Все далі і далі від самої подорожі: аналіз написаного, яке в свою чергу вже є результатом осмислення автором. І така думка на початку рецензії могла виникнути тільки після читання текстів Богдана Ославського. Його дебютна книга «Льонтом. Дороги і люди» вийшла лише місяць тому, а за темпами розповсюдження вже зайняла топову позицію серед новинок літературної агенції «Discursus».

Книга написана під впливом подорожей Україною, Молдовою, країнами Середньої Азії (Грузія, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан), котрі автор здійснював протягом трьох років із своєю дружиною. Свідомо вказую «під впливом», а не про самі подорожі, адже на меті не стоїть показати маршрут, розповісти про подорож як про окрему історію від початку до кінця: «Важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього. Принаймні для письма», – уточнює в книзі Богдан. Тут зібрані пригоди є тільки матеріалом, з якого автору хотілось зліпити свою літературну фігуру. Безперечно, вона має округлі форми, бо початок та кінець її збігаються в Україні, утворюючи таким чином цикл, замкнене коло. Хоча «округлості» трапляються навіть і в середині тексту, про що йтиметься згодом…

Отже, структурно це збірка коротких нарисів, есе, оповідань, в кожному з яких є закладена мандрівка чи скоріше, спостереження під час неї. Відчувається, що у автора часто виникає бажання пояснити дії, в першу чергу, свої власні. Тому з перших сторінок він готує до цього читача, розповідаючи, чому виникла ідея написання та як варто це письмо сприймати.

Перша і більша половина книги нагадує за стилем художній репортаж: увага деталям, опис довкілля та характерних рис героїв (а у випадку з іншими національностями вони можуть розповісти немало), поступове розгортання сюжету, разом з документалістикою переплітається художня образність. Ніби побіжноБогдан подає описи національних костюмів. Чим ближче до кінця – тим більше епізоди з мандрівок поступаються роздумам, для котрих вони більше слугують ілюстраціями.

Про роздуми варто ще сказати окремо: Богдан, описуючи якусь ситуацію, що трапилась під час подорожі, може легко переключитись на спогади з дитинства чи студентських років, приміром. Читач мандрує не тільки іншими країнами, а й життям, думками письменника. Автор легко і несподівано може виринути з самої подорожі  і розповісти про власне письмо: «Іноді я думаю, що не знатиму, як писати…» Ділиться висновками, котрі можуть і не стосуватись подорожей взагалі: «Користуючись Інтернетом та мобільним зв’язком, за деякими критеріями я знаходжуся одночасно ще й на рівні доби Відродження чи Середньовіччя. У своєму двадцять першому столітті я розумію значно менше, ніж знаю». Доходить навіть до дискусій, де він озвучує і свої думки, і думки опонентів (як от в «Развалілі»).

Не можна сказати, що кожна розповідь розгортається, як сувої, – оповідаючи від початку пригоди до кінця. Тут доречно згадати знову ж таки про ті «округлості». Автор нерідко обрамлює текст висновками, які подає і на початку історії, і на завершення, або за такою схемою: початок – кінець – середина – повтор кінця. Утворюється символічний повтор, але практично завжди усвідомлений, адже Богдан сам вказує на це (щоб, мовляв, не подумали, що він «забувається» і говорить те саме). Це служать радше нагнітанню, побудові контрасту, що викликає посмішку, або ж для переосмислення читачем чогось, що відкривається лише за другим разом. Історії також можуть вести такими манівцями, що без вказівників було би не пройти (але, на щастя, Богдан потурбувався, щоб їх розставити). Наприклад, в «Поміж двома кордонами» дія починається з «7 серпня, вдосвіта», далі йде «6 серпня, вечір», потім – «6 серпня, ніч», а за цим – «6 серпня, після обіду» та «6 серпня, ранок».

Все ж таки повертаючись до джерела натхнення – мандрівок, варто зауважити цікаву річ: Богдан постійно намагається виміряти іноземні країни «українським мірилом». Тобто проводить прямі паралелі, котрі нерідко звучать з легким гумором в стилі абсурду. Наприклад: «Сванетія – на північному заході Грузії, а якщо порівняти з Україною, то десь там у нас Волинь і правобережне Полісся» або: «Водій мав розвантажитись в Навої, а звідти вже – як із Києва до Борисполя». Гумор підсилюють й уявні картини, котрі також намагаються «втиснути» незвичні для нас речі фактично у «вишиванку»: «Я легко уявляю собі, як ці мусульманки ходять у великих строкатих хустках колядувати з «сестрицями»…» Але це не злий гумор чи сарказм, а тільки підтвердження того, наскільки у автора відкрилось серце до подорожніх, що їх хочеться відчути рідними. Насправді ось таким добром, дещо батьківським розумінням всього, і навіть недоліків, просякнута вся книга.

На об’єкт найбільшої любові ллється найбільше критики. Важко не помітити, наскільки Богдан перейнявся перебуванням в Узбекистані. Згадки про нього можуть несподівано поставати навіть під час розповідей про інші країни. Разом із великою приязню до людей, котрі зустрілись йому на шляху, можна побачити й доволі різкі зауваження (котрі, чомусь відчувається, стали б на перешкоді поширенню книги у цій країні): «Узбекистан – сувора, тоталітарна, бідна й відстала держава» або таке: «Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії». Однак в цьому проглядається скоріше жаль, аніж не відраза.

Доволі цікаво стилістично побудована книга. В першу чергу, через діалоги. Так як мова на середньоазіатських теренах чулась здебільшого російська, але в дещо спотвореному варіанті, то автор підійшов до її передачі з різних боків. Іноді він все-таки пише фрази російською, іноді передає їх через транскрибування, суржик (котрий має місце і в природній розмові), але найбільш оригінальний спосіб – це переклад на українську з використанням західноукраїнських діалектизмів: «Ні, – каже, – не там звернули. Вертайте до повороту і їдьте вперед метрів зо двісті» (з розмови з узбеком). Проте варто зауважити, що всі ці «ґаздині», «кудою», «клюби»  трапляються і просто у тексті, тому є підозра, що це у Богдана виходить підсвідомо. Щодо мовної палітри, то трапляється у ній також сленг, як от «здриснула», «сов’єт стайл», «вимахуються», «не в’їхав», «кинув». У тексті можна зустріти «крилаті вислови», що долетіли до нас із далеких земель: «Сонце і місяць одні, де б ти не був» (з вуст таджикистанця).

Порівняння будуються не лише в одному реченні, наприклад: «Рівне м’яке видиво стало пошарпаним, м’ятим, ніби щойно випрані речі», а й буває, простягаються на цілі абзаци із варіативною складовою. Вони можуть виконувати гумористичну роль, містячи в собі частину вже згаданого абсурду: «…дорога йде на північний схід у напрямку Аральського моря – найбільш неіснуючого зі всього мною не баченого…» Подекуди ненав’язливо вкраплюються ігри зі словами: «…була впевненість у завтрашньому дні – дно прийшло».

У тексті немає модних в наш час прихованих алюзій на інші твори, котрі потрібно читачу самостійно відшукувати у своїй пам’яті. Якщо навіть трапляється згадка про Толкіна, Еко, Стасюка чи Жадана, то автор робить це у відкриту, з посиланнями на твори. Іноді цитата настільки входить в текст, що стає ніби ще одним його пазлом. А деколи книга про подорожі переростає у книгу в подорожі: певний твір стає темою для переосмислення в самій мандрівці (як це сталось з «Фадо» А. Стасюка).

В аналізі цього видання неможливо обійти й ілюстративну складову, котра з’явилась завдяки фотознімкам Світлани Ославської. Вона розділяє участь у мандрах з Богданом (стаючи ніби другим головним героєм книги, після ліричного, від якого йде оповідь). Пейзажі, портрети, предметна зйомка дають змогу відволіктися від постійного уявлення та перейти до споглядання, котре потім вдало довершує (конкретизує) уявну картину. Вони не є чимось вибраним, щоб показати кращі сторони мандрівки чи познайомити із туристичними принадами. Ні, ці фото йдуть так само плинно, природно та відверто, як і сама розповідь.