Україна потребує лідерів. Людей, простих, з народу, тих, які не мають козирних «корочок» і мільйонних «заначок» десь у далекому і тихому європейському містечку. І ця потреба виникла не за останні два, революційних (префіксоїд «пост», звісно, використати буде зарано) роки, вона існувала завжди. Просто зараз час такий, адже нині вже все, що можна, «накипіло», всі можливі страхи зникли, натомість залишилось єдине бажання, яке бринить, немов туго натягнута струна, — ми маємо стати дійсно незалежними і, головне, насправді вільними. Чи можуть нас такими зробити товстосуми, зв’язані по пухким рукам «потрібними» зв’язками і анормально великим грошима? Звісно, що ні. Це можуть зробити лише люди, які на собі відчули, що значить бути гвинтиком у машині, рабом, людиною, яка не має жодного права.

Надія Савченко — одна із таких людей — не раб у рабському середовищі. Хоча, гадаю, не варто багато пояснювати, хто вона така. Усі знають, що Надія Савченко — жінка, яка, всупереч усьому, виборола місце в суто «чоловічій» професії, тобто військовій авіації. Усі знають, що її викрали росіяни і тепер намагаються загноїти у в’язниці, щоб дати ляпас усім патріотам і, як пишуть ольгінські тролі, «свідомітам» (свідомість, на їх думку, це те, за що треба негайно знищувати).

Усі знають, що Вона — досі жива. Але майже ніхто не знає, як їй це вдається. Інформація по ТБ та Інтернету обмежується короткими повідомленнями чи різнобарвними мемами, а ще тонами ватного бруду. Як живе Надіє у в’язниці? Як їй вдається там говорити українською і залишатися патріоткою України? Хто вона така ця, жінка-льотчиця?

На всі ці питання можна знайти відповіді у книзі Надії Савченко «Сильне ім’я Надія» — об’ємних мемуарах, написаний за ґратами, де авторка розповідає про найважливіші етапи свого життя: військову освіту, участь у миротворчій місії в Іраку, Майдан, АТО, полон, російські в’язниці, голодування і, звісно, постійну та неухильну боротьбу — зі статевою сегрегацією, дурнями, хабарниками та власними слабкостями.

Головна особливість книги — відвертість і відсутність будь-якої цензури. А також чотири передмови. У першій редактор Світлана Максимова зазначає, що ті, хто готували книгу до друку, « не вносили змін до тексту », адже « мали ризики позбавити ці написані у російській в’язниці головного — відчуття реальності ». Другу передмову написав Ілля Новіков, адвокат Надії, саме якому ми маємо завдячувати появі цієї книги. « Речь о книге я завел уже на третьей или четвертой встрече », — пише пан Ілля. Російська бранка спочатку навідріз відмовлялася від цієї ідеї, а під час голодування у Матроській тишині погодилася: « Добре, буде тобі твоя книга ». Останні дві невеликі передмови належать Діду Свириду, «сільському блогеру», який також посприяв виходу друком книги, і самій авторці, яка чітко зазначає: « Яка б ситуація не була, вихід один — залишатися собою! ».

Остання цитата є ніби наскрізною лінією книги. Відсутність прискіпливої роботи редактора, відвертість авторки вилились на сторінки у вигляді доволі безкомпромісного, інколи жорстокого і навіть нелюдяного, інколи актуально-викривального «контенту», щедро приправленого армійською, нецензурованою лексикою та залізобетонним оптимізмом, який не зламали ні армія, ні полон.

Книгу, без сумніву, можна читати «запоєм», бо так про Україну та українців у Росії не писав ще ніхто. Усе показано «зсередини», очима очевидця. Пані Надія, коли говорила адвокату про те, що вона не вважає себе письменником, мабуть, сама не знала, що вона уже є письменником.

Наприклад, опис служби в армії, якій присвячено кілька розділів, «тягне» на масштабний сценарій до якісної драми. Тут показано все, без прикрашань, але і без згущення фарб. Звичайно, чимало описаних епізодів шокують непідготовленого читача: армійський хаос, з його корупцією та бездарним командуванням, сексуальними домаганнями і зневажливим ставленням до жінки наявний як і під час мирного життя, так і в бойових умовах — Іраку та АТО. Авторка гостро сприймає військову дійсність, для неї армія — мрія всього життя, вона просто не може мовчати. Після бою (горезвісний бій під Луганськом 17 червня 2014, коли Надію захопили в полон), нарешті приходить «допомога»: « тут під’їхав підрозділ, який іменувався «розвідка». Видно, вже кави напилися!... З пересердя посварилися! Пере*бала «любителя кави» прикладом автомату ».

Розділ, присвячений миротворчій місії в Іраку, розповідає про один жахливий епізод, який, варто це визнати, міг статися радше в АТО. Під час утилізації боєприпасів загинуло 9 українських військових. Жорстоко і безглуздо. Через чийсь недогляд. « Війна?! Яка, нафіг, війна?! — роздумує авторка.— І війни як такої не було. У нас не було жодного пораненого чи вбитого в перестрілках! … І більшість смертей із 22-х були не від рук «алібабів», а зі своєї тупості! То напився і розбився! То перебрав у баньці і серце стало! ».

Полон, перебування у в’язниці, голодування — матеріал уже не для драми, а для психологічного трилера чи навіть «жахливчика». Але тільки не для Надії Савченко. Читаючи рядки про викрадення, спілкування з сепаратистами та російськими «особістами», муки голодування, здається, що авторка описує не себе. Адже її це лише гартує. Вона не боїться говорити з російським військовими українською, а коли ті здійснюють спробу її «перевчити», зокрема це намагався зробити в’язничний конвой, — Надія добилась, щоб їй змінили охорону. На ту, яка розуміє українську.

Описи голодування волають болем. Але підтекстовим. Московська бранка лише відзначає те, що з нею відбувається, постійно жартує. « Що найтяжче в голоді? Дивитись в очі горобцям. Вони звикли, що я підгодовую на ґратах хлібом» . Складно повірити, що така сила воля є у звичайної, живої людини і, нехай це звучатиме по-сексистські, у жінки, « абсолютно здорового льотчика », якого викрали з України.

А от епізоди, присвячені Майдану, цілком ймовірно, не сподобаються багатьом патріотам. Надія Савченко була активним учасником Майдану, відвідувала його, з ризиком для своєї роботи відпрошуючись у начальства, але для неї там ворогів не було. Льотчиця не палила людей коктейлями, не била і не знущалась, натомість надавала медичну допомогу — і майданівцям, і міліції, і «Беркуту», « бо і люди на Майдані, і «Беркут» — то все мій, український народ, якому я присягу давала захищати його…». Неоднозначна думка, але, як авторка зазначала в передмові, для неї головне — « залишатися собою ».

Я лише означив основі віхи книги. Для детальної її характеристики найкраще б було просто розбити її на цитати і подавати в такому вигляді, без жодних ремарок і зазначень. Слова, події, час настільки згущені, настільки глибоко пропущені через авторське «я», що неможливо, без шкоди для книги, бодай щось рецензувати.

Тому «Сильне ім’я Надія» — книга, яку просто необхідно прочитати. Щоб зрозуміти, що насправді відбувається в армії. Надихнутись прикладом неймовірної волі до життя та любові до українського народу. Позаздрити сильному характеру і надіятись, що віршована присвята на початку, де наявні не надто оптимістичні рядки «я напишу тобі, як другу, може, ти ще встигнеш прочитати», є лише присвятою. Поглянути на жінку, не як на домогосподарку, а як на воїна, патріота, рівну в правах і обов’язках особистість. І, звичайно, очікувати на появу наступної книги від Надії Савченко, а самої авторки — вдома, в Україні.