« Вони впали на ліжко і скинули з себе зайвий одяг, віддаючись думкам, потопаючи у бажаннях, вшановуючи мрії, переписуючи власну історію, не враховуючи наслідки, не думаючи, не згадуючи, не звертаючи увагу, не перебиваючи мить, блукаючи темними коридорами ночі »… Цитую не ніжний роман в рожевій палітурці. Так грають дівчат  харківські мачо, герої нашвидкуруч змайстрованого «Якщо твій янгол Йосипівна» Ігоря Зарудка (Брустурів: Дискурсус, 2015). Щодо мачо, попри наполегливі вказівки автора, трішки сумнівів у мене є. Так само, як і у мудрої баристи Йосипівни: « Тобто я тебе таки гепну чайником по балді. Теж мені чмо. – Та не чмо, Йосипівна, мачо! ». Але як мачо, то мачо – кажете і вірю. Мачизм, який пред’являє себе через принади формульного рожевого романчика, – такий собі бюджетний варіант lovestory… ёа у нас з цими історіями кохання.

Там, де кохання – там жінка. Жінки споживають любовні історії. Жінки пишуть любовні історії. Там, де жінка – там кохання. Це є одним із сталих стереотипів читання, порушувати який бува навіть небезпечно. Жінка-героїня – це та, яку він любить (і отримуємо твори типу «за що він мене кохає?»). Жінка-героїня – це те, що він не кохає (і от уже книжка «за що він не любить?»).  

Ні, не так все просто. Розумники наполягають: коли жінка розповідає про кохання, це завжди історії про владу. Вона раціонально оцінює партнера, від якого залежить і сама, і її діти. А щоб розрахунок цей не відлякував, маскується схвальною жіночністю романтичних кліше. Таке: і отримати кращого самця, і імідж ніжного створіння не зіпсувати.

Тож, кажете, любовна історія, в центрі якої жінка – це завжди історія кар’єри: кохання не стратегія  в ній, а тактика?.. Повірити вам на слово?

Погортаємо більш-менш свіженьку прозу – дасться чути.

До книжки Петера Шабаха «Гівно горить» (К.: Темпора, 2015) увійшли тексти з двох авторських збірників. І укладач української книжки попрацював на славу. Всі оповідки підігнані так, що виструнчилися у наочний сюжет: жінки і чоловіки – різні, але однаково безумні, і домовлятися все одне доведеться.

Мале дівчисько прокидається роздратованою: старші брати і батько знову матимуть насичений цікавинками день, а вона з мамою поратиметься по господарці і спостерігатиме за ними. Нудно і несправедливо! Та варто стати трішки уважнішою, щоб моментально зрозуміти: хочеш бути чоловіком – будь готовою як не до удару копитом щойно підкованого лошака, так до розбитого серця (і чого тим жінкам треба?) та не в здумай обпісяти ліжко, бо ти ж бо чоловік!.. Це смішне направду оповіданнячко, «Bellevue», підготує нас до читання головного тексту збірника – повісті «Вода з соком».

«Вода з соком» – історія одного шлюбу, що от-от має завершитися болісним розтаванням, розказана чоловіком і прокоментована жінкою. Тут між статями нарівно розподілені дискомфортні любовні переживання: «жіноче» кохання може бути нерозділеним, а «чоловіче» супроводжує відчуття самотності. Контрапунктом іде історія родичів – ідеальне подружжя з погляду розповідача. Ці двоє ніколи, ніколи не обговорюють своїх почуттів, всі вони – взаємні і розділені – переведені навіть не у дії, а у якийсь глухий підтекст. І якщо старий коїть щось чудернацьке (намагається ошукати страхову компанію, до прикладу), стара підтримує його забаганки, мовчки і старанно. Помовчати разом і накоїти дурниць – от така порада чеського гумориста.

Є такий відомий жарт (не Шабаховський, але…), який вдало би пояснив ці дивацькі лавсторіз, на які приречені жінки і чоловіки з «Гівно горить». Ми всі знаємо, що лев сильніший за дресирувальника. І дресирувальник це знає. І тільки лев – не в курсі.

А чому книжка так називається? У шкільному автобусі дітлахи розсілися групками. І поки дівчата сюсюкаються з плюшевою іграшкою, хлопці сперечаються, чи горить гівно... От як і про що домовлятися жінкам і чоловікам?! Шабах – відчайдушно смішний, тільки сміх цей через сльози, не інакше. 

Одна з героїнь «Прозорих жінок» Людмили Таран (Чернівці: Букрек, 2015) побіжно цитує « якими ви не будете ». Вона хапається за це відчуття – своєї чужості, вона рятується цією роллю – спостерігачки навіть у власному бутті. Ситуація, яка цю репліку до життя визиває, насправді пришелепкувата. Прихильниця «Колекції коханок» (була у Таран така поетична збірка) запросила Людмилу до себе, щоб похвалитися і власною колекцією – 33 коханці, висушені і вклеєні до багатого альбому. Не дуже ті відчуття і та роль героїню й тішать, але вибору у неї катма...

Власне, оце «якими ви не будете» є своєрідним мото збірника оповідань: тут відбувається справжнісінький парад жінок, якими хоч-не-хоч розповідачці не стати. А їх – на будь-який смак: від молодої співачки до старої бібліотекарки, від працьовитої письменниці до підпитої студентки, від клімактеричної розведенки до матері благородного сімейства.

Слідом за заголовком книжки хочеться про рентгенівський зір помріяти. Бо те, що неозброєним оком видно – сумна картина. Прозорі жінки Таран щиро кохаються: у містах, у картинах, у книжках, у власних спогадах – вони не люблять людей. І не бояться цього визнати. До певного етапу.

Наприклад, « дика кішка в самому центрі Києва » (це героїню так звуть і оповідання так називається) є старою дівкою, цілком задоволеною своїм життям: робота, книжки, кімнатні рослини, чиста київська кватирка. Їй не треба – наполягає – « щоб мужиком пахло ». Остання репліка, до речі, чи в кожній оповідці повторюється: не очима, а саме носом героїні Таран і люблять (Львів, скажімо), і ненавидять (сцикунів-бомжів, наприклад). Та-от подруга чергове знайомить «кішку» з потенційним нареченим: і цього разу дівоче серце тане. Феромони, понімаєте. Якась страшенно тривіальна історія з розряду «кожній жабі – свого принца», якби цей сюжет не розгортався на тлі повсякчас повторюваного в книжці послання: жінки прагнуть контролювати своє життя.

Авторська іронія тут – дуже шорстка і жорстка, зрештою, тим і цінна. Жодних таємниць жіночності Таран викривати не збирається. Хай не обдурять ті «прозорі»: жінки Таран – вони не відкриті, вони невловні.

Бестселер Елізабет Ґілберт «Їсти, молитися, любити» (Л.: ВСЛ, 2015), що був пошумів уже англомовним світом, нині переклали українською.

Відома письменниця одного дня розуміє, що хоче бути не багатою, успішною і заміжньою, а просто щасливою (ну, і багатою, і успішною). Вона переживає важке розлучення, руйнівний роман і дає собі слово: наступний рік – жодних любовно-еротичних стосунків, виключно подорожі. В Італії вона навчиться їсти: тобто довіряти своїм безпосереднім тілесним відчуттям. В Індонезії – молитися: усвідомлювати весь світ як цілісну взаємодію. Індія підготує її до справжнього кохання: союзу, в якому двоє чатують унікальність один одного… Такий собі синтез автобіографії, роману-подорожі, роману становлення і книжечки з самоудосконалення. 

Облиште очевидний скепсис (ой, жіночко, нам би твої проблеми!) щодо дієвості Ґілбертових порад (рвонути на рік до Індонезії, чи що?). Книжка взагалі не про це. Всі країни, де доведеться побувати Ліз, починаються в англійській із «І» – «Я». Власне, тут уже є невибаглива вказівка: перед нами роман про пошук жінкою свого Я. Пошук, спрощений до наочності мотиваційної листівки: Їж! Молись! Люби! 

У книжці є три чоловіки: один походить з жіночих (нав’язаних жінці?) фантазій про спокійне родинне життя, другий – про фатальну пристрасть, третій – родом з міфу про «свої половинку». На позір їх не розрізнити, чоловіки однозначно програють у романі подорожнім нотаткам. Різняться натомість їхні домагання. Законний чоловік тисне на Лізі, бо поруч вимагає соратника і однодумця; коханцю треба вона пристрасна і покірна: а поки героїня намагається задовольнити їхні вимоги, вона втрачає себе. І нарешті є Той-самий, якому потрібна Така-якою-вона-є-насправді. Можна подумати, відповідати таким вимогам легше!

Взаємні маніпуляції коханців від взаємодовіри, певно, можна навчитися відрізняти, пройшовши повний курс самовдосконалення: поїсти, помолитися, полюбити – і не дай бо’ зашпортатися на одному з етапів.             

Ближча до наших реалій Оксана Сайко узбірнику «До сивих гір» (Л.: Піраміда, 2015) розказала про поневіряння двох сердешних дівчат із якогось дуже умовного села.

Перша повість – про п’ятнадцятилітню калічку. Мати померла, тато привів злу мачуху, знайшовся дорослий чоловік-друг, який вчить її жити, теж помер – ніц не залишається як піти « до сивих гір », тобто і собі сконати.

Друга – про молоду жінку. Мати втекла з коханцем, батько впав в кому, тітка випхала заміж за першого-ліпшого. Жити за першим-ліпшим страшно і скучно, молодиця заводить коханця-цигана і мусить відтак обирати між осілим життям і покликом гір.

Не скидаються ці оповідки на любовні історії? – А ними ж бо вони і є! Дівчата в любовних стосунках шукають своїх матерів і так чи інакше відтворюють їхні долі. Бути коханими, як і кохати – цьому ще треба вчитися. І мусить бути поряд людина, яка цьому навчить. І біда, як її немає поруч... Родинні сценарії, в яких нелюбі матері народжують не здатних до любові дочок – якась дуже українська тема, най би і дія такої прози відбувалася в якомусь умовному селі.

Обидві повісті закінчуються втечами дівчат. Невдалими, їм доведеться повернутися і жити з тим, кого вони нездатні полюбити… Ні, це вам не Індонезія Ґілберт, це світ, де ґвалтують на сіновалі та відаються за льодяник.      

Перекладений з польської «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської (Л.: ВСЛ, 2015) можна прочитати, як книжку про Львів, побачений уважним емігрантським оком; можна – як власне книжку про еміграцію; можна – як розвідку з буремної української історії; можна – як маршрут, котрим проходить дівчина, щоб усвідомити себе « людиною львівської національності ». Все можна і все буде правильно. Так само: ця книжка є історією кохання.

Роман починається зі втрати. Наприкінці 80-х у Львові вбивають відому співачку, активістку, яка закрила своїм тілом на мітингу В’ячеслава Чорновола. По собі вона залишає дочку. Вона нам цю щемливу повідь і розкаже. А ще є молодий художник-архітектор, залюблений у Львів і українську історію, закоханий до нестями у співачку. Він стане згодом коханцем розповідачки… Їхня любов щира і трепетна. Тільки кохають вони не один одного, а ту неймовірну харизматичну жінку, яку обидва нагло втратили. І країну, яка обом, здається, не належить.

У любовному трикутнику такого штибу не може бути гепі-ендів. Спровоковане сильним болем, ця кохання і переживається як біль. Герої вдвох намагаються врятувати вітраж у рідному будинку співачки (див. назву роману), намарні ці спроби. І наприкінці твору дівчина, котра давно подорослішала і переїхала до Польщі, котра сама уже стала художницею, бачить, як на Інститутській гинуть хлопці за ту Україну, яку любила її матір і їхній, один на двох, коханець. Країну, яку вона поволі теж вчитиметься любити. Бодай так.

 Дуже різні книжки про любов. І любов у них різна, але є спільний займенник: жінка, яка кохає, тут демонструє своєрідний «ресурс ухиляння». Вона надійно ховається за тією любов’ю. І від себе, зокрема. Що нам розкажуть і що ми почуємо в цих любовних сюжетах – дві різні оповіді… Зрештою, так цікавіше.