На життєвій дорозі український мислитель, дисидент, письменник, публіцист Євген Сверстюк зустрічав усяке: страждання, труднощі, сумніви, спротив. Але попри це на ній було багато «світлих голосів життя». Так назвав Євген Олександрович свою останню збірку, куди увійшли публіцистичні праці про людей, «і мертвих, і живих, і ненароджених», які найбільше вплинули на формування його світогляду.

З пошаною схиляє голову Є. Сверстюк перед своїми попередниками в літературі й публіцистиці. З української і зарубіжної культури він вибирає тих діячів, чий творчий спадок є найвагомішим, і чиї імена ще або не до кінця зрозумілі, або шлях до їхнього розуміння навмисне викривлений ворожими людині ідеологіями.

Є. Сверстюк цей шлях випростує: намагаючись з’ясувати істину, пояснюючи, чому ці люди в той чи інший період свого життя діяли певним чином, і, яке значення мають вони для нашого духовного збудування. І, як вже зазначалося, зіштовхуючись з різними сторінками їхньої біографії, часом не дуже порядними на перший погляд, публіцист говорить про них з любов’ю, намагається не засудити, спустившись до примітивного критиканства, а збагнути, простити і навчити нас, читачів, робити так само.

 «Світлі голоси життя» з класики української літератури, які найсильніше вплинули на формування особистості Є. Сверстюка, це: Т. Шевченко, Г. Сковорода, П. Грабовський, І. Франко, Леся Українка, В. Липинський, О. Теліга. Розкриваючи їхні особистості, публіцист черпає з них щось і для себе. Він пам’ятає: будь-яка людина може нас чомусь доброму навчити, якщо уважно приглянемося до неї.

Читаючи його статті зі збірки «Світлі голоси життя», присвячені різним діячам культури, ви не знайдете жодного необдуманого, образливого, зневажливого слова, жодного засуду в останній інстанції, жодного ярлика. Натомість голоси усіх цих імен, з минулого і сучасності, він вважає світлими. Про них він говорить з незмінною любов’ю, приправленою чи то радістю звеличення, чи то гіркотою за певні хиби.

Про біль за хиби декого зі «світлих голосів життя» Є. Сверстюк пише немов про свій власний. Звісно, не все ідеально було в українській культурі: її творили смертні люди зі своїми слабкостями, страхами, під дією певних обставин, тому автор ставить за мету своїх публікацій не викрити і засудити їх, а збагнути причини їхніх переступів і простити. Адже, як і в будь-якому явищі, у творчості цих людей поряд з негативом було щось хороше.

«Тичина – не пересічна постать пристосуванця. Це орган, який вібрував на подиху часу. Оскільки він не був розчавлений колесом, то передавав скажений свист і оглушливий гуркіт цього колеса. Він волав не своїм голосом і, може, часом сам дивувався, що додає до цього свій голос. І, може, у потаємних зім’ятих снах йому ночами снилися бездонні очі Мадонни і він тихо ридав», - у статті «Прощання з Мадонною» Є. Сверстюк не тільки дуже художньо і образно пояснює нашим горе-патріотам, які засуджують П. Тичину за відступництво від справжньої української літератури, а й майстерно і тонко розкриває внутрішню розділеність та внутрішню трагедію поета, щоб ми, читачі, змінили критиканство на співчуття.

У цій же статті про П. Тичину Є. Сверстюк поряд із трагедією внутрішньо розділеної між християнсько-національними цінностями і службою літературі соцреалізму людиною, нагадує величезне позитивне значення поета: «Він був найбільшим в українській літературі співцем Мадонни. Він любив її високою любов’ю, і вона була від юности його єдиним коханням»; «Невеличкими книжками «Соняшні клярнети», «Замість сонетів та октав», «Плуг», «Вітер з України» Тичина створив добу в українській поезії, і якби наш вплив естетичний на культурний світ Заходу дорівнював впливу політичному, то Тичина був би першою постаттю в поезії і його ім’я було б відоме, як імена художників Кандінського і Малевича». Такі величні оцінки творчості П. Тичини затьмарюють дріб’язковість і нікчемність партії, що веде.

Не оминає увагою він і класиків зарубіжної літератури: Й. В. Ґете, М. Сервантеса, Стендаля, А. Шаміссо, А. де Сент-Екзюпері, І. Тургенєва, В. Некрасова. Аналізуючи їхнє життя, їхні принципи, їхні твори, публіцист якоюсь хоча б незначною деталлю розширює свій світогляд і вчить робити це читачів, виховуючи в них вдумливість і культуру читання.

«Читання, якщо воно продумане, дає користь, якщо безладне – лиш розважає» (Сенека). Наприклад, розкриваючи у статті «Сонячний геній» значення особистості і творчості Й. В. Ґете, Є. Сверстюк зауважує таку його особливу рису: «Ґете – поет і мислитель – належить до тих великих розумів, які органічно почувалися часткою природи і найбільше наблизилися до неї – понад усякими теоріями і концепціями, так би мовити, ізсередини». За Стендалем у праці «Наполеонівський вершник з пером» помічає наступне: «Один з найістотніших уроків Стендаля – це наука тверезо бачити речі і явища та називати їх своїми іменами».

Інша категорія людей, які впливали на світогляд Є. Сверстюка, і з якими знайомить він нас у «Світлих голосах життя», - це живі, його сучасники – відомі й маловідомі діячі української та зарубіжної культури, з більшістю з яких (Є. Ґедройць, М. Лукаш, З. Красівський, о. Я. Лесів, М. Маринович, О. Братко) публіцист був знайомий особисто. Такі розвідки – жвавіші, сповнені життєвими деталями, і тому роблять своїх героїв ближчими до нас. Особливу увагу Є. Сверстюк відводить шістдесятникам (В. Симоненко, В. Стус, І. Дзюба, І. Світличний, В. Марченко). Принцип їхнього висвітлення схожий – виділити світлі особливості цієї людини і її творчості, переконати нас у тому, що без неї уся культура була б неповною, а якщо й були у неї якісь промахи – зрозуміти їхню причину і пробачити. Тісно спілкуючись з усіма цими цікавими особистостями в житті, Є. Сверстюк активно використовував вагому передумову формування свого світогляду, про яку вже йшлося. Вони чимось цінним збагачували його світогляд, а він – їхній.

Поміж рядків у своїх статтях Є. Сверстюк звертається до «світлих голосів» з «ненароджених» - своїх наступників, заради яких він і вдосконалює світогляд, щораз повніше пізнає правду, щоб потім її передати у спадок. Повага і любов до свого читача – важлива риса творчості Є. Сверстюка і будь-якого іншого світоглядного публіциста високого лету.

Навчаючи своїх наступників принципів, яких дотримувався сам, Є. Сверстюк особливо при цьому наголошував на розвитку письменників і журналістів, адже розумів, що завтра їм сіяти слово правди, слово, яке «має тяжіти до істини», слово зважене, яке спирається на глибоке християнське підґрунтя.

У своїх публічних виступах, які завжди живо і вдало ловили найважливіші проблеми сучасності, Є. Сверстюк окреслює, чого повинні дотримуватися майстри пера, щоб бути гідними свого покликання. Його думки про сучасну інформаційну сферу – панацея від багатьох негативних явищ в ній, перспективи для її виходу з духовної кризи і розвитку.

«Корисливість і конформізм – то посткомуністичні синдроми виродження. Журналісти мали б збирати позитивний досвід боротьби за людину, популяризувати його і лікувати, а не подавати скрізь інформацію з кримінальним і сексуальним присмаком». «Зате багато в нас обдарованих письменників, які вискубують травичку на тирлищах постмодернізму і вигадують образи, що годяться на всі смаки. Та бракує серед них зранених великою любов’ю і запліднених мудрістю серця». «Надією сучасної літератури є ті автори, що схоплюють дух часу не з цікавих публікацій, а з голосу народньої совісти, що розуміють: моральне вдосконалення – це і є дорога відродження, бо тільки в моралі можлива повна самореалізація людини».

З огляду на наявну ситуацію в суспільстві і на ці принципи публіцист вказує на три проблеми, які стоять перед сучасною журналістикою:

«ПЕРША – відродження принципів, боротьба за принципи і моральні позиції <…>

ДРУГА – проблема вистражданої істини нашого часу <…>

ТРЕТЮ проблему я б назвав усвідомленням і збереженням такого феномену, як здоровий глузд українського народу».

І вирішення цих проблем повинно відбуватися у площині духу – в тій площині, у якій жив та творив сам Є. Сверстюк.   

«Повертаючись до оцінки людини і обраного нею шляху, хочу наголосити євангельську істину: не важливі тріюмфи і помилки твоєї молодості. Важливо те, що ти осягнув і чого тримаєшся сьогодні. Розбійник благо розумний устиг пізнати правду і схилитися перед нею уже на хресті. Важливо, яку дорогу обрала людина. Важливо, як вона пройшла свою дорогу. Дуже важливо, як вона несе свою ношу і свого хреста до останку».