Відомий персонаж знаменитого роману колись радив товаришеві: «Конем ходи, конем!» Але ніхто з поетів дослухатися поради мудрого чоловіка про важливість кінського питання у житті справжнього гросмейстера не наважувався. Бо складно. Бо це дуже схоже на аферу. Бо слово «кінь» приховує у собі таємницю, містику, грацію, досКонАлість форми, у якій ховаються радше підтексти, тонкі натяки, позолочені ключі до розгадок чогось таємного, загадкового, невідомого взагалі… Ключі, які візуально так схожі на букву «Г» – на крок шахового коня.

«Думаєшшш…

                       Дивишшшся…

Мов сніг тисячоокий

                                  крізь зачинену браму…»

Кінь на шахівниці – фігура непередбачувана. Ніхто наперед не знає на яке поле він скочить. На чорне? Воно настільки випалене і витоптане, що там лише через роки і століття зможе щось прорости. На біле? На ньому під снігом можуть бути приховані міни, скарби, гнізда тваринок чи пташок, а може – підсніжники… Ступати туди треба надзвичайно обережно, бо…

«сніг-снайпер

цілить

в тіло.

а

     воно

              проситься в хлів:

там — віл, там — кінь, вівці

лівим

грають в шахи ко-пит-цем.

        ихи!

               сват!

ШАХ І МАТ — ТАМ —

ПОРОДІЛЛЯ…»

А Леся Мудрак ступає необережно, з надривом і відчаєм, прихованим, як і її витончена та ламка чуттєвість, під вуаллю звукопису, під покровом пристрасних подихів, за зачиненою залізною брамою логіки. Ходить і конем, і з конем, і на коні, осідлавши норовистого, наче старий ковбой із досвідом тисячі поколінь. Ходить вона полями білими і чорними, червоними і ліловими, низинами і полонинами, підземеллями і понад хмарами ходить… У її текстах божественне і фізіологічне, духовне і механічне, фрейдистське і кантівське, плотське і безпілотне переплітаються в один клубок, стають медитацією, рефлексією, текстом, стилем, життям…

«Люди створені, певно, для домислення й дофантазовування, для розкоші асоціацій, для вічного блукання власними сумнівами й звилинами… Коли хочеться пересититися чужим життям, не зазирнувши у своє, — й подивитися на себе збоку… Оця притягальна сила ока в чужій шпарці — манить і провокує… і знищує всі енергетичні зв’язки й бажання подальшого спілкування…»

Ми домислюємо багато чого. Часто беремо текст і, відкидаючи усю авторську  вигадку, художність, творчу фантазію, прив’язуємо увесь зміст до автора, забувши про ліричного героя.  І тоді на світ вилазить осуд, заздрість, нерозуміння, несприйняття. Поет відчуває це навіть тоді, коли йому про це ніхто нічого не каже. Бо автор знає про текст набагато більше, ніж читач. І не тільки про текст.

Поет є людиною, як би дивно це не звучало. Такий собі особливий вид – Homo poetic.

Йдучи по життю, поет, як і кожна жива істота спотикається, падає, встає і йде далі. Бо як це зупинитися? Бо вперед веде віра, а віра – це світло. Але світло буває оманливим. Дорога постійно розчаровує. Віра впирається в стіну нерозуміння. Різниця лише в тому, що падіння і злети поетів бачать усі.

«Вже навчилася бачити без очей, чути без вух… але ж завжди йшла на світло, бо вірила в нього, як в саму себе… а тепер не вірю…»

Розчарування розчахується, наче прірва перед надією. Тоді страх пронизує сутність, а слова перестають плодитися, наче яблуні, зґвалтовані пізніми травневими морозами.

«…Отруїли мовчання — круками —

позривали з вітрів портьєри,

щоб себе лоскотати гОлками,

щоб зректися себе у гОлосі …»

І тоді мовчання стає всеохопним. Всепоглинаючим. Вселенським. Жодного слова не почуєш у просторі порожнечі, яка раніше була хатою, батьківщиною, світом. Порожнеча поглинає тебе, засмоктує, роз’їдає кислотою спогадів, минулим щастям, відсутністю спокуси, мертвими примарами віри. Віри, яка ніколи не перетвориться на реальність, бо реальність це, апріорі, інша сутність. Чи буденність?

«Мені хочеться

взяти світ і

добряче

рубонути сокирою…

Потім —

на душу — час,

від остраху — допінг…»

Але… «Сірником не проткнеш вогонь.....», коли «Зірвали серцю стоп-кран....». Бо

«...знаки питання —

над нами,

як птахи розлітання...»

Бо

«На підлозі — печаль —

Чаїнка розтоптана в потязі…»

Бо

«…Хрести дерев’яних рам

перекручують світло десять разів…»

Книга веде за собою, наче клубок Аріадни. Її хочеться цитувати і цитувати, розбирати на фрази і вивчати напам’ять, іти від слова до слова, знаходячи в кожному чи то прихисток, чи то надійний захист, чи спокій, упевненість, благодать, надію… Але поетичний клубок Лесі не розмотується. Нитка тексту намотується на душу і ти раптом відчуваєш, що опинився у коконі. Цей кокон лякає. Стан відчуття обмеженого простору, скованих рухів, заангажованих думок… Думок, заангажованих страхом. Адже ти знаєш, що кокони бувають різними, не тільки такими, що дарують спокій і затишок. Павук закутує жертву у своєрідний кокон із павутиння, щоб випити потім її соки і увібрати у себе її розум. Тоді хочеться

«Вирвати зі свого паспорта Себе —

і стати хрестиком,

щоб на граніті

захотілось

намалювати

нулик.»

Але у Лесиній творчості кокони є і такі, які виконують роль материнської утроби. Із них народжуються нові істоти. У них перероджуються сутності і стають сенсами.

«А ми, розмовляючи,

вкотре ховаємося від силуету смерті,

що застиг на розчавленому склі

графікою ночі.»

Ми ж хочемо заховатися у коконі затишку. І тут пригадуємо рятівний голос самої Лесі Мудрак, голос, який не може бути мовчанням, голос, який наче павук плете кокон довкола нашого страху і перетворює нас – парадокс! – на щасливих людей. Унікальна манера читання власної поезії авторкою заворожує. Головне вчасно згадати про неї, поки павук самотності, що оселився у книзі не встиг висмоктати твої соки, доки не перетворив тебе на жертву власного бажання бути мудрішим самої Мудрак.

«Підбори

         цок-цок…

Ви- сту-кують

         само-Ти-ною…

Навіже-ні

ніжки

тільцем

лоско-чуть перехожих — без-сором-ні:

тенета на них —

                          зовні,

зсередини —

                          сіті…»

«Інтермедіальна практика адекватного перенесення структури з однієї знакової системи на іншу» вражає. Леся раптом подає свої тексти у перекладах англійською. Це спеціально для тих, хто не знає цієї мови. Щоб ти уперся в стіну, притулив чоло до холодної цегли і остудив запалений розум. Щоб приготувався до наступного кроку буквою «Г». До кроку, на який ти, власне, і очікував. Бо ж на обкладинці є оте «libido», яке і змусило тебе взяти книгу до рук. Бо ж слава про еротичність поезії авторки опередила її глибинну філософську сутність.

 «Ми граємось, як Діти

У спокусу,

Ми тиснемо у почуттях на «газ»!

А миті терпнуть

В енергетичнім згустку:

Органно

Організм

Огранює

Оргазм...»

«Марево сексу —

в ребрі піару...» дуже живуче. Оце марево зробило свою чорну справу. Бо той, хто хоче сексу не думає про душу. То інша справа: час думати про неї чи ні. Він прийшов і він хоче! А ти йому:

«У моїх валізах

завелися сердечні черви»

Це звучить так жорстоко, так не по-людськи, наче слова дружини увечері: «У мене болить голова…»

«Мій вінок — самотою плетений

прив’яжу до цих вод розтерзаних...»

Звичайно, є у книзі і еротика. Але її не більше, ніж у житті. Вона вишукана, витончена, яскрава. Як і вся поезія Лесі Мудрак. Як, врешті, і сама Леся Вікторівна, до речі, кандидат філологічних наук.

Але загальне враження від книги, як від досвідченої жінки. За усмішкою вона вміло ховає смуток, за сміхом – одинокість, за реготом – глибоку печаль. А Леся – це не просто жінка, це Жінка з великої літери. Це вірна дружина і щаслива мати, яка інколи грає роль дівчинки-бешкетника, авантюриста і афериста… І це потрібно їй для того, щоб приховати від стороннього ока крихкість і ламкість аж надто чуттєвої душі. 

«Жінка — це мембрана часу, його граційний зміст, і, переверзійний хід… Вона — шах і вона — мат… Вона закінчується в собі раз і назавжди, аби не кінчитись Кимось…».