Попри наукове звучання підзаголовку цього альбому, його слід сприймати радше в якості каталогу виставки, впорядкованої згідно смакам і уподобанням її автора. Дійсно, оглянувши ці твори, скласти уявлення про те, що ж саме є єврейською темою у творчості сучасних художників, не так просто. Тому, що елементи єврейської абетки, сакральної чи ідеологічної символіки, на зразок магендовидів чи предметів з кола святкувань шабату або того чи іншого свята з єврейського календаря, і навіть сюжети з єврейської історії чи літератури у репродукованих картинах здебільшого відсутні. А що саме щойно наведені елементи дозволяють дослідникам об´єктивно користуватись визначенням “єврейська тема в мистецтві”, систематизуючи візуальний матеріал згідно звиклим науковим нормам, то й аналіз цієї книги займе більше часу, ніж міг би.

Отже, в розкішному, повноколірному альбомі А4 формату 232 сторінки; з 20 сторінки по 203 включно тут йдеться про коротенькі біографії зі світлинами митців, вкраплені поміж чудової якості репродукціями. Дизайн витримано в стилістиці альбомів творчості митців Культур-Ліги, виданих “Духом і Літерою” кількома роками раніше (автор дизайну — П. Фішель; післямова мистецтвознавця Д. Клочко).

Лаконічний, на одну сторінку, вступ автора проекту, Леоніда Кушелевича Фінберга, у загальних рисах пояснює його погляд на цю подію, а саме на видання альбому, де якісно представлені твори 24-х київських художників, що з ними автор проекту багато років співпрацював у різноманітних книговидавничих, виставкових, меморіальних та, якщо не помиляюсь, театральних проектах. Твори цих митців аналізувались на шпальтах часопису “Єгупець”, експонувались на різноманітних, як київських, так і закордонних, виставках, репродукувались в листівках видавництва “Дух і Літера” тощо, — словом, створювали належні обставини для того, що у мистецтвознавчих підручниках називається “художнім процесом”.

У вступі, окрім відповідного типу видань “Духа і Літери”, згадуються монографія авторки цієї статті (Пінчевська Б. М. Творчість єврейських художників Східної Галичини 1900–1939 років: монографія. Корсунь-Шевченківський: видавничий дім «Всесвіт», 2013. — 220 с.; іл., тираж 300 прим.; видано коштом моєї матері); картотека львівського мистецтвознавця Галини Глембоцької, яка нещодавно була видана за спонсорської підтримки в якості осібного альбому (Галина Глембоцкая. Художники-евреи Львова первой половині ХХ века. Жизнь. Творчество. Судьба. — При финансовой поддержке Международной ассоциации memoriart 33-45. — Львов, 2015. — 464 с.; илл. Тираж 500 экз.); багаторічний досвід видання академічного часопису з юдаїки харківського мистецтвознавця Євгена Котляра тощо. Тобто тут йдеться про спробу скласти бібліографію осібних українських видань, — не статей, не згадок у статтях, а саме книг, чиї заголовки включають, так би мовити, відповідний “тег” — присвячених єврейському мистецтву. А що цих книг небагато, то і передмова Л. К. Фінберга є радше стислим запрошенням читачу уважно розглянути наступні сторінки.

Список митців, твори яких взяли участь у виставці, на основі якої (чи все-таки навпаки?) було створено цей альбом, складається з наступних імен: Зиновій Толкачов; Яків Ражба; Олекса Захарчук; Ада Рибачук; Володимир Мельниченко; Михайло Вайнштейн; Ольга Рапай-Маркіш; Галина Григор´єва; Луїза Черешкевич; Зоя Лєрман; Люба Рапопорт; Йосип Островський; Борис Лєкарь; Самуїл Аккерман; Яким Левич; Борис Єгіазарян; Анатолій Чечик; Інна Лісова; Юлій Шейніс; Матвій Вайсберг; Віктор Гукайло; Лев Філіппов-Шпольський; Пінхас (Павло) Фішель; Олександр Ройтбурд.

Звісно, біблійну цитату, — а отже, автоматичне долучення твору до біблійної, а отже, єврейської теми, — можна за бажанням підібрати до будь-якого явища що предметного світу, що морально-етичної дійсності будь-яких персонажів. Наприклад, сказати, що живописні “Горобчики” (2011) Матвія Вайсберга — чудова ілюстрація до вислову царя Соломона “Як горобець спурхне,­ як ластівка полетить, так незаслужене прокляття не збудеться” (Притчі, 26:2). Можна сказати, що будь-яка зображена митцями у творах, що увійшли о цього альбому, сучасниця чи сучасник потрапляють в той чи інший архетиповий сюжет, описаний у Танаху. Сказати можна будь-що, але слід розуміти, що не всі зможуть зрозуміти твою думку правильно, — а отже, було б добре вміти її пояснити. Виданого тут тексту на тлі надрукованих ілюстрацій з головою вистачить освіченій людині з гуманітарною освітою, яка багато років поспіль живе у Києві, відвідуючи всі виставки, ініційовані Л. К. Фінбергом та колекціонерами його кола. Адже метафоричне та асоціативне мислення вкупі з начитаністю, я вже не кажу — освіченістю, часто змушують нас перетворювати те, що ми бачимо, на те, що нам хотілося б побачити. Натомість сторонньому читачу та глядачу, який не входить до згаданого кола, знайомство з цим альбомом коштуватиме зайвих інтелектуальних зусиль, — тому, що, наприклад, єврейських шрифт, використаний у творах В. Гукайло, елементи родинного життя єврейської діаспори у репродукціях О. Ройтбурда, релігійні люди Йосипа Островського просто і ясно підтверджують заявлену в альбомі назву; а ось позачасові пейзажі Люби Рапопорт, вивільнені від усіх і всіляких умовностей, окрім спокою і краси, моделі Зої Лєрман, неокласичні композиції Галини Григор´євої чи натюрморти Інни Лісової не репрезентують нічого, крім якостей особистого таланту художника.

Це ризиковано, — адже не можна так серйозно і так безвідповідально наштовхувати читача на думку про те, що єврейським мистецтво робить виключно походження художника чи його родини. Та навіть якщо альбом укладався б за цією логікою, — тоді він би мусив бути принаймні вдвічі більшим, щоб включити до свого складу твори усіх київських митців єврейського походження, що не залишили образотворчого мистецтва: Матвія, а потім Бориса Матвійовича Когана, Євгена Ройтмана, Олени Агамян, Ірини Клімової та багатьох інших митців, які брали участь в тій чи іншій виставці, зробленій за подібним принципом, — скажімо, в ініційованій О. Петровою експозиції «Нісайон» (єврейська тема в мистецтві України) у 1993 році, чи просто продовжують щодня працювати над новими творами у власних майстернях і взагалі рідко виставляються.

Але і для цього висновку бракує аргументів — позаяк у цій виставці, і, відповідно, в цьому альбомі присутні твори не тільки єврейських (я маю на увазі родинне походження) художників. Зрозуміло, що описувати докладно кожне прізвище в даному випадку мені не хочеться — скажімо, щоб не перетворювати книжкову рецензію, апріорі матеріал аналітичний, на матеріал для пліток для представників жовтої преси. Тому повторю ще раз: цей альбом присвячено виставці, яка представляє коло митців, що кілька десятиліть поспіль співпрацювали спершу з київським Інститутом Юдаїки, а згодом — з відповідними культуртрегерськими проектами видавництва “Дух і Літера” та Центру досліджень історії і культури східноєвропейського єврейства при НАУКМА.

Що додати наостанок? Узагальнити творчість кількох художників-сучасників, — навіть якщо їх менше від десяти — в якості певного напрямку у мистецтві є “вічним питанням” мистецтвознавства, і воно в кожному випадку не менш захопливе, ніж, скажімо, пошуки правильної схеми справного вічного двигуна: це взагалі складно. Особливо в тих випадках, якщо митці не взяли на себе клопіт написати сякий-такий маніфест, в котрому б самі пояснювали своїм глядачам, що саме, на їх думку, об´єднує їхню творчість і змушує експонувати свої твори разом кілька років поспіль.

Спроби поєднати митців в певну групу згідно їх походженню в цьому контексті також не нові, — що підтверджує ряд спеціальних видань, на зразок книги Галини Подольської “Современное израильское изобразительное искусство с русскими корнями. Эссе. Зарисовки. Этюды. Очерки. Статьи” (Иерусалим, 201. — 474 с., илл. В книзі наведено твори лише 49 з безлічі художників, які покинули заради Ізраїлю саме Росію).

В даному випадку невдача, яка полягає у протиріччі і цілковитій невідповідності теми виставки — представленим на ній творам, не є фатальною. Творчість митців кола Інституту Юдаїки та видавництва “Дух і Літера”, врешті, не може сприйматись в якості звіту військовозобов´язаних — адже представники творчих професій взагалі не дуже-то схильні до дисципліни, і вигадати точну і водночас делікатну назву, напевне, дійсно було непросто. Тож добре, що відбувались — і нині відбуваються — виставки такого типу. Погано, що їх заявлені концепції суттєво відрізняються від фактичного результату. Але, врешті, і це, — я маю на увазі похибки, неточності, помилки і тому подібне — є ознакою звиклого, в сенсі — нормального художнього процесу, в котрому практика частіше, ніж можна було б подумати, скеровує теорію в потрібне русло. Мені дійсно шкода, що це не завжди відбувається синхронно.

Принаймні, книги, видані непоганими накладами, в якості аргументації до великих виставок у знакових для столиці країни музеях (однойменна з альбомом виставка експонувалась у приміщенні київського Національного музею ім. Тараса Шевченка протягом 18. 09 — 4. 10. 2015), формують уявлення про становлення національної самототожності на початку ХХІ ст., особливості художнього процесу в контексті видання каталогів по слідам виставок та щодо інших подібних речей.

Для кого це відбувається? Ну, щонайменше для майбутніх істориків, які цікавитимуться культурою цієї країни та доби за кількадесят десятків років — тоді, коли ми всі з об´єктивних причин уже не матимемо змоги пояснити їм всі ці деталі особисто.