Скільки б ми не моделювали ситуації, події психіка - явище невичерпне. Вона, як адронний колайдер просіює через своє сито у пошуках елементарної частинки, того, з чого починається подальший поділ. Такий собі пошук Всесвітнього гену. «Я» і мої «Reflections», як інсталяції Кусами «Повість» просякнута ними від першого до останнього рядка. Як стверджував Зигмунд Фрейд літературу не варто сприймати чи шукати у ній істину, вона уподібнюється у нього до амулету, вся література для цього психоаналітика виступала однорідною масою, монолітною глибою «подавлення», «супресії» та «сублімації». Він відмовлявся бачити у письменницькій роботі інтелектуальний плід, література - як поле помилок, невдалого досвіду by trail and error. Повертаючись до Кусами та твору Вадима Мірошниченка ми опиняємось на виставці, в дзеркальному павільйоні, де взагалі не зрозуміло, а де знаходиться object of art – такі невротичні, параноїдальні образи, подвоєні ефектом дзеркал, зводячи нарцисизм у квадратну степінь. Де відбулася, і як відбулася зустріч головних героїв – невідомо, вже має наштовхнути на думку, що нема ніяких героїв, точніше сказати є, один – головний герой, безіменний, який буде як радіо жокей кожної години презентувати публіці свіжий трек, згусток несвідомого, що бере свій початок чи то від Вертера чи то від Томаса Глана, він робитиме це зі смаком, і водночас не цураючись табуйованості тем. Типовий момент зустрічі аля Данте і Беатріче варто відкинути від початку. Є ізольований простір, так-звана кімната , яка часто згадуються на сторінках «Повісті»: «щоб дотримуватися певних правил, автор повинен описати контекст, ну хоча би маленьку частину міста, локацію, мене цікавить кімната…». Проекція чогось віртуального, ідеального лімбо та камери зберігання речей: « ти пестиш себе в порожній кімнаті, в нашій порожній кімнаті, я не думав, що коли-небудь залишу тебе сам-на-сам з голими стінами, це все місто так впливає, я можу обійти його за один день так і не зрозумівши чому ти обрала мене, ти мастурбуєш, я думаю, я забагато думаю, і забагато п’ю, ти змастила слиною два пальця, змастила піхву, вона наливається, ти ковзаєш по губах, знаходиш клітор, ти й думати забула про червоні дні, ось і вони! ти розтерла себе до крові ». Автор не ставиться до матеріальний речей як до декорації, як до фону, вони – частини його мистецької інсталяції, його бачення, тут на повну розвивається його міметична спроможність, спроможність продукувати сумісність виразу і репрезентації, тобто продукувати уподібнення: «я роздивляюсь шнур від телефону, тоненькою ниткою він вгризається в стіну, я спостерігаю за ним, як він себе поведе, якщо я вийду на кухню чи схожу помочитися? підступний шнур, чорна каучукова сперма злягається зі струмом». Ким же ж є Ру, логічно відповісти – головною героїнею, але це лише на перший погляд. Ру – своєрідне дзеркало дивлячись в яке головний герой міряє себе, усвідомлює своє «я», ніби знаходить себе там, де відображається або споріднює себе з відображенням.  Вона фрагментарна: «я, можно сказать, собрал тебя по частям» (Быков «Мне нравилась только ты»). Можемо припустити, що Ру передують певні events. Вона є тріпом, що триватиме вічно, тобто мандрівкою, дорогою, магістраллю що відображається у відображеннях: «я знаю, де знайти хелен і я не знаю, де шукати Ру, вона з легкістю могла виїхати з міста разом з вуличними музикантами або цирковою трупою, могла тиждень просидіти в підвалі на лопанському із затиснутим між пальцями косяком, в центрі її пробиває на монументальні твори, багато кімнат і одна Ру». Головний герой, натомість перебуває у системі нарцистичної ілюзії: цілісності зі своїм образом: «дихати в унісон, одними легенями в спільне майбутнє, якщо мої слова тлумачити буквально, то виходить якась маячня, одних легенів на двох не існує, будь-який медпрацівник посміється з таких міркувань, я не на науковому симпозіумі, я в тюрмі м’якого крісла, в квартирі, переповненій заборонами, з одним єдиним обнадійливим чинником – твоїм запахом». Вадима Мірошниченка так само як і Федора Достоєвського та Джеймса Джойса не полишає нав’язлива ідея суперництва, навіть носить маніакальний характер, прихильність головного героя до об’єкту уваги зростає з наявністю міфічного третього, і затухає з розвінчанням його образу: «Ру, що ти робиш? з ким ти ділиш ліжко, хто мне твої шикарні молочні залози? з ким ти мрієш у ванній кімнаті? ти впевнена, що мені байдуже? кава, чорненька без цукру, цукор затримує виведення з організму вологи, не хочу бути товстим, щоб з мене звисали шмарклі жиру, і алкоголь затримує, але від нього смішно і годинник не грюкає, і в кафе я чую годинник, ага, тут також є щось схоже на письмовий стіл, барна стійка, спокуса велика, розтягнутися на підлозі, драйвувати під симфонію холодильників з кокою, раптом я через чудернацькі панорамні вікна побачу Ру? мудак я, вона, даю член на відсіч, з кимось злягається, потім пише про це вірші і плаче». Йому типова амбівалентність, змішані почуття, різкі переходи від ненависті до благовіння, разом з суперництвом мають деструктивну цінність, на відмінну від фрейдівського едіпового комплексу, тобто все може початися де-завгодно, коли-завгодно, з ким-завгодно.

Мірошниченко немовби присвоює своєму головному герою певний логін, присвоює «я» на основі вже існуючого, ніби його безіменний постійно в панцирі, так-званому футлярі ready-made, намагається знову ж таки уподібнитися, поставити знак тотожності, приналежності: «моя збочена фантазія під дією барбітуратів, маркіза де сада, кеті акер the soldier ’s onyxdusted fingers touch her face orgasm makes him shoot saliva over the baby ’s buttery skull his formerly -erect now -softening sex rests on the shawl becomes its violet scarlet color » вони є додатковою платформою, тривкою письменницькою шкірою, що протиставляється нетривкості людської за Жаном Полем Сартром.

Відсутність чітких хроносів і топосів у «Повісті» зближує його з письмом Жоржа Батая, його також можна ідентифікувати як форму галюцинації. Набережна харкова, місто ф, імпресіоністичне, абсолютно розмите набуває ознак символу через синекдоху, акцентах на певних, ніби відірваних клаптях топосу. Цікавим є і стиль автора, сам автор називає таке письмо – ненормативним.  Як у Рене Декарта інтенція слова - досягнення певного знаку, то у цьому випадку, слово-пік - у цілій картині. Автор - графік, його завдання зобразити схиляючись до автоматичного письма, ідилічні гравюри, графемами: «вона жонглювала моїми очними яблуками так вправно і вміло, так обережно і з чуттям, відвернулась, впали плоди на папір, розтеклися калюжами зі слідами парнокопитних, десятипалих, одночленних, глибоковагінних; jungle бук, welcome в наш світ, пирскаючих отрутою двадцятисантиметрових пітонів, щирих сумчастих породіль на розі єлізарова і афанасіївської, шостий… ». Все – абсолютно зорове, знову ж таки ізольоване полем оптичного простору автора. І як ми знаємо, нарцисизм виникає оптично, і більше стосується зображального мистецтва, але тут він втілюється на повну, погляд б’є збоку лице спостерігача: «ми гуляємо набережною, п’ємо напівсолодкий мускат, очима добиваємо поранених перехожих, підриваємо міст закоханих, обмотуємо їх залізними канатами, вішаємо сердечні замки». Складається враження, що Мірошниченко намагається витягти свого героя з символічної колиски, імперії знаків за Роланом Бартом, приносячи себе у жертву діонісійській структурі, тотальній відмові від усталеного, підтвердження цьому ми не раз знаходимо в епізод з лікарнею чи на поетичних читаннях, в підземці, в таксі: «дух міста складається не лише з магазинчиків, кав’ярень, храмів та прикрашених квітами готельчиків, вночі вилазять бухарі, вони горланять пісні, б’ють пляшки об стіни, що охороняються законом, чіпляються до вуличних хвойд, і ті, ховаючи сором в темноті, стають навколішки, дзвенять бляхою від ременя, смикають за блискавку, вивільняють відросток, який пропах сечею, потом, голодно починають смоктати, дзвіниці відбивають години, сутенери відбивають чек на касовому апараті, а коли буча, то назавжди відбивають нирки, хвойда зголодніла, вона не проти, щоб бухарь кінчив їй в рот». Головний герой – міметичний батаєвському ніби намагається вийти зі свого тіла продукуючи постійні видалення: крик, оргазм, сльози, кров, дефекація. Цю суть не достатньо назвати лібідальною, вона є експресіоністичною, драматично-експресіоністичною, театр - «я» крику, що направляє цей крик у нову символічну систему, започатковує її, наводить телескоп на нові координати: «… шмаркає на твоє обличчя, пальцями втирає сині шмарклі в твою шкіру…

…ворони зривають шмат шкіри, клюють щоки, каркають щось блюзове, вони не купуються на каракум, замість цього я підставляю долоні під твою вагіну і краплю за краплею збираю менструальну кров… ». Текст - аритмічний, тобто конвульсійний, емоційно-напружені рядки переживань міняють заглиблення у світобудову, часто це нагадує протікання фізіологічних процесів, те як скажімо струмує кров у свіжій рані: «в цьому світі так багато кімнат, обставлених меблями, обвішаних картинами, лаконічних, зі старими шпалерами і пофарбованими стінами, з купою народу і порожніх, я на висоті трьох тисяч метрів над рівнем кімнати, літаю в хмарах, поряд пегас і осінь джексона поллока, Ру, статеві органи не можуть не працювати, тим паче, наше спільне життя не закріплено паперами, Ру, я мелю якусь маячню, щоб намацати потрібні слова в часи моєї сексуальної актуальності, як зберегти себе? Ру, can you hear me ? at the opera , був би я овочем, поклав би себе до морозильної камери».

Головний герой поруч з тим тримає курс на самознищення, стирання. Він – водночас є тим, через кого здійснюється нова ідентифікація, і тим, що стоїть осторонь і спостерігає саморозщеплення, саморозпад, він – останній свідок, той, хто ще може говорити. Символічна структура існує у режимі повторення нав’язливих мотивів, нав’язливих думок поступово розпадається, письмо стирає присутність: «пиши Ру, вписуй мене, виписуй мене, я – стержень, ампулка, чорне чорнило ». Голос автора, потік свідомості, автоматичне письмо, голос - не емпіричним для самого автора, він не є винесеним на ззовні, він одночасний з присутністю вираження, з cogito стає емпіричним, вже для читача. Відчувається травматизм, відчуження від символічної системи з наближенням до фіналу, вихід з «символізованої шкіри» в так-зване реальне, що супроводжується плеядами галюцинаційних картинок, які змінюють одна одно з блискавичною швидкістю: «Ру спостерігала за нами крізь вагінальні отвори дівчат, для початку вона повністю спорожнила їхні груди, соски висіли довгими макаронами нашпованими желатином з ваніліном; одні з останніх крапель всотали опариші; покінчивши з грудьми Ру напхала їх ануси солодкою ватою, на шию повісила баранки, встромила кожній палець в пупок; сприятливі погодні умови перервались акриловим дощем з жаб’ячими губками, вусиками домашніх тарганів, записами місісіпських блюзменів чиї вершкові хуї ляпались об бруківку; зуби дівчини віддряпали третій шар». Ми вже згадували про оптичні ефекти письма, але варто додати те, що особливістю творчого стилю Мірошниченка є створювати особливе враження від предметів, тут промовляє вже створення бачення, візії, фантазму, а мета впізнати предмет відходить у небуття: «сотні миль сірими каракатицями тягнуться уздовж ванної кімнати, ми наповнюємо її чаєм, вичавлюємо сік лимонів, лаймів, апельсинів, грейпфрутів, ми розкидаємо руки по краях, розслабляємось, наші милі зіставляють нас, порівнюють, прирівнюють до скловати, економного світла, оптові закупки лез, партія в п’ять кіло, як підсилювач солодкого смаку, ти хочеш цього так само як і я? do you a gree?».

Фінал – як колапс символічного, позбавлений будь-якого натяку на розважальність, тіні речей міняють дислокацію з куліс – на сцену, з максимальним емоційним напруженням: «ми поїдаємо волосся, поїдаємо ляжки, ми принюхуємось до сердечних клапанів, куштуємо? впиваємось в кіношний м’яз, влам, мявс, чжам, хахр, рірм, я запливаю в твою вагіну, я спермую в твоє черево, ти пирскаєш яйцеклітинами, ти смакуєш внутрішні органи, я ласую твоїми, do you a gree».