З найпопулярнішими творами англійського письменника Джорджа Орвелла я познайомився за студентських років. Звісно, то були переклади російською. Зараз, завдяки свіжоспеченим виданням «Видавництва Жупанського», знову пірнув у вир подій і згадав, як колись переживав за те, щоб ми – народ, нація, людство врешті-решт – не опинилися персонажами одного зі згаданих творів. Але потім вкотре прийшло розуміння, що люди народжуються героями цих книжок ще з давніх-давен, і їхнє майбутнє залежить суто від них самих.

Можливо, комусь це видаватиметься дивним, але для мене «Колгосп тварин» Орвелла стоїть значно вище за роман «1984». Я у жодному разі не заперечую значимість цієї роботи, але якщо у своєму романі автор розповідає про суть влади і її методи, то у казці він, навпаки, приділяє увагу стосункам між тими, для кого революція і бунти слугують єдиним методом покращення життєвих умов. Та відомо, що жодна революція до добра поки що не довела, бо на завершальнім етапі на чолі владного апарату все одно стають свині. Це добре зображено у його памфлеті.

Сюжет казки затівається всередині ферми «Садиба». Свійські тварини, яким набридло недбальство фермера-пияка містера Джонса, влаштовують заколот і виганяють його з дружиною і наймитами геть. Під акомпанемент спільних радощів до влади приходять свині: кабанчики Сніжок, Наполеон і Пищик. Вони вводять вчення «Тваринізм» – усі тварини брати, а люди їхні вороги – і обіцяють мешканцям ферми світле майбутнє. Воно нібито має початися зі зміною назви сільськогосподарського угіддя. Отак ферма «Садиба» доволі швидко перетворилася на «Колгосп тварин». Попервах все начебто нічого і мешканці колгоспу радіють новоутвореному статусу. Їхні вожді вводять «Сім Настанов», які є правилами життя кожної нормальної тварини, і закликають ненавидіти усіх «двоногих», адже ті тільки й вміють, що знущатися з братів менших і усіляко їх експлуатувати. Відтак, всі стали на шлях до яскравого майбутнього, яке, за словами ватажків Повстання, було не за горами.

Хоч би як мешканці колгоспу раділи своєму щастю і волі, а кожен новий рік життя «по-новому» під супроводом свиней, аж ніяк не відрізнявся від життя «по-старому» при «Садибі» Джонса. За словами Орвелла казка має характер політичної сатири, спрямованої у бік СРСР. Тому неважко здогадатися, що чекало на послідовників Тваринізму після того, як їхні лідери розсварилися і владною ратицею у колгоспі став Наполеон. А що з мешканцями колишньої ферми відбувалося потім – дізнаєтеся самі. Зауважу лише, що Орвеллівський памфлет має прочитати кожен.

Критики, літературознавці і політичні діячі дійшли одностайного висновку: «Колгосп тварин» – це найкраща картина того, що зі світом робить соціалізм чи будь-який його прояв. Але на мою думку тут можна копнути ще глибше і замилитися над тим, що ж саме автор хотів донести читачеві крім згаданого. Сам Дж. Орвелл був прихильником соціалізму – демократичного – і цього не цурався. Однак цілком можливо, що написавши свою «казку», він тим самим акцентував увагу не лише на долі жителів СРСР, а й на долі усіх інших країн світу, де жага революції і рівноправ’я перемогла здоровий глузд. Таке може бути, хіба ні?

Вирішуйте самі. Коли мешканці новоутвореного колгоспу прагнуть порядку і справедливості, Орвелл поступово вводить у твір беззаперечний факт: після великого Повстання у бутті населення ферми геть нічого не змінилося. Кури продовжували нестися на продаж, корови поїти молоком, кінь тягати плуг, а свині так само байдикували, бо ніколи не мали роботи, як такої. У них лише одна мета: їсти смачно і багацько. Інше їх не стосується. Отож, письменник відверто констатує: попри те, що жителі «Колгоспу тварин» скинули з себе ярмо і стали рівними, вільного часу для насолоди життям більше від того не стало. Бо їсти щось треба. А для цього необхідно працювати, інакше голодна і холодна смерть. Тому хай би якою яскравою і багатообіцяючою була мета революції – вона завжди зводиться до соціального стандарту. Багато років потому його у цікавій формі висловить письменник Володимир Мегре. У своїй притчі «Демон Кратій» він втисне сенс будь-яких політичних устроїв і післяреволюційних радощів у одне речення: «Вони вважають себе вільними, але ж суть не змінилася, бо вони, як і раніше, тягають каміння». На жаль, жителям колишньої «Садиби» зрозуміти такі речі не до снаги. Тому вони усі продовжували збиратися під стягом Тваринізму і співати революційний гімн «Тварини Англії». А потім йшли працювати, так само, як і за часів фермера-п’яниці містера Джонса. 

Читаючи повість Джорджа Орвелла, можна дійти ще одного, так би мовити – альтернативного висновку: проблеми мешканців колгоспу виникли не через жагу влади їхніх вождів, а через банальну недалекоглядність у прагненнях. Приміром, головні персонажі історії воліли порядку. Та хай би як їм велося, ніхто не згадав про те, що порядок – це річ доволі відносна. Наприклад, у дикій природі голодний вовк у будь-який момент може роздерти і зжерти зайця. Це справжній природній лад, де все підпорядковано чітким правилам: вовк має повне право з’їсти зайця, як тільки у нього з’явиться таке бажання і заєць не має права на голос, бо такою є природа обох тварин. Ведмідь чи лев можуть задрати вовка лише при думці, що той посягнув на чужу територію. Отож, прагнучи волі і рівноправ’я, навряд чи мешканці ферми «Садиба» хотіли б опинитися посеред істинного, природного стану речей. Тут ніякий Тваринізм не допоможе, бо його ідеї суперечать законам природи. У той же час анархія і хаос їх теж навряд чи влаштували б. Коли зайці атакуватимуть вовків, а ті у свою чергу полюватимуть на тарганів, світ просто вибухне. Все підкорюється певним механізмам і порушити роботу хоча б одного з них, означає приректи суще на знищення. Але жителі «Садиби» цього не розуміли і бачити далі свого носа теж не хотіли. Тому годі дивуватися, що результатом катавасії стала швидка заміна одного ярма іншим. Проте «нове» не означає «краще»: був недбайливий Джонс, а з’явився тиран Наполеон.

На щастя, серед співаючих гімн «Тварини Англії» повстанців були і світлі голови. Одна з таких почала сумніватися у революційних ідеях громади ще до великого Повстання. А після скоєного все-таки дійшла висновку, що волю мешканцям «Садиби» треба було шукати не у заколотові, а десь посередині між абсолютним ієрархічним порядком, як у дикій природі, і хаосом. Звісно, та тваринка оперувала простішою філософією, але сенс був той самий. Тому вона дала з «Колгоспу тварин» драла до сусідньої ферми. І свідки потім говорили, що жилося їй там доволі непогано. Принаймні, значно краще, ніж її вільним товаришам у колгоспі. Що ж стосується найвідданіших революції героїв, на них чекало саме лише лихо: когось продали шкуродерові, а хтось мусив працювати вдвічі чи навіть втричі більше. І це за харч, якого було ще менше, ніж за фермерства пияка Джонса. А хіба могло бути інакше? Жителі колгоспу бідували і голодували, але переосмислення того, до чого насправді привело Повстання, так і не відбулося. Свійські тварини, як і їхні побратими з дикої природи, не вміють мислити. Вони тямлять тільки у тому, що у них заклала природа. І хоч би хто їм обіцяв волю і рівність, все одно завжди знайдуться ті, які будуть рівнішими за інших.

Повість Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» побудована на засаді згаданого вище соціального стандарту: неважливо, де тваринами робиться революція, у межах однієї ферми чи по всій Англії. Головне те, що після повстання коні так само тягатимуть плуги, кури нестимуться на продаж, корови поїтимуть молоком, а свині з них насміхатимуться і жертимуть заховані від чужого ока яблука і рафінад.