У сучасному українському культурному просторі нечасто з’являється книга, на появу якої чекають, немов це чергове понтовите дітище від компанії Apple, а потім — розгрібають з книжних полиць, з чим, знову ж таки, у сучасному світі може конкурувати лише новомодній гаджет, але аж ніяк не технічно «застаріла» і не надто популярна серед загалу друкована книга.

Роман фотографа, кореспондента «Лос-Анджелес Таймс», журналіста, який працює в зоні т. зв. АТО, — приємний виняток. І не тому, що люди раптом «прозріли» і масово почали читати. Дітище Сергія Лойка — перша і масштабна спроба підсумувати постмайданний відрізок української історії — від листопада 2013 до січня 2014 — через призму доль безпосередніх її учасників: солдатів, волонтерів, учасників київського Майдану і навіть матері російського «відпускника».

«Аеропорт»  я придбав із другої спроби. Спочатку книжки просто не знайшлось на полицях харківської книгарні «Є» — першу партію, яку завезли відразу після презентації, розібрали за два дні. Друга спроба була вдалішою, і я отримав чудовий, ще із характерним свіжим запахом, об’ємний україномовний примірник.

Книга захоплює одним своїм виглядом. Обкладинка виконана в червоно-сірій гамі, на ній розміщено фото автора: двоє «кіборгів» йдуть у своїх справах, один з них невимушено тримає штук п’ять «мух» (ручних протитанкових гранатометів). Фон — понівечений кістяк, який раніше був терміналом Донецького аеропорту. Під великою назвою «Аеропорт» кольору крові — головне мотто книги: «Головна книга про війну, якої не мало бути, і про героїв, які хотіли жити, але вмирали». Обкладинка «дихає» напруженістю, вихлопними газами бронетехніки, потом, кров’ю і лише обвішаний зброєю український вояка на передньому плані йде собі цим апокаліптичним пейзажем, ніби він перебуває в себе вдома. Хоча чому «ніби»?

Усередині книги теж можна знайти фотографії. Їх, як і світлину на обкладинці, зробив сам автор, але тут, на жаль, чорно-білі, вони розміщені на початку кожного розділу. Усі розділи «прив’язані» до певної локації (чи локацій) та часу — Майдан, грудень 2013–лютий 2014, «Снайпер Сергій», Краснокам’янський (Донецький) аеропорт, 18 січня 2015 («Антон-Скерцо»). Під назвою розділів — підзаголовки, цитати з Пушкіна, Булгакова, Окуджави, Біблії. Саму книгу присвячено онукам автора, Зої та Максу, які, коли виростуть, мають читати роман «як фентезі, і не тому, що цього не може бути ніколи, а тому, що цього не має ніколи бути…».

Добре, що автор зазначив, що книгу варто читати в зрілому віці, адже змістовий «контент» можна без вагань маркувати позначкою «18+», і ця «жесть» — не результат вимислів заради додання динамічності твору (хоча, без сумніву, «голівудщина» і навіть певні штампи з американських бойовиків тут знайти можна). Автор книги, хоча і бував в зоні АТО, консультувався приблизно з 20-ма особами, серед яких чимало «кіборгів». Це зумовлює весь трагічний реалізм твору.

Війна на сторінках постає у всій своїй буденній жорстокості, де мізки, що течуть по броні БТРа, стають причиною для жартівливої розмови під час обіду. Щоб засвідчити всю серйозність і «недитячість» матеріалу, перший розділ «Юрчик-паровоз» починається з доволі натуралістичного опису «трапези» здичавілих псів ще живим трупом сепаратиста. « … як ординська кіннота, нізвідки налетіла зграя псів. Спершу беззвучно, згодом, учувши кров, із гарчанням, відхаркуючись хрипким зірваним гавкотінням ».

Проте автор не вдається в надмірний хардкор. Війна війною, але книга не лише про це. Вона — про життя, де Майдан та АТО — лише епізоди. Головний герой, фотограф Олексій Молчанов, майже дзеркальний прототип пана Сергія, постає в книзі в усіх життєвих гранях. Його небезпечна професія, спілкування і пізнання душ «кіборгів» в Донецькому аеропорті (в книзі летовище є «Краснокам’янським», і це не єдине змінення реального найменування) йде пліч-о-пліч із буденним життям і його вічними проблемами: зрадництвом, відданістю і, звісно, коханням.

30 листопада 2013 року, під час знімання розгону «Беркутом» київських студентів, Олексій рятує молоду євромайданівку Ніку і закохується в неї до нестями. Ніка має нареченого військового, який на Майдані вступив у «Правий Сектор», Олексій одружений і старший від дівчини років на 20. Традиційна мораль, м’яко говорячи, не схвалює такі стосунки. Близькість смерті — чи на Майдані, чи в горезвісному АТО — змушує жити на повну.

На війні також коїться щось дивне. Воюють колишні математики. На стороні «фашистів» — справжнісінький єврей на ім’я Мойсей, який першим йде в атаку проти російської армії, що, не вбивши «кіборгів» «Градами» та мінометами, застосує хімічну зброю. «Журналісти» з «Лайк Ньюз» змушують масовку на постановочному мітингу бити палицями українських полонених. Військовий кореспондент знімає війну в себе вдома. «Війну, якої не мало бути».

Та і кореспондент — уже не кореспондент. Він — теж учасник війни, от лише чи змінила вона його? Чи не прийшов він у Краснокам’янський аеропорт уже зі своєю «інакшою» мораллю? Потрапивши в полон до бойовиків (під час російсько-чеченської війни 1999 року), він, як безстрашний Рембо, знешкоджує охорону, а коли на його шляху стає звичайна бабуся — вбиває її.

Чи змінює війна людей? Можливо, вона лише їх проявляє, як проявляють рентгенівські знімки або фотоплівку з дорогої камери американського фотографа?

Олексій чимало часу проводить у Краснокам’янському аеропорту, поряд з славнозвісними «кіборгами». Звісно, захисники аеропорту — звичайні люди. Але з нелюдськими витримкою і героїзмом. Андрій разом з товаришами наважується пробігти прострілюваною територією, аби зняти із даху старого терміналу російський триколор (розділ «Андрій-боксер»). Салам і Свєтік («Панас і Свєтік») проявляють чудеса винахідливості і виходять з оточення з-під Савур-Могили, без води та їжі. « Спека. За тридцять градусів. А на сонці всі п’ятдесят! … Усі калюжі і струмки на їхньому маршруті давно висохли. Жаб ніде нема. «Їх хоч у рота можна запхати…, — говорить Салам. — Жаби — розкіш, ресторан п’ять зірок!»».

Окремі розділи присвячені не «кіборгам» чи опису любовних перепитій. У розділі «Наталія Сергіївна» розповідається про матір російського військового, яка випадково побачила у Фейсбуці фото загиблого сина Сергія і вирушила в Україну, аби хоча б щось про нього дізнатись. В «Олександр Сергійович — водила» описано звичайного водія, який п’ятнадцять років тому був інженером у Дніпропетровську, а потім сів за кермо авто. Олександр Сергійович любить свою жінку Надію та має «ще одну полум’яну пристрасть» — рибалку. Про неї він думає навіть під обстрілами на війні, куди його закинула доля разом із солдатами, Олексієм та навіженим спецназівцем Дикуном.

Особливо від автора «дісталось» ворогам. Головнокомандувачу «відпускників» присвячено цілий гротескно-сатиричний розділ «МВЧ», тобто «Маленький Великий Чоловік». Він — гоноровитий і нахабний цар Азійсько-Європейської Держави, такий собі Фанфарон Без Чверті Дванадцятий із старого радянського фільму «Сінегорія». Для царя та його «друзів» — Патріарха, Воєводи, радника Жмуркова — немає недосяжних цілей, окрім невеличкої цяточки на карті Краснокам’янської Народної Республіки, де міцно засіли якісь «кіборги». Їх не можуть здолати ані бойові телевізійні командири Ламборгіні та Ваха, ані «актор» Поребріков, ба навіть вся могутня і непереможна армія теж пасе задніх.

Гротеск і змінені імена — не єдині особливості книги. Українському читачеві, який «вариться» у військовій термінології ось уже другий рік поспіль, різатимуть очі розшифрування уже відомих абревіатур: БТР, БМП, ВОГ, «двохсотий», «трьохсотий».  Невже є люди, які досі не знають, що означають ці слова? Чи книга розрахована не лише на українського читача? Повернімось до присвяти і прочитаймо, що автор мав намір написати щось схоже на «фентезі». Роман Лойка — меседж у майбутнє, роман для наступних поколінь, які читатимуть про захисників аеропорту, волонтерів, майданівців і пишатимуться їхніми героїзмом, відвагою, самопожертвою.

«Аеропорт» — книга для майбутніх «кіборгів».