Степан Процюк – автор, котрий практично в кожному творі намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування/деформації архетипу сучасного українця. Не є винятком і текст «Руйнування ляльки», на прикладі якого спробуємо віднайти уявлення Свого – уявлення про національний imagе (образ) − в інтерпретації Степана Процюка.

***

Імагологічний аналіз як галузь літературознавчої компаративістики, де досліджуються «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі», визначився і набув поширення у другій половині ХХ ст. Образи Свого й Чужого, що є предметом дослідження в цій галузі, належать до найдавніших архетипних уявлень, «а їх опозиція є однією із засадничих у структурі людської свідомості від часу її появи…» [4, с. 91]

Однією з важливих проблем літературної імагології є ідентифікація Я (Свого) як колективної ідентичності широкого спектру: родової, національної, соціальної, віросповідальної, культурної, мовної тощо. Якщо розглядати нації як культурні спільноти, котрі об’єднуються спільною історичною пам’яттю, міфами, символами, традиціями, а також спільною історичною територією, спільною мовою та спільною масовою культурою, то саме завдяки оцій спільній неповторній культурі ми спроможні дізнатися більше про самих себе. «Наново відкривши цю культуру, ми «наново відкриваємо» себе, своє автентичне Я».  [8, с. 26]

Актуальним донині для українців є дослідження колоніальної практики національної дискримінації і пригноблення Е.Ф. Саїда [3]. Постколоніальні студії щодо  поглибленого осягнення архетипу українця у новітню еру, щодо усвідомлення самих себе, Свого, є чи не найголовнішим завданням сучасної української літератури. Адже imago формуються не лише спонтанно, з плином часу, а й створюються штучно, під впливом певних ідеологічних чи політичних чинників

У цьому ансамблі уявлень про Своє / Чуже обов’язково присутнє авторське начало, зазначає Д. Наливайко. Тому створені образи не є абсолютними, вони присмачені авторським суб’єктивізмом.

Домінанти архетипу Свого / Чужого трансформуються відповідно до цінностей кожної культурної епохи: наприклад, у добу середньовіччя важливим чинником була віросповідальна ідентичність, в епоху ренесансу – гуманістична складова, в добу романтизму – національна самобутність. В епоху модернізму, як зазначає Д. Наливайко, поняття Чужого редукується, оскільки ця література тяжіє до «вираження глибинних сутностей людини у співвідношеннях з одвічними первнями буття…» [4. с. 102]

Парадокс українства полягає в тому, що власне самоусвідомлення і самоідентифікацію цей народ і ця культура активізували тоді, коли усі європейські народи залучені до процесу створення єдиного європейського простору на всіх рівнях…

Літературна імагологія зазвичайпослуговується такими категоріями:

автообраз (автоімідж, Я, свій) − зображення та сприймання своєї культури;

гетерообраз (гетероімідж, Він, чужий) − зображення чужої культури;

стереотип (відносно сталий і спрощений образ соціальної групи, людини, події, явища чи країни). «Підміна імагологічного образу стереотипом є поширеним явищем, що кінцевим результатом має спрощені та однобічні, проте стійкі уявлення одного народу про інших», – застерігає Д. Наливайко [4, с. 102];

образ-міраж − образ, позначений нестримним захватом перед екзотичною країною, оповитий серпанком тужливої мрії та творчої фантазії;

збірний образ − так званий «символ нації» та ін.

***

Що домінує в образі-уявленні Свого у творі С. Процюка «Руйнування ляльки»?..

Роман С. Процюка «Руйнування ляльки» започатковує серію «Червоне і чорне» видавництва «Ярославів вал», літературної агенції «Бібліограф» і Сергія Грабаря [5, с. 6].

Пряма алюзія у назві серії до однойменного роману Стендаля зорієнтовує на те, що у «високочолих» текстах ітиметься про болючі місця суспільства/людей/ідей/побуту, гріхи і  пристрасті. Така проголошена наперед «напружена» філософія тексту не приваблює читача, який нині стомився від катаклізмів усякого роду і виду. Людині притаманний цілком природній потяг до світла й успіху. Чи буде в тексті С. Процюка представлена і ця – біла − тема?

Адже Стендаль планував, окрім роману «Червоне і чорне», і роман за назвою «Червоне і біле», відомий як незавершений роман «Люсьєн Левен»; а українці вишивали червоними і чорними нитками зазвичай по білому.

У пошуках чистого, світлого і спробуємо прочитати роман Степана Процюка. Полегшить нам цю роботу своєрідний стиль автора, якому завжди вдаються цікаві образи на рівні рядка, епізоду, а також своєрідні філософські ліричні замальовки тощо.

Тема. У романі «Руйнування ляльки» йдеться про різні типи українських «рабів та лакеїв» [с.140], «…бестіарій приречених, що здатні хіба що до помірного сексу та непомірного колінкування…» [с.140]; «народ, із його черню та гетьманами, калиною та маразмами, плебейською дурістю… і волячою терплячістю…» [с . 201] Автор ажніяк не схильний то творення образу-символа чи образу-міража, він намагається змалювати образ реального, зовсім не ідеального, сучасного українця, часом епатуючи натуралістичними картинками чи еротичними одкровеннями. С. Процюк не береться за зображення іншої, чужої культури, його хвилюють насамперед українські проблеми.

Головну проблему твору сформульовано так само гостро: на кого сподіватися? Різні варіанти промовляння цієї проблеми звучать на різних сторінках книги, наприклад: «…хіба наше пасивне та ялове українство здатне бодай на якийсь прояв пасіонарності?» [с. 88] Або: «Напевно, ми так довго не можемо відродитися, бо наші когорти складаються із дешевих і нерозумних, дешевих і ніяких, дешевих, але розумних. Є ще певний відсоток ідейних… Дешевизна небезпечніша від ворога…» [с. 88] « Той соціум уже в зародку уражений якоюсь формою паралічу свободи…» [с . 94] «…Цю територію заселяє покірний натовп із примітивними побутовими мріями» [с . 104]. Натовп, якому, за Кафкою, «…треба бігти, спішити, заробляти, бігти…» [с . 193].

«Ваша нація… уражена важким психічим вірусом дріб’язкової амбітності і оперетково-регіональної гетьманщини»… [с . 193]. Із таким баченням Свого – самих себе – дуже важко сподіватися на ліпші часи для України. Але тішить те, що є вже спроба самокритичної і реалістичної оцінки українців. Важливо тепер багатьом усвідомити, слідом за С. Процюком, точку відліку для руху вгору, до світла, до білого…

Проблема обрання шляху розвитку сучасними українцями увиразнюється образом сна, типовим для епічних творів, у якому до головного героя приходять три богатирі (типові образи для фольклору усіх народів) і тричі просять його взяти чарівну тигрову шкіру, котра забезпечить Іванові особисте благополуччя [с. 200]. Іван відмовляється. Життя – не казка. Треба діяти самому…

Назву твору, алюзію до архетипу Ляльки, автор пояснює сам: «Україна – це лялька! Покалічена лялька, із перебитими ногами і виламаними руками, кривенька качечка на остеохондрозих ногах, незряча діва, вражена старечою катарактою, потворна принцеса, перемучена церебральним паралічем…» [с. 223] Україна для багатьох українців донині − несправжня, ілюзорна, спотворена цінність. Складність долі цієї країни глибоко не усвідомлена більшим числом її громадян.

Хронотоп твору. Революція на граніті 1990 року, антикучмівські протести 2001-2003 років, Помаранчева революція 2004 року, – усі історії героїв роману прописані на тлі згадок про ці події в Україні.

Композиція роману «Руйнування ляльки» – найменш переконлива його характеристика. Структура твору вибудована довільно, еклектично: історії Анни/Івана та Василя, котрі не перетинаються; ліричні відступи автора; вкраплення психоаналітичних сентенцій про Архе та Ляльку; каталогізація як спосіб організації авторських варіантів сприймання певних проблем… Власне, про класичний романний жанр, у зв’язку з «розсипаною» побудовою твору, мабуть, твердити не варто.

Сюжет роозгортається як каталог «червоного і чорного» − пристрасного і гріховного на прикладі життєвих історій родини Анни та Івана, Василя Величка та деяких епізодичних персонажів, котрі згадуються паралельно.

Головні образи твору.

Степан Процюк акцентує увагу читача на образі звичайної, пересічної людини, представника більшості, народу. Саме авторське відчуття проблеми українства як нації зі скаліченим, здеформованим архетипом домінує у творі. Скільки б героїв не народжувала ця земля, усі вони стають мучениками в його історії, бо народ у масі своїй ніяк не дозріє до самоусвідомлення, гідності і самостійного руху/розвитку.

Збірний образ пересічного українця у романі малопривабливий.  Із перших сторінок твору він заявлений як містечкові кентаври (у давньогрецькій міфології кентаври – дикі химерні істоти, напівлюди-напівконі…), житомирські дядьки, диканьківські молодиці, козятинські діди, плебеї, натовп, юрба, демос. «Вони засмерділи місто, заполонюючи своїм верикозним ходом і гайморитним духом палаци і наукові установи» [2, с. 7].

Майже абсолютна цитата за Д. Джойсом («родовитії пані, що жадливими устами приманюють зі своїх лоджій, і сіфілісні бабеги, і молоді жіночки, поступливі власним спокусникам...») В есе «Джакомо Джойс» ірландського автора ці натуралістично-побутові фрагменти є тим тлом, що увиразнює високе і водночас інстинктивно-природнє почуття кохання ліричного героя до юної учениці. До чого веде нас автор «Руйнування ляльки»?..

Анна Каленюк/Сороченко − дівчина з міста, з родини вчителів. Батьки Анни не любили одне одного, взяли шлюб через вагітність  майбутньої  матері Анни − вчительки німецької мови. Анна − розлучена матір двох школяриків, яка мешкає в однокімнатній квартирі-блоці і має спільний коридор/вхідні двері зі специфічною родиною глухонімих (архітектурний «шедевр» радянського колективізму), працює вихователькою в дитячому садочку і змушена відшуковувати принизливі заробітки, аби хоч якось виживати. «…Майже нуль із сорока семи мільйонів громадян…» [с. 31]

Цей рядок («нуль…») нагадує образ українського «самашедшого» з однойменного роману Ліни Костенко, який намагається утямити: а ХТО він?.. а ЯКИЙ він?.. а ЧОМУ такий?.. і ЩО робити?.. ( «Я ніхто. Я виборець. Я одиниця електорату. Я такий-то номер у списку. Я стонадцятий» − Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»). Примітно, що обидва тексти з’явилися 2010 року як спроба осмислити українця на сторінках новітньої історії – періоду незалежності, періоду після Помаранчевої революції 2004 року. Анна, на відміну від героя Ліни Костенко, не здатна аналізувати саму себе чи іронізувати над собою. Вона вперто переконана у доцільності усіх своїх емоцій і вчинків. І це дуже складний тип українця, який переформатувати украй тяжко.

Юність Анни була відносно багатоколірною: індійське кіно, дискотеки, ситуативні подружки, страх роздертих колгот. Навчалася у місцевому педвузі, «дошкільне відділення пізньорадянського часу було…безнадійно провінційним, догматичним, нецікавим» . « Анна не красива і не потворна, має певні розумові задатки та й… заміж би хотілося» [с. 35]. Розлучена (!) тітка дала настанови щодо боротьби за слухняного мужа: «Хлопець повинен відчувати твою недоступність, прохолодність і те, що він тобі байдужий» [с. 49].

Муж трапився, проте зациклена Анна не змогла покохати, розквітнути душею, прийняти радість відчуття рідної душі, пізнати і прийняти усі відтінки інтимного життя. Сім’я не відбулася, Анна й Іван розлучилися. Наталочка і Максимко зростали без тата.

Решту свого життя Анна самовіддано боролася зі злиднями, дбаючи про дітей.

Іван Сороченко – син сільських «інтелігентів» (тато – бригадир, мати – бухгалтер), студент фізико-математичного факультету того ж педвузу, де навчалася й Анна. Учитель фізики загальноосвітньої школи, де трохи оживав душею, «завдяки здоровій дитячій енергії» . Мав двох сестер, але «Іван ніколи не спілкувався з сестрою так, щоб душі кланялися, та й у їхній сім’ї це було не прийнято, бо завжди багато роботи» [с. 39]. Саме оця постійна робота родини на землі – «кровожерливій упириці» − не дала змоги уповні розгорнутися Івановій душі: батько весь час у колгоспних проблемах; молодша сестра повісилася, так само не проговоривши свою проблему у подружньому житті ні з ким, бо «село жило роботою і плітками». У роботі, у соціумі якось встигали, а душі десь брели наосліп, манівцями.

Під впливом «поклику плоті» та «кривавої мері» на міжфакультетській вечірці «під час четвертого танцю Іван домовляється зустрітися з Анною через кілька днів» [с. 46].

Про інтимні шлюбні стосунки Анна й Іван у снах чи внутрішніх монологах промовляють із болем, гіркотою, жахом. Відсутність класичної пунктуації у цих уривках увиразнює «потік свідомості» героїв: «…спарування дівича і цнотливиці може для когось зворушливе особливо для пересичених лише не для мене. ліпше б він пройшов порядну практичну школу статевого виховання не мучивши ні мене ні себе…» [с. 70]Крізь марення до суду та неконтрольоване промовляння найболючішої проблеми проступає абсолютна відсутнісь культури статевих взаємин Жінки і Чоловіка, парадоксально увиразнена тим, що йдеться про дівчинку із учительської родини, дівчинку освічену, так само шлюбну з учителем… «Сільська кістка», «плебей» Іван у своїх інстинктивних пориваннях закоханого чоловіка часом шляхетніший у намаганні згармонізувати усі сторони сімейного життя.

Звідки оця відчуженість, холодність, «антистатева заціпенілість» [с. 96]?.. Хто і як має формувати стосунки двох? Що це таке – родинні цінності? Якою має бути сімейна атмосфера?.. Хто має навчити культури взаємин? Мама?.. Тато?.. Школа?.. Держава?.. Церква?.. Якщо в родині так усе понівичено, то яким тоді може бути соціум, суспільство?.. («Твої батьки ніколи не любили тебе, Анно! Вся твоя холодність від нелюбові! І я вже тут нічого не вдію! Ти боїшся тих, хто тебе любить! З тобою можна бути лише жорстоким! І це для тебе не патологія, а нормальний стан… Горе тому, хто полюбить тебе…» − подумки волає до Анни Іван, котрий у «запльованому робітничому гуртожитку» намагався створити для вагітної дружини «замок» чи, «накрайняк», «старовинний особняк»… [с. 77]) Анні було байдуже, «…є іван і крісло у кімнаті чи нема ні івана ні стола…» [с. 78]. Цей «потік свідомості», де з маленької літери в одному ряду написано слова «крісло», «іван», «стіл», увиразнює байдужість Анни до свого чоловіка.

На прикладі інтимної дисгармонії Анни й Івана (у дещо гіпертрофованій інтерпретації С. Процюка) розгортається чи не найскладніша проблема роману – проблема відсутності культури кохання. Використання найпоширеніших українських імен Анна (Ганна/Галина), Іван увиразнює цю проблему як типову. Одна з граней цієї проблеми звучить так: «… мені, Анно, бракувало поруч іскристої, радісної впевненості, а не слизистої меланхолії…» [с. 93]

Нехай ці речі сімнадцять разів прописані і пояснені Фройдом і Юнгом, проте для більшості пересічних українців ця проблема є закритою, напізнаною, сороміцькою, табуйованою або, навпаки, такою, що розбестила.  

Одружившись, Анна та Іван почали боротьбу за власне житло. Саме після народження доньки Наталочки Іван доклав НЕЙМОВІРНИХ зусиль для отримання окремої квартири, хоча був свідомий того, що проживання у гуртожитку «без гарячої води», «зі спільним нужником у кінці коридору» визначає світосприймання пересічних укранців, котрі не знали розкішних «особняків за містом». (Чому тоді дивуватися, що донині – незалежність проголосили, а держави не створили…)

На якомусь етапі життя Іван подався у політику і згодом усвідомив: «Я… втрачаю душевну щирість, але набуваю міцності» [с. 89]. Під час подій «революції на граніті» Іван познайомився з жінкою іншого психотипу, на певний час Люда заспокоїла/наситила спраглі «геніталії» Івана. На останньому побаченні зупинила його поривання повідомленням про місячні. (С. Процюк періодично епатує читача натуралістичними деталями). Іван внутрішньо вибухнув злістю, типовою для «обламаного» чоловіка. (І знову в рядках Процюка асоціативно зринає Джойсів суперечливий монолог про зневажене кохання: «У будь-якому випадку це вже фініш, агонія і декаданс, кров – це любов, правда, шльондро?..» [с. 144])

Переживши бурхливо-надривні емоції, спостошений після розлучення і розриву з Людою, Іван, виснажений, розчарований, піднімається і пробує йти далі. Куди?..

Степан Процюк прописує цьому героєві варіанти життя згідно з алфавітом. Обирай, Іване, якщо ти не банально-примітивний терплячий пристосуванець/заробітчанин, а Людина, котра починає усвідомлювати самого себе і світ навколо...

Василь Миколович Величко, син радянського партійного апаратника, «золотомедальник» «школи для елітних нащадків елітних партійців», учений-естет, «шанував культ самотності». «Наукова зірка», філософ-схоласт, який згодом став політехнологом новітньої провладної політичної партії, що «… не спекулює на тимчасових труднощах… не грає на струнах націоналістичних інстинктів…», а «шукає нових особистостей» , і, нарешті, не мав « жодних матеріальних проблем» [с. 24]. Проте, після Помаранчевої революції партія розсипалася, і білих пухких конвертів з грошима Василеві суттєво забракло.

34-річний кандидат філософських наук, котрий мав у 37 років захистити докторську , «не любив грати роль вузівського викладача». «Тільки мила домашня бібліотечна тиша… Лише аскетичний холод робочого кабінету, а не маразматика навчальних планів і кафедрального навантаження» [с. 37]. Василь Миколович був переконаний у тому, «що наука повинна бути голою, а не взутою в етнографічні постоли», а «звільнитися від сорому – це один із шляхів до свободи» [с. 105] . Амбітний кандидат наук, котрий уявляв себе майже Наполеоном, насправді був одним із «армії доцентів із кандидатами – дрібних чиновників від науки» [с. 37].

Василь мав одне дивацтво – любив ляльки, їх було у нього сім. У дитинстві їх замість машинок купляла його мама, теж схожа на дяльку. У Василя «…була Лялька… але ніколи не було … рідної людини… і вже ніколи не буде…» [с. 236]. Лялька як удосконалена форма екзистенції, прикрашена красою забуття [с. 47]; форма ілюзії, імітації справжнього буття.

Якщо Іван і Анна хоча б спробували створити родину і мали двох спільних дітей, майбутніх безбатченків, то Василь Миколович виважено організував своє особисте життя як оральний секс із ТВ (Тетяною Володимирівною), бізнес-вумен бальзаківського віку, котра не мала до нього ніяких претензій (окрім бажання вагінального сексу, іноді). Коли «епоха гладження голови» Василя Миколовича за рішенням ТВ завершилася, філософ так само, як і плебей Іван, вибухнув брутальністю: «…Сто років не потрібна ти мені, бля @южко…» [с. 171] Чого чекати в соціумі від таких достойників в інтимі?..

ВВ (Василь Величко) помирає самотнім у своїй квартирі під час імітації театральної вистави із ляльками.

Стильові родзинки твору увиразнюють його проблематику.

Типові місця у текстах С. Процюка − сплетіння молитви з думками персонажів: «Яке таксі. Пішки. Я не боюся нічого, Отче наш , адже залишається лише сорок гривень… хай святиться ім’я Твоє , якщо пограбують дорогою, вона проковтне сорок гривень…» [с. 15] В епізоді повернення Анни із заробітку проступає свого роду констатація усталеного, вічного – готовності/приреченості української матері до самопожертви в ім’я дітей. Гірка традиція…

Ємні образи-неологізми («процюкізми»). Дітоневроз – неприязнь до дітей [с. 20]; ялові злидні – безплідність щодо щасливої долі і добробуту, приреченість на злидні [с. 23]; я – мушля, ти – мушля, вони – мушлі – про розлад/розпад спілкування, про тотальну самотність [с. 25]; образ Прокрустового ложа  як образ звільнення з роботи через скорочення штату [с. 30]; кровожерлива упириця – про сільську землю [с. 40]; мертвий гарем (сім ляльок) [с. 46]; ляль, лялюн (щодо ляльок-хлопчиків) [с. 48]; дочколюбство, дочкознавство [с. 58]; гуртожитсько-комунальний дебілізм [с. 58]; фалоцентризм навиворіт (про фригідність Анни) [с. 76]; циніки у квадраті і пройдисвіти у кубі (про жовтоблакитних чиновників) [с. 91]; клоноівання (про типовість таких людей, як Іван) [с. 161]; Іван ішов полем, заваленим трупами [с. 193] – про світовідчуття українця епохи Івана Сороченка; зозуляр [с. 197] – батько покинутих дітей.

Порівняння. «Це було так несміливо, так по-простому святково, як новенькі, хоч і невибагливі храмові хустки сільських молодиць» [с. 54] − про початок стосунків Анни й Івана. Порівняння невибагливе, як і життя пересічного українця.

Афористичні висловлювання. Треба розказувати вередунові найліпші казки, які я ніколи не мала часу розповісти власним дітям (типова пересічна педагогічна ситуація) [с. 11]; бідні бавляться, носячи у довірливих серцях ілюзію рівності та марево дитячого оптимізму [с. 20]; гидко-смердючі рештки колишніх дитячих душ-tabula-rasa [c. 21]; всілякі рефлексії – це доля невдах і тавро злидарів [с. 22]; наше життя є лише більшим або меншим відходом від наївності [с, 28]; наступає доба віртуальних спалахів поза добром і злом. Цінності слід здавати в архів. Антицінності – у податкову! [с. 34]; Донжуани-чоловіки знають про жінок усе, але їх підводить інтуїція у випадку найдорожчої [с. 55]; директори шкіл не належать до людей, котрі найпершими винюхують інакші запахи часу [с.108]; кохання є різновидом війни [с.119]; більшість наших знайомих і незнайомих є носіями домовин, в яких давно або щойно поховали любов [с.180 ]; нині настала доба справжнього поклоніння банкноті [с. 211]; недоласканих і недолюблених пань хоч греблю гати [с. 250]; батьківська любов тільки тоді є нею, коли вона присутня не лише при оперетках, припустімо, випускний вечір у школі; а коли вона підтирає дитячу дупу і щоденно зміцнює дитячу душу [с. 254].

За цими авторськими сентенціями проступає переважно пафос негативізму, гірке відчуття автором складної долі свого народу. Саме це робить книги С. Процюка складними для звичайного читача, бо автор не вичавлює сльозу в сентиментально-трагічних епізодах, не розважає читабельними байками чи дотепами, а спонукає до прискіпливого аналізу самого себе. Цей труд для багатьох українців є ще непідйомною ношею.

Інтертекстуальність: окрім згаданих творів Стендаля і Д. Джойса, назва роману змушує апелювати до сенсів драми Г. Ібсена «Ляльковий дім», де йдеться про розламування стереотипів взаємин чоловіка і жінки, у шлюбі зокрема; а також до творів Ф. Кафки про безрадісний світ людини звичайної, пересічної, людини з маси, юрби.

Філософські роздуми / ліричні відступи. Про поспішність і неусвідомленість вчинків людей: «Самотність чоломкається із самотністю, юна туга і млість навпомацки відшукує подобизну, може, ти ще не знайшла своєї пари, анно, може, це ще не твоя суджена, іване, класичні імена не гарантують сумісності, молодість – не сміттєвий кульок…» [с. 48]

Про чоловічу психологію: «Чоловіки, майже всі, дуже нещирі у своїх женоуподобаннях. Ми хочемо повії, нас тягне до стервозності і бля @ства, ми тужимо за сексом без кордонів… Чому ж тоді, приховано чи наяву, зневажаємо тих нещасних, що поклали власне тіло і душу на вівтар нашої потреби? Чому наша ліва, онаністична або донжуанська або і та, й інша, рука не хоче знати того, що чинить права – благопристойна і сімейна руця? Чому ми буваємо такими украй підлими, мріючи про повію і водночас зневажаючи її…» [с.146] No Сomments…

Іронія. «П’ять правил зразкового міщанина… Заробляй гроші… Заведи приватного лікаря, бо нормальне травлення важливіше від світової революції.  Нікого не цікавить твоя доля, крім тебе. Не переймайся ніким і нічим… Намагайся бути завжди спокійним. Довше проживеш і будеш гарним роботодавцем для свого рідного (ось де справжня близькість!) унітазу» [с. 253-253].

«Наші землі – найродючіші, …наші жінки − …найвродливіші, всі Вчителі і Просвітителі… мають часткочку нашої нашляхетнішої крові…» [с. 202]  − слова у пропагандистській риториці поміняли, а фальшивий пафос залишився радянським, шароварним.

«…Рідні сестри іноді наділені властивістю мирно жити на відстані» [с. 123] – сентенція щодо типових стосунків сестер-українок.

«…Ми такі, чесні та прямі…, лише встановіть, будь ласка – трішечки, ми малим ситі – вищу зарплату і зробіть трошечки дешевшими сало і горілку» [с. 141] − про рівень домагань пересічного українського електорату.

Каталогізація. «Яким буде через двадцять років… Максимко, що так довірливо кліпає, слухаючи казку. Стане кримінальним авторитетом?... Буде дрібним бухгалтером Максимом Івановичем?.. Розпадатиметься як особистість під впливом сорокаградусного пійла і нарешті сконає на якомусь смітнику, силкуючись у передсмертній судомі згадати, як колись слухав казку?» [с. 20]    − варіанти життя для пересічного українця, сина пересічних батьків, Анни та Івана, вельми невтішні, але душе реальні.

Своєрідний соціальний зріз – каталогізація мешканців робітничого гуртожитку: «…під шещасним крилом якого зібралися: надламані невдахи…, тимчасові тигрики…, пофігісти…, боротьбисти …» [с. 81].

Частина 8 роману – розділ, де автор пропонує Іванові більше 30 варіантів життя: від «вступити у товариство зі знищення бродячих собак» [с. 242], «емігрувати в Арабські Емірати» [с. 260]  чи «радіти життю, обжираючись» [с. 261].

***

Роман С. Процюка «Руйнування ляльки» − художній психоаналіз деформовоного образу Свого – архетипу сучасного українця. Свій в інтерпретації С. Процюка – явище непривабливе. Але читати це мають насамперед українці, щоб віднайти себе, свої помилки і спробувати скермувати і самих себе, і свою країну до світлих, білих, чистих горизонтів.

Наприкінці роману з’являється рядок про «біле», але після цього слова ще звучить «чорне». Бо в історії України, яку намагається осмислити Степан Процюк, ще триває темна, чорна сторінка…

Наприкінці роману С. Процюк закликає і свого героя, і своїх читачів слухати дзвони і сяєво великого дня, «випущене з рукавів Ісусових риз», шукати не примітивні, не чужі, в свої потужні сенси буття, свої «сонячні кларнети »: «Не слухай підступних окликів Ляльки, що спонукає до балакучості і шарпанини… Вслухайся у дзвони – може, почуєш у них, Івасю, щось близьке і рідне? – у чиїсь далекі і півзабуті голоси, яких майже не відрізняєш від шуму і вереску, у магічну присутність білого і чорного…» [с. 265]

Тільки один (!) герой твору намагається осмислити життя і вийти за межі приреченості і знедоленості. Іван «бачить білі сади і білу хату. Білих людей у білих одежах. І нарешті розуміє, який колір найбільше любить. Не декадентську жалобу чорного, не прихований диктат темно-синього, не агресивну ненависть червоного. Лише цю білість і легкість…» [с. 196] Тобто, з усіх героїв лише Іван здатний до розвитку, змін, самоусвідомлення і руху до пошуку чистого, світлого, «білого». Але це допоки на рівні мрії, марення, бажання, ідеалу. А до того ще стільки багна треба перебрести і пережити.

Роман «Руйнування ляльки» – це заклик до руйнування ілюзії, примітивності, зашореності у сприйманні життя, у творенні життя. Руйнування страху від очікування і переживання болю через можливі трагічні події, від переживання реальних, а не іграшкових/лялькових подій. «Деміургійна метафізика освітлює шлях тим, хто прагне на нього ступити» [с. 195].

Кріз призму любові зображує С. Процюкнеспроможність,незрілість  українців. Героям роману бракує любові до самих себе. Героям роману бракує любові до ближнього. Авторові роману бракує любові до своїх героїв. Любові без крайнощів – жертовності чи подвигу, любові як взаєморозуміння, терпіння, взаємного руху назустріч одне одному. Є пристрасть, є почуття відповідальності. Але немає любові. Чи можливо творити якісний рівень життя без любові? «Скажіть, як можна любити їх, коли вони не люблять навіть себе?» [с. 191]

Здається, пафосбезвиході, приреченості домінує у книзі («Усі обминали Івана, що всівся посеред Хрещатика» [с. 194]). Проте, намагання Івана вистояти і самостійно рухатися вперед, попри розбите серце і розчахнуту родину, згадка про ризи Ісуса, про сяйво запалює в читачеві вогник надії: треба вчитися любити, вставати з колін і йти…

«Концентруючи всі залишки напівпаралізованої волі, Іван підвівся.

І пішов» [с.195]

С. Процюк від тексту до тексту послідовно і настирливо розгортає пекучу тему цивілізаційної незрілості українців як народу, як нації. Саме у цьому руслі письменник веде боротьбу за свій народ, саме у цьому полягає його суб’єктивізм у баченні Свого.

Можна дорікати Степанові Процюку за песимістично-гіркий присмак його творів, але варто подякувати за впертість, із якою він пре свого плуга, рве свою душу, намагаючись переорати бур’ян упослідженості в душах співгромадян і виростити на своїй землі життєдайну ниву.

Література

1. Вознюк О. Біля джерел імагології: погляд Івана Франка у контексті українсько-польських взаємин [Ел. ресурс]

2. Джойс Д. «Джакомо Джойс» [Текст] // Тема. –  К., 1999. – № 1. – С. 109–120.

3. Карп’юк В. Про роман Степана Процюка «Руйнування ляльки». [Ел. ресурс].

4. Наливайко Д.С. Літературна імагологія: предмет і стратегії // Дмитро Наливайко Теорія літератури й компаративістика [Текст]. – К. : ВД «Києво-Могилянська академія»,  2006. − Вип. 1. − С. 91−103.

5. Процюк С. Руйнування ляльки [Текст]. – К. : Ярославів вал, 2010. – 280 с.

6. Радько Ю. Екзистенційні виміри  роману Степана Процюка «Руйнування ляльки» [Ел. ресурс].

7. Саїд Е. Орієнталізм [Текст]. – К. : Основи, 2001. – 415 с.

8. Сміт Е. Національна ідентичність [Текст]. – К. : Основи, 1994. − 224 с.

9. Соловей О. Безкінечна купіль печалі (Про роман Степана Процюка «Руйнування ляльки») [Текст] / Процюк С. Руйнування ляльки [Текст]. – К. : Ярославів вал, 2010. – С. 266−278.