Першою книжкою, яка потрапила мені в руки в новому році, стала повість Ярослави Литвин «Роза Вітрів». Кажуть, як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. А тому, якщо вірити приказці, мій читальний 2016 рік повинен бути вдалим, адже саме таким епітетом можу охарактеризувати цю книжку.

Із першої сторінки читач стрімко вривається в життя головної героїні роману – молодої і перспективної художниці Рози Вітрів. Він бачить її розгубленим худорлявим дівчиськом у малиновому береті, яка стоїть «на перехресті, на розі вулиць, на розі усіх вітрів і вдивляється в недоспіле сливове небо».

А потім події розгортаються так швидко, що ледве встигаєш за життям невгамовної мисткині. Київ, Одеса, Карпати – калейдоскоп міст змінюється так швидко, як і настрій художниці. Сьогодні вона тут, завтра – зовсім в іншому місці. Роза, хоч і має власне житло – занедбану майстерню в Києві, притулок всіх творчих осіб, яким потрібна вписка, місце збору творчої інтелігенції для спілкування та гарного проводження часу (і байдуже, що те спілкування не відбувається без алкогольного допінга – творчі люди частенько шукають натхнення на дні пляшки, а то й гірше!), так-от, головну героїню не можна прив’язати до одного місця, адже вона – громадянка світу, хоч інколи й намагається стати хоч трішки схожою на звичайних людей – знаходить роботу (нехай і таку дивну!), заводить нових друзів, далеких від богемного способу життя, виходить заміж… Хоча ні, заміж вона вийшла якось випадково, можна навіть сказати – завиграшки. Та й обранець Рози – Єжи Вітрів – абсолютно не той чоловік, на якого можна покластися.  

Як не прикро це визнавати, та саме в таких покидьків найчастіше закохуються дівчата. І ось тут доведеться читачеві (а, швидше за все, таки читачці!) добряче попсувати собі нерви: і знаєш, що Єжи поганий, і розумієш, що випалює Розу дотла, що таке хворобливе кохання нічого, крім болю, не приносить, що з ним щастя вона не матиме, що з таким дітей не виховують і будиночок з білим парканом не зводять, що такі, як він, живуть за рахунок забезпечених жінок, а Роза – надто горда, щоб утримувати Єжи, закривати очі на численні зради, приймати його тоді, коли чоловіку заманеться вшанувати її своєю присутністю, вибачатися перед ним нехай не словами, а вчинками за свій талант і за те, що тим же таки талантом його Бог не нагородив… А проте все одно надієшся, що в якусь мить Єжи забіжить у майстерню з величезним букетом троянд, хоча ні, Роза любить іриси та волошки, впаде на коліна і скаже, що він змінився, знайшов роботу, усвідомив, що кохає тільки її і хоче прожити з нею все життя… Але тоді б це був типовий жіночий бульварний роман, а не роман, що здобув у 2015 р. ІІ премію видавництва «Смолоскип».

Роза вважала Єжи вогнем, про що й свідчать її перші успішні полотна, та насправді він (так, саме він, а не Роза!) – тільки дим. А дим не гріє. Дим, за словами головної героїні, це непевність, примарність нашого світу, його ажурність та бездушність.

Історія про Розу Вітрів розказана, та не завершена. За більш ніж 200 сторінок читач встиг зріднитися з нею і не хоче відпускати зі свого життя художницю-дивачку. Він знову хвилюється за неї, адже дівчина, в кінці-кінців, опинилася там же, де й починала – «на розі всіх вулиць, на розі всіх вітрів». Вона знову розгублена і не знає, куди рухатися далі. Вдивляється у сливове небо, шукаючи відповіді на свої запитання.

Рекомендую поціновувачам якісної української прози повість «Роза Вітрів» талановитої  Ярослави Литвин. В книжці ви знайдете не тільки цікаву історію, яка зачепить вас за живе, а й багату та соковиту мову, психологізм, яскраві образи, тонкий гумор і нарешті дізнаєтесь трохи більше про життя тих дивних людей, яких іменують богемою.