Роман Василя Шкляра “Ностальгія” – одна з тих книг, що читаються легко, цікаво й рівночасно (чи не після кожної сторінки!) спонукають підносити очі і “вдивлятися” в себе, свою родину, націю… Цей твір не прочитаєте за одну ніч – та до цього й не варто прагнути. Витяг із Євангелія від св. Матвія, взятий за епіграф, застерігає від читацького марафону, разом із тим, є дороговказом людині, котра прагне навчитися розпізнавати вічне (істинне) й плинне (марнотне), аби не збитися на манівці. “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її!”.

Композиційно роман “Ностальгія” складається з трьох частин. Попри виразний сюжетний елемент твір значимий в екзистенціалістсько-філософському сенсі, більше того, насичений символікою, яку варто перманентно розпізнавати й розкодовувати.

Аналізований роман Василя Шкляра – різноплощинний: у ньому переплетені три часові виміри (минуле – теперішнє – майбутнє), світи Яви й Уяви, християнський (мотив Світового потопу, образ ковчега Ноя) і язичницький (домовик, див, мавка тощо) світогляди. Подеколи межа розмита, дещо нівельована: скажімо, “колись” нерідко зливається з “тепер” – звідси ностальгія героїв за пережитим, відчутим, побаченим. Така наративна манера додає особливого шарму, продукує множинність смислів і прочитань. Зрештою, в цьому і є прерогатива літератури, місія митця і його твору, завдання читача-реципієнта як співтворця.

Головний герой роману – Микола Погорілий – має філологічну освіту, проте й сам не може чітко сформулювати, окреслити свій фах. Ніяковіє. Поет? Але ж його “неформатні” для радянської доби вірші не публікували, твори “на замовлення” не пише, а запропоновану до збірки назву “Око” розкритикували, не добачивши направду глибинного змісту. Перекладач? Упродовж тривалого часу працював над україномовним перекладом “Історії Вірменії” Мовсеса Хоренаці. Редактор? З видавництва звільнився. Кіносценарист? Перший Миколин кіносценарій під назвою “Трясовина” так і не був схвалений художньою радою кіностудії імені Олександра Довженка, а роботу над іншим герой завершує лише наприкінці роману – і результат далебі невідомий… перспектива туманна… Тим паче що сивий дим оповиває все довкола. Навіть Миколині сірі очі – “сиві й сумні, як осінні дими”.

Основна сюжетна лінія розгортається напередодні Чорнобильської трагедії і після неї. Темпоральний план є дещо віддаленим від сьогодення, але часова “прірва” не відчувається: попри відсталість, застарілість певних побутових атрибутів проблеми людського “Я” не старіють, не відходять у минуле, навпаки заявляють про себе з новою силою. Науково-технічний прогрес рухається вгору, тим самим поглиблюючи самотність і відчуженість людини. Невипадково, коли Микола повертається із сільського раю додому, до київської квартири, його ранить порожнеча. Вона (порожнеча) не обмежена квадратними метрами, а сягає значно далі – у невидиме, незриме, непізнане – царину людської душі. Внутрішню пустку увиразнює крик кішки за стіною, подібний до дитячого плачу. Це надривне котяче “а-а-а-а” супроводжує бентежне й самотнє тимчасове перебування Погорілого в київській квартирі, породжує й генерує Миколину тривогу. Згодом з’явиться ще один образ кішки – Марусини, котра зі своїми кошенятами вирине з Миколиних споминів як знак приреченості буття (на пам’ять приходить остання незавершена повість Леоніда Первомайського “Нічний автобус”, де так само образ кішки є вимовним). Приреченість і хисткість буття відчує згодом і Микола, коли отримає повістку до прокуратури: “Щось було схоже до сліз у цих двох історіях, тільки тепер не вистачало місця на цій землі не Марусині, а йому…”.

З перших сторінок роману “Ностальгія” підозрюємо, що у сім’ї Погорілих не все гаразд. Оте Миколине прагнення “сховатися десь у глухий куток” (навіть заради написання кіносценарію!) натякає на певний розлад у подружніх стосунках. Можемо трактувати цей стан ширше – як душевну втому, “екзистенційну порожнечу”. “Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно…” – Микола Софії. А коли повертається додому і звертає увагу на “мертве повітря у їхній квартирі – наче ніхто тут не жив, не дихав, не торкався цієї перетлілої тиші”, – то вже відверто-прямий натяк на “руїну”. Та й чи можуть бути справжніми, повноцінними стосунки двох, якщо вони мешкають на житловій площі, виданій за фальшивою довідкою (форма №3)?.. Завдяки пам’яті герой прозирає межу між щасливим “колись” і драматичним, гірким “тепер”, усвідомлює, що провина лежить на обох. Констатовану “руїну” Микола відчуває на фізичному рівні: “Щось тіснило груди і не давало дихати”; “[…] не годен був набрати повітря повні легені, буцім їх палила якась гарячка”. Внутрішню “руїну” (або “екзистенційну порожнечу”) увиразнено руїною зовнішньою, що спричинена аварією на Чорнобильській АЕС. Зламано не лише родину, порушено і світову гармонію, світову картину буття, зміщено світову вісь: “В голові усе перевернулося догори дном. Розумієш… коли дерево споконвіку було символом життя, а тепер кажуть, що під ним навіть не можна стояти, боронь Боже сховатись під ним від дощу, то що тут писати і думати? Коли й трава стала символом смерті, її закопують у землю” (Микола Стахові).

Хоча автор не дає прямих доказів Софіїної зради, за винятком невдалої брехні, але пізніші її виправдання перед Миколою, вагомі (на перший погляд!) аргументи вже нічого не важать ні для героя, ні для читача. Донька відомого професора, перспективна тележурналістка, вродлива жінка, Софія явно поступається своєму чоловікові – передовсім за моральними якостями. І справа не в тому, що після аварії на ЧАЕС вона вирішує відправити з Києва на безпечну відстань (на море до Одеси) сина Петруся у супроводі чоловіка – а не себе як матері! Це можна пояснити і тяжінням до кар’єризму, і визріванням у неповній родині (самотній батько – Кость Гнатович Христич – попри свою нестямну любов до доньки далебі не міг прищепити Софії родинні цінності в повному масштабі), і якимись матеріальними чинниками (бо ж на той час Микола практично був безробітним). Дивує інше: зв’язок Софії з сином не є таким міцним, потужним, як Миколин. Точніше кажучи, прозираємо якусь апатію чи неувагу з боку матері. Натомість варто Погорілому лишити сина на день-два, як він відразу губить рівновагу. “[…] Миколі запекло всередині: раптом так захотілось побачити малого, наче не був із ним сто літ. Як же Софія витримує? Чи, може, усе нормально, усе так і має бути і тільки він ненормальний, до краю дійшов зі своєю сентиментальністю?” Що ж до Петруся, то він у селі горнеться до нової родини – дядька Сергія, його дружини Ольги, їхніх дітей, дослівно стає новим членом тієї сім’ї, але подеколи тужить за кревною матір’ю: цю несвідому чи неусвідомлену тугу здатен спостерегти лише Микола (“[…] помічав на його (Петрусевому – Г. К.) личку якусь недитячу задуму, і тоді йому здавалося, що думає Петрусь саме про матір, може, й не думає, а так собі журиться, навіть не усвідомлюючи свого смутку. Такої миті він нагадував Миколі маленьке левенятко, яке лежить у клітці, поклавши на лапки голівку […], лежить і сумує за волею, за роздоллям, хоч ніколи не знало, що таке воля й роздолля”).

Біографія Погорілого розгортається поступово (так, довідуємося про його навчання в Єревані за програмою обміну студентів – звідси добрі знання вірменської мови, історії, культури; саме Говік поривається забрати Петруся до себе після Чорнобильської трагедії); про Миколині “витоки” дізнаємося згодом (зосібна про ранню втрату батька – у чотирирічному віці; відтак логічним є прагнення героя бодай уві сні розгледіти рідне обличчя, яке час безжально витер з пам’яті). А от образ Софії виписаний якось пунктирно, штрихами. Попри свою значимість, він немовби лишається “в тіні” – либонь за авторським задумом. Зате акцентований інший жіночий персонаж – Настася, молодша сестра Ольги, з’ява якої, як і зникнення, оповиті таємницею – ба навіть містикою. І теж, вочевидь, не випадково. Попри зовнішню простоту, реальність (заміжня, зі самого осердя Чорнобильської трагедії – Прип’яті) Настася наділена якоюсь особливою, магічною, надземною силою, яку Микола далебі не може раціонально пояснити, розгадати. Настася “принаджує” героєві коропа-князя: “[…] сталося диво, короп клюнув саме тоді, коли вона лежала якраз над ним, щось незбагненне, короп, найобережніший і найобачніший з усіх риб, не боявся цієї жінки, стояв під нею, а тоді зненацька вхопив картоплину, захланно ковтнув поживу, на яку цілий ранок не хотів і дивитися. Що це?” Дивують і чарують Настасин грудний голос (“так вітер зітхає в сухих очеретах”), її дихання, схоже на прохолодний повів м’яти, очі, доросліші за очі старшої сестри. Вражає і той факт, що Настася зуміла приручити курча: тримаючись осторонь від інших курей, воно засинало в неї на колінах. Миколі стає лячно від того, що Настася читає його думки. Та й під час їхньої першої зустрічі на острові героєві здалося, що вони вже давно знайомі: “Він подивився жінці в обличчя, просте й карооке, не було в ньому ні кокетства, ні гри, тільки туга, кара печаль стояла в її очах, і Миколі навіть здалося, що він уже колись бачив ці очі, йому знайоме це тихе обличчя, знайомий цей смуток рівних гладеньких кіс, але де ж він міг її бачити, де і коли? З якої далини припливла до нього ця жінка? […] З яких часів, відстаней припливла до острова ця кароока печаль?” Картини з Настасею, що малює Миколина уява, здаються вже колись пережитими моментами. Прозираємо тут ностальгію за первинним, первісним, первородним, старозавітним, предвічним, а відтак, істинним, автентичним, гармонійним: “Поставити б отут хату, посадити садок, скопати грядку, привести жінку і жити з нею на острові. Усе забути і жити. Вона пекла б духмяні коржі, підпалки, варила б борщі і дихала холодною м’ятою. Більше ніяких спокус, більше їм нічого не треба, лиш оця малесенька латочка землі, яку не нанесеш на карту світу навіть кінчиком голки. Ще в них були б книги, хай навіть небагато, хоча б один-єдиний “Кобзар”, а довгими зимовими вечорами вони б розповідали одне одному те, що прочитали раніше, і їм би вистачило. Були б як діти, яким можна сто разів розповідати одну й ту саму казку, й вона їм ніколи не набридає. І в них теж були б діти. Можливо, одного дня піднялася б велика повінь, залила цей острів, і тоді б вони винесли з хати “Кобзаря” і дітей, сіли б усі разом у ковчег і попливли. І навіть за тої лихої години він був би найщасливішою людиною в світі, бо ковчег умістив би все, що йому потрібно: жінку, дітей і священну книгу Тараса…”. Цей фрагмент із Миколиної уяви окреслює його життєву філософію, ілюструє пріоритети й цінності – діти і книги: саме їх рятував вірменський народ у найтрагічніші й найсмутніші смуги своєї історії. Тим-то Микола щиро радіє, коли Кость Гнатович дарує йому збірочку поезій Тодося Осьмачки, надто коли йому до рук випадково (за збігом обставин?) потрапляє “розорений” фотоальбом Агатангела Кримського з автографами: чимало світлин згубилося, чимало і збереглося… (Один п’яниця хотів цю безцінну річ обміняти на пляшку!) А коли Микола відносить до кіностудії на реєстрацію примірник завершеного кіносценарію, від новини про невиліковну хворобу Івана Миколайчука починає задихатися, земля (вже вдруге!) “під ним драглисто схитнулася”, “трясовина засмоктувала його по груди, по шию…” – саме синова тепла долоня рятує від загину, повертає відчуття тверді під ногами. Ця сцена символізує циклічність людського буття, відгомін долі й голосу батьків у свідомості й несвідомості дітей: колись Миколин батько “провалився в холодну осінню трясовину, виборсався з неї, але тяжко застудився, зліг, і його спалила гарячка”; Микола переживає подібне, але його визволяє Петрусь. Без дитячого сміху Київ стає для головного героя сирітським містом. Миколина життєва філософія, концепція духовної гармонії чужа Софії. Це добре ілюструє вміст її валізи: “сукні, шуба, гречана крупа, кросівки, чобітки, ліфчик, баночка меду, млинок для кави, іграшкова машинка…” І – жодної книги… Цей хаос потверджує й увиразнює хаос буденщини, суєту, марноту Софіїного буття.

Не оминає увагою автор і портрет Ольги, схожої на Настасю не лише зовні: “Щось було у цій жінці, не міг (Микола – Г. К.) зрозуміти що: просте обличчя, нічого особливого, а несила витримати її прямого карого погляду, здається, вона знає про тебе все, вгадує думки, співчуває і ставиться до тебе, як і до Петруся, із серцем, але сам ти ніколи не прозирнеш у її душу. Знаєш, що вона добра, домашня, пече смачні коржі, готує борщі, вона проста, однак ти ніколи не розгадаєш таємниці її простоти, хоч вона і відкрита, розтулена, немов чашечка мальви, що п’є дощову вологу”. Подібне мовив і Л. Первомайський у вже згаданій вище повісті “Нічний автобус”: “Світ замкнений в людині, і ввійти в цей світ, розкрити його неможливо, не варто й намагатися, витрачати зусилля, можна обламати руки, скривавитися самому або скривавити чужу душу в одчайдушних спробах одчинити наглухо замкнуті двері чужого існування” – йдеться про розуміння людини як окремого космосу (Г. Сковорода, М. Бердяєв – “мікрокосм”).

Виходець із Полісся, Микола відчуває ностальгію за рідним краєм, що доповнюється, посилюється тугою за дитинством: милуючись лісом київським, він у чужому бачить “свій”. Перебуваючи в селі, герой отримує особливу насолоду від риболовлі (Микола й автор постають справжніми знавцями справи, що засвідчує докладний опис рибальського ремесла). І тут знову ж таки не обходиться без вірменського колориту: “[…] незрозуміло, чому цю рибу називають лінивою, коли вона така дужа. Вірмени, здається, кажуть на неї “тсугна”, але що таке “тсугна”? Лин – бо линяє, ось на долоні синюватий слиз, хоча й це ще не вгадано, мабуть, щось глибше й мудріше заховане у ядрі цього чарівного слова. Тсугна. Стугна. Наша річка, лиш переставлено місцями дві літери. Може, ще київські князі частували вірменських гостей линами зі Стугни і ті назвали рибу таємничим іменем річки?” Микола не боїться зізнатися передовсім собі, що його вабить самотність (можна провести аналогію з головним героєм новели Михайла Коцюбинського “Intermezzo”, котрий теж тікає в село подалі від людей). “Микола шукав самоти. Тут були добрі люди, ні від кого не чув поганого слова, ніхто не бовтався на принаджених місцях, але його тягло туди, де зарості водяного зела, де тихі і темні плеса, де тиша, яку потривожить хіба писк очеретянки, кахкання крижня або риб’ячий сплеск”. І це його іntermezzo…

Уявні сердечні зустрічі Миколи з Максимом Рильським біля Голосіївського лісу сприймаються як реальність – і це ще один доказ авторської майстерності. Постать саме цього українського митця в романі невипадкова, позаяк саме Рильський був дотичний до Вірменії, більше того, позиціонувався затятим рибалкою (докладніше про це дізнаємося з розповіді Вахтанга Ананяна, що є складником роману). Максим Тадейович для Миколи – аналог старчика Сковороди, котрий приходить з іншого (вічного) світу: “Від Його постаті сходило біле світло, воно розсичувало темряву, і Микола бачив зосереджено-спокійне обличчя, яке не видавало ні смутку, ні радості, ні збудження, ні байдужості. Мабуть, таким і мусить бути обличчя мудреця, звільненого від хвилинних марнот”. А головне – на цьому обличчі немає маски… На відміну від земних героїв… Маскою є Миколина “усмішка, приготовлена для Софії”. Іншу маску зодягає перед Стахом, але помічає маску й на обличчі друга. Фальшиві лиця, фальшиві емоції – як знак відчуження, страху перед світом, загрозливим і ворожим для людського “Я”. “[…] посмішка ця (Миколина – Г. К.) скидалась на маску, що от-от зісковзне і відкриє справжнє його обличчя, він уже стомився її тримати, ця посмішка стягувала йому лице, як налипла глина, і, дивлячись на Стаха, він раптом подумав, що той теж у масці, тільки Стах зодягнув її давно, уже звик, притерся, вона не муляє йому, а надійно приховує від світу його вразливу душу…”. “Лакейсько-зверхні” маски приміряє районна молодь, котра хоче продемонструвати свою “прогресивність” у манерах, смаках щодо одягу, музики тощо, цурається національних традицій, збайдужіла до давнього і справжнього. Але Щось може зірвати ті маски – й постане істинна, “оголена” людська сутність…

У пам’яті Миколи Погорілого справжніми постають Майстер, Іван Миколайчук, тим-то до них тягнеться його сутність. Перший – безіменний письменник, котрий не визнає себе Майстром, на що має аргумент: “Писати – це любити, […] а хіба можна любити майстерно?” І навіть у сильні морози від Майстра завше йде тепло. А після його смерті Миколі привиділося, що “весь світ скувала мерзлота, яку ніхто не розтопить, і вона не скресне уже ніколи”. Іншим безумовним майстром – вже у царині кінематографу – є Іван Миколайчук. Хворим він “схожий на Бога. Чи Бог на нього?” Не можна оминути увагою сентенцію Миколайчука, що схиляє до розмислів не лише Погорілого, а й кожного читача: “Ти розвієш цю мою журбу, а потім замість неї прийде інша. І, може, ще тяжча”. Дві потужні духовно-творчі постаті давали Миколі опертя, відчуття “каменю” під ногами. Цілком супротилежним є ім’я “Лука Лукич”, що набуває не лише негативної семантики (бюрократизм, цинізм, непрофесіоналізм), а і стає антономазією (загальною назвою). Автор відверто натякає на конотативний зв’язок цього імені з лукавим. Такі луки лукичі множаться, їх дедалі більшає… На жаль, і в наш час… Перший Лука Лукич – керівник видавництва, з якого звільняється Микола. Другий – директор музею. Третій – шеф у редакції районної газети.

Після сну (з четверга на п’ятницю – такі видіння зазвичай є віщими) Микола прокидається від сильного болю у грудях і відчуває, що “[…] у самісінькім серці, так і лишилася свинцева куля”. У суботу до села навідується Софія. Відчуженість між подружжям зростає. “Серце уже не боліло, але він чув у ньому шматочок холодного свинцю, чув кулю, яка там засіла і сама ж затуляла рану, щоб не линула кров; зроби різкий рух, і вона зворухнеться, у серці озветься щем”.

Прикметно, що в романі ностальгія представлена в різних виявах, рано чи пізно її відчувають-переживають майже всі герої. Тужить за донькою професор Христич: доказом цього є різке погіршення стану його здоров’я після весілля й Софіїного від’їзду. Стах ностальгує за першим коханням – Ольгою. Дід Мурмишка все життя журиться за бабою Марфою. А от ностальгію Ашота Микола не визнає за справжню, відтак, вигукує в пориві: “[…] чи ти знаєш, що таке ностальгія удома? Тобто коли в тебе взагалі тої домівки немає? Ні там, ні тут! Нема. […] Це тяжче… В тисячу разів тяжче…” (така ностальгія може бути наслідком “внутрішньої еміграції”, яку, так чи інак, переживає головний герой). “Поверніть мені мою батьківщину, / Поверніть батьківщині мене – Маленьку грішну людину…” – цитує Микола витяг із “Пісень вірменського емігранта” Каренца. Чи не кожен українець почувається “приймаком”, “блукальцем”, вигнанцем на своїй-несвоїй землі…

Осінь – час меланхолії та ностальгії. Саме осінні дощі спонукають Миколу до написання кіносценарію.

Вимовною в романі є думка, що “мертві пам’ятають про живих”: баба Марфа отримує пенсію чоловіка, офіцера Никодима, що пропав безвісти на війні; Оляна заховала на горищі гроші для свого сина Стаха, які згодом за дивних обставин знаходить Микола.

Ностальгія неможлива без потуги пам’яті. Автор особливо виразно пише про цей рефлекс: “Пам’ять болить дужче за тіло” (не дивно, що пам’ять професора Христича побачила-зафіксувала дочасно перехід в інший світ); “Наш Бог – це пам’ять. Добра і зла, милосердна й жорстока. Вона, як ворожка, перетасовує карти нашої долі: що захоче, те й кине”. “Часом мені здається, що в мене взагалі пропадає пам’ять” – Микола Говіку. Останній це трактує по-своєму – як перевагу письменника: “Усе зайве відсіюється, над тобою не тяжіє суєтність. Зате збережене світиться дивним світлом…”.

Знаковим у романі Василя Шкляра є образ Вокзалу (аналогія з Арсенієм Тарковським). Вокзал асоціативно пов’язує між собою різні періоди й картини життя, на тлі яких розгортається доля головного героя (ночівля Миколи у вокзальному приміщенні, коли той залишає орендоване помешкання; прихід з Майстром, якого випроводжає до матері; від’їзд у село й повернення до Києва тощо). Як відомо, вокзал є символом об’єднання, бездомності, невлаштованості, очікування; він синтезує час і простір (або хронотоп). Для Миколи Вокзал – друг, до якого приходить зазвичай не з радісних причин. “Вокзале – моє ти пристанище, берег і гавань, де в базарнім азарті сплелися жовте, зелене і голубе” – мовить Микола, повертаючись до Києва з першим снігом.

До третьої частини аналізованої книги входять окремі записи зі щоденника Миколи Погорілого. Автор не оскаржує традицію і позиціонує щоденник як розмову зі самим собою.

Символічним, сюжето- і змістотворчим у романі “Ностальгія” є образ Ластівки. Це Божа птаха, руйнування гнізда якої завше вважалося великим гріхом. Пращури вірили, що Ластівка супроводжує душі померлих до Вирію. Ластівка символізує ностальгію Миколи за дитинством, коли ще невідомі жорстокість і жорсткість дорослого світу. Ластівка приносить Спасіння Душі і Космосу: “Вода заливала всю сушу […] І коли блукальці зітхнули полегшено й глянули в небо, то побачили ластівку, яка літала, не шкодуючи сил, і тоді вони зрозуміли, що повінь скоро спаде”. Пам’ятною є поліська легенда про ластівок, яку Микола розповідає Настасі: “[…] ці пташки не відлітають у вирій, вони ніколи не покидають рідних країв (ластівка як символ батьківщини – Г. К.). […] з холодами вони пірнають в озеро Око, і там їхнє пір’я перетворюється на луску. Хіба ти не чула, як восени жалібно плачуть зграї ластівок? То вони прощаються з нами перед тим, як щезнути під водою. Та от настає квітень, і ластівки вилітають з води, луска знов стає пір’ям, і в їхніх горлечках народжується радісне щебетання”. Перед зникненням Настасі Миколі на повен місяць сниться дивний сон про них двох, які зустрілися через тисячу літ. “За мною гналися половці, ординці, яничари, а я зберегла себе для тебе…” – мовить Настася. І далі: “Серце моє стане ластівкою, а коли настане зима, ця ластівка не полетить у чужі краї. Вона стане рибою…” У цьому магічному сні Настася виймає з Миколиного серця свинцеву кулю. Коли той прокидається, знаходить на столі олександритові сережки прозоро-бузкового кольору. А ще згодом до Миколиних ніг прибивається та сама приручена зозуляста курочка. Вже опісля Микола стає свідком того, як ластівки ховаються в очерет, бо ж там либонь тепліше: “Але мені ввижається, що вони пірнають у воду. І перед тим щебечуть так сумно-сумно. Хто нас навчив руйнувати в собі язичницькі таємниці?”

Наймістичнішим, найзагадковішим епізодом є знайдений Миколою в ластів’ячому гнізді лист від Настасі (прозираємо певну аналогію до новели Григорія Тютюнника “Три зозулі з поклоном”). З одного боку, цей лист проливає світло, а з іншого – поглиблює таємницю… Тут і зізнання в любові, і переконання, що мрії обох прожити довге щасливе життя вкупі стали явою, і прохання опустити сережки в тому місці річки, де лежала Настася… “На той час ластівки уже будуть під водою, вихолоне їхня кров, і, може, котрась підпливе, побачить ці олександрити і згадає про нашу любов…” Перед поверненням до Києва Микола не може заснути й чує легенький стукіт у шибку. Чи ластівка черкнула крилом? Чи чиясь душа?..