Італія для більшості з нас – то вузенькі вулички середньовічних міст, прекрасна архітектура Риму, Флоренції, Мілану, музеї та архіви Ватикану, бібліотеки стародавніх монастирів, башти з садами на дахах, як в Сан-Джеміньяно, прекрасні мармурові храми Сієни і площі, наповнені музикою, у містечку Лукка. Та й все інше «джелатто-шоколатто», для кожного – своє. Історія Італії здається покритою шляхетною патиною століть – Римська імперія, середньовічні карнавали, світлий Ренессанс, міланська опера, а потім, уже в ХХ ст. яскраві і глибокі філософські  фільми Фелліні-Антоніоні-Вісконті і красуні-акторки, які співають чарівні баркароли разом із гондольєрами. Коротко кажучи, dolce vita.

І раптом у цьому святі життя пробивається сумна і тиха мелодія української мови. Ні, це не голос Юрія Котермака, що читає лекції в Болонському університеті, ні неземний спів примадонни Соломії Крушельницької, яким вона чарувала щасливців, що потрапили на її виступи у Міланській опері. Це тихі розмови ведуть між собою видавці, редактори і автори українських часописів – вигнанці, які намагаються зберегти в сонячній Італії українське слово, культуру, науку, мистецтво.

Саме про них чергова книжка Миколи Тимошика. Книга дійсно унікальна, оскільки побудована на архівних матеріалах, які досі не були опубліковані. Автор ретельно дослідив величезну кількість рукописів, листів, газет, журналів, які стали частиною історії і культури України, яка досі була незнана і, відповідно, не вивчена.

Просто й аргументовано про складне – ось визначення, яким можна схарактеризувати рецензовану книжку. Зі сторінок, написаних рукою знаного професора, постає цікаве, драматичне, іноді й трагічне життя українців в Італії. Але завжди насичене жагою духовності, глибокою релігійністю, відданістю і вірністю далекій омріяній Україні.

Чи актуальна ця робота сьогодні? Так. І не лише з огляду на прагнення України стати частиною Європейського Союзу. Це необхідно для сучасних українців, оскільки в книжці відкривається нова історія, і не лише журналістики і видавничої справи, а й історія України, які йшла паралельно з тією, яку намагались робити комуністи – з п’ятирічками, однопартійними зборами, репресіями, голодом, забороною вільного слова і думки, несвободою та ін. І коли герої книжки якимсь чином перетинались із цією фантасмагоричною історією, то для них це закінчувалось еміграцією, тюремним ув’язненням, засланнями, смертю. Варто лише згадати сумну долю Йосипа Сліпого, Євгена Онацького, Івана Хоменка та багатьох інших. Автор рецензованої книжки звертається до діяльності відомих і малознаних осіб української культури і науки, висвітлюючи ті моменти їх життя, які пов’язані з Італією. З тексту зрозуміло, що українське життя на еміграції є значущою сторінкою в історії нашої держави, а завдяки книжці М. Тимошика, набуде значення і в історії Італії. Принаймні сподіваємось на це.

В книжці актуалізуються маловідомі епізоди з видавничої діяльності Української папської колегії Св. Йосафата у Римі; вперше з позицій розповсюдження інформації досліджено діяльність пресового бюро Дипломатичної місії УНР; вивчені проблеми, коло яких можна охарактеризувати як «українське питання» в пресі; висвітлені аспекти журналістської етики та принципів відображення життя та багато іншого.

Професор М. Тимошик присвятив кілька сторінок книжки гуртку друкарів – юнаків із Жовкви, що на Львівщині, які у 1936 році потрапили в монастир Гроттаферрата, який називають «містом книги». Там вони вдосконалювали свою майстерність у видавничій справі. Фантастично, але один із тих юнаків, зараз уже 94-річний, отець Партеній Павлик, живий до цього часу. Професор Тимошик зустрічався із цією людиною – справжнім носієм історії. Його фото прикрашає сторінки цієї книжки. А на основі спогадів отця Партенія в історію видавничої справи ввійшов фрагмент про діяльність українських друкарів у Гроттафератті – осередку слов’янського книгодрукування в Європі. Звідси у 1930-1960-х роках виходили духовні  книжки, словники, україномовні періодичні видання, графічні малюнки І. Падалки із серії «Українське козацтво», а також унікальна карта України із зазначенням її етнографічних меж. Варто відзначити, що більша частина видавничої продукції «міста книги» вже стала бібліографічною рідкістю. 

І ще один момент, про який не можна забувати, згадуючи історію монастиря. У Гроттафератті у різні часи перебували провідники і справжні праведники України – Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий та Любомир Гузар. Тож його можна вважати  визначною пам’яткою релігійного життя нашої держави.  

Особливо драматичними в цій книжці є сторінки, в яких описане перебування українських військовополонених у таборі міста Ріміні. Це казкове місто змальоване в шедеврі Фелліні «Амаркорд». У фільмі йдеться про часи Другої світової війни, але навіть натяку немає на тогочасне складне життя в цьому маленькому містечку кількох тисяч полонених українців. Після цієї книжки не згадати про наших співвітчизників у Ріміні в ті часи неможливо.

Окремо варто відзначити велику архівну роботу, яку провів М.Тимошик. Знайдені газети, журнали, поштові листівки і марки, листи, забуті мемуари і спогади – все це надало автору можливість запротоколювати тогочасне життя. Численні цитати і підтверджує правдивість висновків дослідника. У книжці багато ілюстративного матеріалу, знайти який можна лише в архівах. Це дуже цінні надбання, які публікуються вперше. Проте відчувається потреба у публікації текстів більшості газет і журналів, особливо тих рідкісних примірників, які виходили у таборі українських військовополонених «Ріміні» мінімальними накладами.

У книжці докладно і ретельно висвітлюється видавнича діяльність Католицького університету у Римі. Подумати лише: українському народу заборонили рідне слово, розвиток науки, релігії, вільної думки, а люди все одно на чужині вибудовували осередки освіти (та ще й які! На рівні університету), культури, літератури, намагаючись зберегти і примножити справжні знання. А ще й надіслати примірники святих книг та іншої літератури на далеку окуповану батьківщину.  У монографії є зворушливий епізод про те, як на радянській митниці знайшли загорнуте у рушник Святе Письмо у духовника, який ввозив заборонену літературу в Україну. Прикордонник узяв книжку в руки, подивився – і віддав її священику. Хоча за законом мусив заарештувати того, хто «контрабандою» привозить в атеїстичну країну книгу вічної мудрості.    Цей момент свідчить про те, що дух християнства живе в кожному українці. Навіть тоді, коли людина змушена працювати на тоталітарну систему.   

В рецензованій праці висвітлюється історія української журналістики і видавничої справи від початку ХХ століття до ХХІ ст., до наших часів. Проф. Тимошик уперше ввів у науковий обіг журнал «До світла», в якому не лише пропагується християнський світогляд; цей журнал є справжнім джерелом мудрого оптимізму для майже всіх представників трудової еміграції – громадян України, змушених працювати на чужині. 

Переважна більшість видавничих проектів, які започатковувались і функціонували в Італії, пов’язані з релігією, церквою. Це не випадково. За часів радянської влади боролись із духовністю всіма можливими засобами. Проте побороти прагнення до свободи віри і думки неможливо. І М.Тимошик своєю працює ілюструє цю тезу. На сторінках цієї книги церква постає як культуроцентрична, інтегруюча сила; вона виконує роль захисниці, інституції, що боронить, зберігає, культивує не лише релігію, науку освіту і культуру, а й кожну окрему людину, а отже, й увесь народ.   

Класична рецензія має містити критику: зауваження, питання, які свідчать про суперечливе ставлення до думок та ідей автора тощо. Проте цю книжку «критикувати» складно, і чи потрібно? Втім, одне побажання маємо: монографію треба перекласти італійською, а потім англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. Насамперед італійською, оскільки все зібране, описане, проаналізоване і оприлюднене в цій книзі – не лише внесок у культуру та історію України, але й Італії. Це така ж сторінка в трагічній книзі історії Європи, як Друга світова війна, масові смерті, Голодомор, фашизм, концтабори, нікому не потрібні людські жертви і страждання. І як злет духу, розквіт науки, книгодрукування, журналістики, культури.  Це – сторінки спільної історії, і нікому не дозволимо їх вирвати або перекреслити.

Варто перекласти цю книжку і російською мовою. Для істориків, видавців, журналістів, культурологів. Для кожного, хто має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. І для тих, хто хоче повернутись в СРСР. Щоб знати, як люди кидали домівки, рідну землю, щоб утекти від комуністичної навали і зберегти своє життя, українську культуру і книгу. 

Микола Тимошик визначив жанр своєї книжки як монографію. Проте іноді, читаючи «Українську книгу і пресу…», складно з цим погодитись.  На мою думку, перед нами авторський підручник, або взагалі новий тип підручника. Не того, з російської – «учебник», а саме підручник, який має бути «під рукою», для того, щоб опановувати знання з історії видавничої справи, журналістики, культури і науки.  На користь останнього нашого твердження свідчить чітка структура книжки, логічна і глибоко продумана розбивка на розділи і підрозділи, аналітичні висновки з кожного розділу; а також  увага, яка приділяється суто видавничим аспектам – тип, формат видання, обсяг, періодичність випуску, наклади, передплата, мережа поширення та ін. Варто звернути увагу й на розлогу та повну бібліографію, в якій уведені у науковий обіг нові назви періодики, книжки, архівні матеріали.

Те, що перед нами в якійсь мірі навчальний посібник, свідчить і факт того, що у підготовці книги взяли участь студенти, які проходили майстер-клас із книжкових видань у професора М.Тимошика. Без сумнівів, сміливий і новаторський крок. Але й ризикований. Студентське навчання не може бути без помилок, проте їх можна було б уникнути у книжці такого високого рівня. Втім, усе це дрібниці у порівнянні з роботою, яку здійснив М.С.Тимошик. По суті, автор «Української книги і преси в Італії» відкрив новий ракурс для вивчення нашої науки і культури – дослідження українських видавничих проектів і розвитку журналістики в діаспорі: в Канаді, Австралії, США, Німеччині, Франції та інших країнах.      

Проте ця книжка присвячена не лише видавничій справі. Це висвітлення підвалин того «українського світу», який нам треба розбудовувати. А також це й своєрідний підручник життя для наших сучасників. Адже яка настанова може бути сьогодні більш актуальною, ніж вислів Євгена Онацького, написаний кілька десятків років тому: «Цікавість теперішнього світу можна викликати дійсним героїзмом, піднесенням непереможного чуття… але не намаганням викликати якесь співчуття, що лише нас принижує».

Свою нову працю автор щойно з успіхом презентував в  Італії. Варто сподіватися, що публічне знайомство та обговорення такого цінного й актуального видання відбудеться і в Україні.