Люблю казки, де головними дійовими особами є тварини. З них можна посміятися, але згодом починаєш розуміти, що сміявся над самим собою або над співвітчизниками. Так і в цій казці, тільки набагато гостріше, бо всі тварини у цьому творі не прості, а елітні, а тому особливі.

Кіт Марципан на прізвисько Пломбірович, бо він суцільно білий, належав власникові супермаркету. Його всі любили, пригощали усілякою смакотою, певно, щоб підлеститися до свого роботодавця. Пломбірович жив таким розкішним життям, що ніби сир у маслі катався, а коли якось побачив мертву мишу, то зомлів.

«Полювання заради харчів Марципан уважав справою приблудних та сільських котів. Не панська це справа бігати за мишвою або стрибати за горобцями.

«Позбираєш весь пил по горищі та реп’яхи по бур’янах, захекаєшся, наче за тобою сто скажених псів гналися. І заради чого? Кому ті нещасні миші заважають? Хіба зараз котам бракує їжі? Полювання – це тяжкий спадок від наших древніх предків», – розмірковував Марципан» (С.6).

Але так думати може лише ситий, який, як відомо, голодного не розуміє.

Хазяйкою кози Пріськи була власниця найдорожчого у Києві бутику, який знаходився на Хрещатику, а навпроти у їхньому елітному хуторі жили осли Чупа і Чупс, які належали власникові престижного казино. Така собі Конча-Заспа під Києвом.

Тварини ні в чому не знали відмови, Пріська була частою відвідувачкою бутика, а осли змагалися силою з гравцями казино. Ніщо не натякало про прихід близької біди, та раптом усі мешканці хутора всілися на свої машини, покинули й будинки, й домашніх улюбленців і гайнули світ за очі. Певно, влада в країні помінялася, що люди дали драла.

Але ж тваринам від того не легше. Про них більше нікому було піклуватися, а самим харчуватися важко. Особливо коту, який звик бачити у холодильнику ледь не весь асортимент м’ясного і рибного відділів супермаркету. Тому спочатку друзі по нещастю діляться з охлялим Марципаном вмістом холодильників у своїх будинках, а до того навіть рятують нещасного кота від загибелі.

Шкода, що так не може тривати вічно. Літо минає. Та треба віддати належне, не зважаючи на своє елітне становище, тварини починають готуватися до зими. Чомусь здається, що вони набагато розумніші за своїх господарів, і не розпещені «красивим життям», бо досить швидко адаптуються до ситуації.

Хоча, з іншого боку, були б їхні хазяї дурними, не накрали б стільки, щоб на них повідкривали кримінальні справи. От таке непевне враженні щодо розумових здібностей багатих людей: гроші диктують одне ставлення, а поведінка натякає на зовсім інші здібності. Бо люди у цій книзі, особливо заможні, проявляються в усій красі.

Тварини схожі на своїх господарів, але це проявляється насамперед в мові, бо часто коза, кіт та осли розмовляють улюбленими фразами хазяїв і навіть намагаються прилаштувати під ситуацію людські уявлення про світ. Хоча та сама коза Пріська поводиться як революціонерка, певно, дається взнаки її рокерське минуле:

«– До біса президентів і парламент! – закипіла Пріська. – Страх як ненавиджу будь-яку владу над особистістю. Це пригнічує. Нас і так он стільки часу гнобили та експлуатували наші хазяї, а потім викинули на вулицю, як непотріб. Президент – це для стада баранів, а ми з вами – тварини цивілізовані, дійдемо згоди в будь-чому і без президента» (С.38-39).

Справжнє народовладдя...

Але найцікавіше, що тварини намагаються створити свою державу, бо просто так жити не можуть. З гіркою посмішкою спостерігаєш за побудовою тої держави світських тварин, особливо коли вони приймають свою конституцію – правила безпеки життя, які постійно доповнюються новими пунктами, або пробують обрати президента і розподілити посади в уряді.

На шляху в друзів багато випробувань. Вони помандрують до Києва в надії знайти своїх господарів та викраденого поганими людьми осла Чупса, але натомість отримають велику купу проблем, дізнаються правду про своїх хазяїв, потраплять у новини і навіть деякий час побудуть «нечистою силою», а ще на власній шкурі переконаються, наскільки підступна більшість людей, а правило, що «всі люди – вороги тварин», стане ще більш актуальним.

«Вони стомилися від людської уваги до себе. І знали, що нічого хорошого від отих, які зворушливо «кицькають» та протягують порожні руки, «накають», чекати не слід» (С.86).

І так само нелегко повернутися до свого хутора.

Дуже важко призвичаїтися тваринам до нового життя. Як бурхливо на початку реагує кіт Марципан на пропозицію кози перевірити в пошуках їжі сміттєві баки:

«– Що? – вискнув Марципан, наче йому хвоста відтоптали. – Нащадок володарів чотирнадцятьох золотих медалей міжнародних котячих виставок – і на помийницю! Та моїх дідів, щоб ти знала, пестили руки президентів трьох країн Європи» (С.67).

А з часом їм усім доведеться добувати собі їжу будь-яким способом, забуваючи про власну елітність. Та поневіряння цих тварин не такі трагічні, як доля ще одного героя, який їм зустрічається. Це розумний і сильний духом пес з багатьма іменами – відгукувався на всі, які йому давали люди, хай би якими чудернацькими ті прізвиська не були. Друзі ж називають його Дипломатом за відповідні здібності.

Ще цуценям разом із матір’ю його покинув невдячний хазяїн. Мамцю малого збив автомобіль, бо хатні тварини не знали, як поводитися на вулиці, а пес поневірявся містом, поки не потрапив на стоянку біля Верховної Ради. Там його приголубив сторож, а депутати тривалий час дуже добре сприймали охоронця їхніх дорогих автівок. Та влада змінюється, і депутати теж, то серед нових депутатів знайшовся той, хто від усього серця ненавидить усе живе.

Довелося псу змінити місце проживання. І добре, що доля звела його з іншими розумними тваринами.

Багато можна розповідати про цю книгу, але краще прочитати її самому. За простотою викладу ховається глибокий зміст, а в цих тваринах дехто впізнає себе. І добре, щоб впізнав у тваринах, а не в лихих людях, яких у житті кожному зустрічається немало.

Гарну книжку «намуркотів» білий кіт Марципан своїм господарям, і добре, що вони ту історію записали. Хоча навряд той милий вгодований котик на фотографії так поневірявся, як його книжковий брат.