Ніколи не пишу про книги. Пишу про тексти. Але ця книга переді мною постає як книга. Ніколи не назву це текстом, бо не можу дивитись на ці слова як на літературу. Хіба можуть бути літературою історії реальних людей. Це життя. Їхні історії - наші історії. Історії моєї України – «Переселенці. Люди, які не загубили себе».

Не аналізуватиму нічого. Як ніколи не аналізувала щоденник Анни Франкл. Хоч це зовсім інший випадок, але моральний закон той самий. Є в цих розповідях елемент, який мав би відвести на n-ний план будь-які філологічні механізми та ізми. Елемент правдивості, щирості, відвертості, відкритості. Одна справа трепанувати вигаданих героїв художніх вигадок, інша – зустрічатися з розповідями реальних людей.

Що можна коментувати, коли читаєш «Мені було дуже тяжко... почати просити» або «...коли верталися автобусом до Донецька, потрапили під обстріл під Волновахою. Заїжджаємо на блокпост – секунда, вибух – і все», «Я сприймаю все, що сталося, як даність», «через кілька годин після мітингу до Кості підійшов працівник ФСБ  і натякнув, що йому варто скоріше їхати з Криму в Луганськ і потурбуватися «про всяк випадок» про свою сім’ю».

Це нагадує композицію культових «Наутілус Помпілус». Коли Петро питає, у чому загадка ходіння по віді, Христос відповідає: там на горі - хрест, повиси на ньому, а тоді давай разом гуляти по воді... Щоб судити людину, чи про людину, треба хоча б місяць походити в її мокасинах, казали в індіанських племенах. Тому цю книгу треба просто читати. Просто думати над кожним словом. Просто забути, що слова можуть бути Літературою. Деякі слова – просто Життя. Хай вибачить мені мистецька монополія – але долі людей – поза текстовими класифікаціями.