Маємо, власне, поетичне трикнижжя: Книга І. Тремтіння сфер (2003-2009); Книга ІІ. Коли Бог приходить ( 2011); Книга ІІІ. Тінь Базальту. Тіло Базальту (2011-2012). Переднє слово до кожної з книг – поета Миколи Рачука („ У супроводі вовків “ до книги І; „ Реінкарнація Бога “ до книги ІІ; „ Сіль первинності “ до книги ІІІ). Найпристрасніша передмова М. Рачука до книги І.   Зазначу, що всі передмови Миколи Рачука можна сприймати як есеїстичний триптих про поетичну творчість Інґи Кейван.  Бо коли доведеться комусь і говорити про Інґу, про вірші Інґи, так чи інакше буде прив’язаний до міркувань Рачука, якісних як світоглядно, так естетично.

Деякі з міркувань Миколи Рачука наведу тут:

„ Безконечне перевтілення ніби опирається на вчення про еволюційне перетворення Дарвіна. Та. На противагу тій теорії, в поетичних розмислах їй ніби прищеплюється одухотворення через волю. І не випадково вибір падає саме на вовка. […]. Захоплення вовком – не що інше, як захоплення волелюбністю. Справжня Людина дорівнює абсолюту волі. Проте і цей процесс не є викінченим “ („ У супроводі вовків“);„ Постійне відродження Духа може відбуватись лише через людину. Заберіть людину із планети Земля, і ви заберете Бога. Попробуйте забрати Бога при наявності людини, і ви переконаєтесь у неспроможності цієї акції, в які б філософські обнови ви їх не одягали “ („ Реінкарнація Бога“);„ У новій, третій книзі, написаній в 2011-12 рр., творчість, порівняно з минулими, більш ранніми періодами, відкриває дещо інший світ. Амплітуда тематики звужується, як соціальне, так і політичне витісняється на маргінес або і зовсім зникає. Залишається те. Що найбільше притаманне людині в її внутрішньому житті, відбувається своєрідна інверсія взаємодії людини (окремої) і суспільства. Точніше ставлення людини до оточуючого середовища. Індивід не замикається сам у собі. Ні. Він, залишившись сам із собою, намагається розпізнати самого себе через трансформацію «машини часу», і тим самим поглиблює відведену собі амплітуду, наповнює ї справжнім подихом життя, неперехідністю “ („ Сіль первинності“).

В есеях Рачука маємо органічне проникнення в інший поетичний світ.  Можна було би нічого й не додавати. От проблема літератури як такої – в її „ замацуванні “. Інтерпретаційна множинність не тільки вияскравлює полотно творчости, але й затирає кольори. І будь мудрий – нічого не сказати про книгу – зле. Забагато – також зле. А золотої середини ще ніхто не вирахував.

Особисто мені найцікавішими вийшли вірші першої книги. Тому, що там відчувається боротьба автора з власною пристрастю. В книгах ІІ і ІІІ авторська пристрасть увібрана в філологічні шати. Це як в картинній галереї, ніби й бачимо людину на портреті, вгадуємо її відчуття, а дихання не відчуваємо.

Я не про недоліки. Я про сприйняття. Бо в цілому, а книгу Інґи Кейван треба сприймати тільки в цілости, це одна з найвідвертіших поетичних книг, які мені довелося прочитати. Якщо й можна виокремити домінанту настроєву, ідеологічну, естетичну – се внутрішній біль, суголосний стефаниківському розумінню краси – „ радість і  біль “, чи в тименківській фразі: „ мені болить “…

Лірична героїні цієї книги чимось невловимим нагадує тінь Ніоби. Ще не скамʼянілої, але дуже самотньої з глибоким передчуттям особистісної драми. Скільки би не крутилося навколо цієї героїні чоловіків – вона приречена на самоту, тому й маємо у віршах Кейван образи неприрученої вовчиці чи самиці тарантула…

Особливість віршів Інґи Кейван у тому, що вони сильні своїм зачином. Така висока нота звучить на початку, що, в принципі, вона заглушує останній акорд. Або затінює. Не перекриває.

Екзистенційна напруга книги лише увиразнює голос ліричної героїні, твердий, жорсткий, відвертий.

Друга і третя книги не є  меншої напруги. Вони формально мʼякші, відстороненіші. Напруга в темі, в підході до теми. Верліброва форма додає описовости, але не знімає внутрішньої відповідальности.

Я свідомо не обираю віршованих фрагментів. Ця книга не до цитувань, вона до внутрішніх осмислень. Це філософія буття, а не естетизація краси. Хоча рівень поетичного промовляння строгий, сливе класичний і з тієї чіткістю, за якою впізнається чин або ж готовність до нього.