Re: цензії

Тільки-но ще в 90-ті роки в Україні з’явилися книги Григорія Грабовича, як тут же з’явилися й свідчення неприйняття і навіть агресії багатьох українських літературознавців. Здебільшого тих, які зробили кар’єру ще в СРСР, але й деяких молодших. Звичайно ж, в Україні існують і кола літературознавців, які дуже прихильно прийняли Григорія Грабовича і плідно співпрацюють з ним. Але їхня, позитивна, реакція не настільки гучна, тоді як обурення старих структур вийшло за їхні межі, поширюючись у стилістиці скандалу.

Хоча ці структури можуть взагалі не згадувати книг Григорія Грабовича, а існувати у своєму власному просторі, якому ні книги Грабовича, ні його постать, не заважав. Ми намагалися з’ясувати причини такої агресії у ставленні до «гарвардського професора» в інтерв’ю з ним чи не десятирічної давнини, і так і не з’ясували. Бо ж ніяких особистих зіткнень у Григорія Грабовича зі старим літературознавчим академічним істеблішментом не було. Навпаки, в перший його приїзд ще за СРСР його зустріли дуже тепло. І жодної праці, яка б аргументовано полемізувала із книгами Грабовича, в українській гуманітаристиці так і не з’явилося.

І от нова книга Григорія Грабовича: «Шевченкові «Гайдамаки». Поема і критика». Ця книга хоча й продовжує лінію шевченкознавства Грабовича, але в якомусь сенсі відрізняється від попередніх його праць. По-перше, її на відміну від попередніх книжок, написано не англійською, а українською. Бо ж переклад завжди бодай якоюсь мірою несе в собі не лише бачення автора, а й тлумачення перекладача. Чи не тому автор вирішив позбутися неточностей перекладу? А по-друге, на відміну від попередніх книжок, звернених до колег-літературознавців, нову книгу Григорія Грабовича написано суттєво простішою мовою. Певне, досліднику дуже кортіло своїми «Шевченковими «Гайдамаками» звернутися до найширшого кола саме українських читачів. Цю книжку цілком можуть читати й українські школярі, які серйозно замислюються над творчістю Шевченка. Хоча й не виключено, що деякі українські старшокласники цілком можуть читати й попередні книжки професора.

Але, попри простоту викладу, меседж праці «Шевченкові «Гайдамаки». Поема і критика» не є тривіальним і не є очевидним. Як структуровано матеріал у цій книжці? Перш ніж викласти власну інтерпретацію Шевченкових «Гайдамаків», Грабович робить огляд рецепцій інших дослідників: як радянських та з української еміграції, так і сучасників поета — російських, польських, українських. І, гостро полемізуючи із численними інтерпретаціями як минулих літ, так і недавніми, не «опускає» їх усіх огульно, як це властиво дослідникам, які вважають себе новаторами, а із вдячністю відзначає деякі праці, які певною мірою сприяли визріванню його власної концепції. Це тексти Михайлини Коцюбинської, В. Наріжного, Ю. Івакіна, деяких інші. (Хоча, й ті, хто обурюють, ті хто провокують полеміку, також, буває, активізують дослідницьку думку). Особисто я не можу сказати, наскільки повним є огляд різних інтерпретацій «Гайдамаків», оскільки не знаю стану справ у шевченкознавстві. Одначе, як читач, я бачу полеміку високого рівня, викладену гідно, із дотриманням культури дискусії. І бачу літературознавство, яке не просто сперечається із іншим поглядом на літературний твір, а яке полемізує із порожніми словами, із заяложеними фразами, а також із порожнечею політичних гасел, особливо якщо такими беруться інтерпретувати літературний текст. Будь-яка велика думка, спущена на рівень політичного протистояння, втрачає свою велич, стає загальним місцем, якщо не безглуздям, що відзначено багатьма мислителями. Грабович, зокрема, полемізує і з такими баченням «Гайдамаків» Шевченка, яке не перестає бути популярними. Зокрема з тим, де вбивство дітей Івана Гонти трактується як героїзм гайдамацького ватажка.

Вбивство малолітніх дітей — це кульмінаційний момент і шевченкової поеми, і дослідження Грабовича. І тут до всіх наведених дослідником версій хочеться додати рецепцію так званого пересічного читача-українця. Адже Шевченка в Україні читають, і не лише літературознавці. Шевченко — то справді національний поет, бо його в той чи інший спосіб читає нація. Крім того, його твори введені до шкільної програми, зокрема, й «Гайдамаки», яким приділяється багато часу. Якщо «Неофіти» чи «Марія» значно меншою мірою потрапляє в коло уваги пересічного читача Шевченка, то «Гайдамаки» із їхньою шаленою енергетикою читаються і цитуються в повсякденному обігу, іноді досить несподівано. Звичайно ж, «пересічні читачі» різні, але вивести деяку універсалію можливо. «Гайдамаки» подобаються. «Гайдамаки» запам’ятовуються. «Гайдамаки» вважаються твором зрозумілим: ворогів треба різати. Інтерпретація, яку пропонують дослідники з націоналістичних кіл, є близькою до «народної». Але… але в рамках «Гайдамаків» є наратив, який особливо запам’ятовується, і який справді спантеличує. І добра учителька української мови у школі справді має проблеми, як пояснити цей яскравий епізод. Звичайно ж, це ті самі діти-католики Івана Гонти, який вбиває їхній «справедливий»(?) «героїчний»(?) чи «доведений до відчаю»(?) батько. А «народ» не хоче сприймати версію, запропоновану як радянськими, так і націоналістичними літературознавцями про «героїзм» Гонти, який поставив інтереси народного ватажка вище, ніж батьківські почуття. Бо для того, щоб сприйняти ідею жертви, український «пересічний читач» не достатньо обізнаний із Біблією, бо не читає великої книги людства ні в контексті релігійного виховання, ні в контексті історії релігії.

Але ж оповідь про Гонту та його дітей не забувається! Шевченко геніально запустив цей наратив у свою поему. Історія, яка мимоволі нуртує в головах українських читачів, змушуючи їх мислити і шукати небанального пояснення. Так, цей наратив дуже логічно вписується як в біблійний, античний, германський чи скандинавський епоси про суцільні убивства, зокрема дітей, що Грабович доречно називає сучасним терміном «етнічна чистка». І коли Шевченко оповів, як народний месник Гонта убив своїх дітей, а потім оплакав їх, а Грабович, як на мене, переконливо пояснив цей, загалом, незрозумілий епізод як жертву, то з’являється відчуття, що саме такої інтерпретації ми чекали вже давно. Але таке тлумачення може бути зрозумілим лише в контексті розуміння концепту жертви в парадигмі Старого Заповіту та Євангелія.

Та чи етичною є жертва несвідомої дитини? В просторі профанного існування — ні. Але в сакральному символічному просторі світових релігій жертвопринесення дитини — це убивство дитини в собі, це болісний, але необхідний етап дорослішання. Шевченко недарма звертається до гайдамаків: «Сини мої невеликі, нерозумні, діти», хоча йдеться про цілком дорослих чоловіків, які й самі мають дітей. Що ж їм, одначе, заважає стати зрілими мужами, які не ріжуть все підряд у сп’янінні жорстокості, а справді здійснюють Божу кару? При подальшому аналізі Шевченкової поеми перед дослідником і перед його читачами гостро встає питання: а чи зарадила ця жертва «нерозумним» гайдамакам? Адже в Епілозі Шевченко пише, що, хоча й гайдамаки сіяли добре жито, але «нема правди, не виросла, кривда повиває». А гайдамака Ярема Галайда став хліборобом і збудував собі «хату на помості», символ профанного щастя.

І невідомо, чи легко буде українському пересічному читачеві попрощатися з ідеєю тотальної кари ворогам, якої національний поет, як виявляється при уважному читанні, підтримував зовсім не завжди. Попрощатися з такою ідею означало б дорослішання, якого в українському суспільстві не відбувається. Чи не яскравим свідченням цього є гнівні листи із засудженням Григорія Грабовича як претендента на Шевченківську премію? Певні українські кола, виступаючи від імені всієї України, не знайшли іншого формату дискусії, як кричущо некультурний, із дуже поверховою оцінкою дослідника.

Тоді як Шевченко, якого так ревно захищають від Грабовича, у поемі «Гайдамаки» надзвичайно тонко знайшов формат показати, що такі фундаментальні і, здавалося б, незаперечні цінності, як свячена зброя і вірність присязі можуть за деяких обставин втратити свою урочисто-позитивну роль і служити цілям неетичним. Це та гностична гра смислами, якої геніальні автори не бояться, хоча споживач може вимагати від них простіших текстів. Ті самі речі за різних обставин можуть мати різні конотації. Це один з головних, хоча, можливо, і не свідомих меседжів усієї Шевченкової творчості, який розшифрував Григорій Грабович у своїй праці «Шевченкові «Гайдамаки». Поема і критика». Дослідник відзначає, що Шевченко звертається до теми синовбивства ще й поезії «Гоголю», але там цей концепт має зовсім інший смисл. І ніде більше у своїй творчості Шевченко не звертався до ідеї вбивства дитини батьком. То шевченкові матері і в пізніших творах вбивають дітей-немовлят, але то зовсім інші наративи з іншими кодами. Тобто дослідник вважає «Гайдамаки» ще й важливим етап у особистісному зростанні самого поета. І саме тоді творяться геніальні тексти, коли автор у процесі їхнього написання щось напружено з’ясовує сам для себе, а не лише повідомляє світові результати своїх рефлексій.

Це лише пунктирне враження від ґрунтовної праці «Шевченкові «Гайдамаки». Поема і критика», праці, яка буде цікавою не лише тим, хто цілеспрямовано вивчає творчість Шевченка в рамках освітнього чи наукового проекту. Це праця, яка завдяки простоті викладу буде цікавою багатьом українцям. Бо пізнати Шевченка — це пізнати Україну і пізнати себе.