Микола Мартинюк, знаний луцький науковець, письменник і видавець, пропонує дитячій авдиторії історичну трилогію, першою частиною якої і є історична повість «Під мурами твердині». У повісті, яка свого часу здобула визнання на конкурсі «Коронація слова», йдеться про перипетії життя волинян у першій третині ХІІІ століття, в добу складну та небезпечну, коли реально постало питання про виживання та подальший розвиток наших предків. Водночас, це час консолідації галицько-волинських територіяльних і людських ресурсів у єдину Галицько-Волинську державу. В епіцентрі уваги автора середньовічний побут, архаїчні (язичницькі) традиції (свято Івана Купала) і навіть соціяльні відносини між давніми мешканцями Волині. Книга розрахована на дітей середнього й старшого шкільного віку, добре та зі смаком проілюстрована, що дозволяє юному читачеві час від часу відволіктися від тексту й перепочити, роздивляючись малюнки. Крім того, текст повісти споряджений незайвим словничком архаїчних лексем, які для зручности розташовані безпосередньо внизу тієї сторінки, на якій вони зустрічаються. Зрештою, цей словничок стає в нагоді й значно дорослішому читачеві, бо далеко не кожен сьогодні знає, що таке «кокот», «дик», «побитотворці» або «жмури». А тим часом, кокот – це лише півень, дик – усього-на-всього дикий кабан, побитотворці – переможці в битві, а жмури – дрібні хвилі на поверхні води, себто брижі. Містить словничок і первісні назви актуальних для фабули твору топонімів, які спромоглися дожити до наших днів, проте дещо змінили первісне звучання: «Шепол – тепер с. Шепель неподалік Луцька»; «Гай – княжа резиденція під Луцьком. Нині – с. Підгайці». Ця книга про наших предків достатньо добре продумана автором і концептуально організована.

У повісті присутні як історичні, так і потенційно можливі, себто цілком вигадані письменником персонажі, які й оформлюють сюжетні перипетії тексту. Серед історичних персонажів найвагоміша роль відведена князю Данилові Романовичу та його братові Василькові. Вони є направду гідними спадкоємцями та продовжувачами діянь їхнього батька, князя Романа Мстиславовича. У спорадичних спогадах Данила з’являється також його мати, Анна. Тут же дізнаємося про його вимушене дитинство на чужині серед поляків, що стало наслідком зради рідних бояр, і про наступне повернення додому. Присутній у творі також Мстислав Удатний, князь Галича й тесть Данила. Ну і нарешті, Ярослав Інґваревич, історичний супротивник Данила на шляху консолідації галицько-волинських земель. Щоправда, не обійшлося без невеличкого сюжетного курйозу у вигляді полишених напризволяще персонажів і пов’язаних із ними сюжетних ліній, як от безіменна ключниця жидичинського (пізніше – лучеського) князя Ярослава Інґваревича, або її ж таки небога Вислава. Якщо історія Вислави, можливо, ще матиме продовження в наступних частинах трилогії (принаймні, це було би логічно), то драматична історія зґвалтованої князем, а потім невідомо ким замордованої в лісі ключниці мала б отримати повне пояснення уже у цій повісті. Тим часом автор про неї, здається, зовсім забув. Можливо, вирішив, що тема, пов’язана з ключницею, є дещо заважкою для юнацтва, тож поховав цю сюжетну лінію, що називається живцем; втім, може бути, що він просто про неї забув. Буває й таке, особливо ж, коли текст пишеться упродовж тривалого часу (а це – саме той випадок). Наприкінці твору автор чесно зізнається в тому, що повість писалась упродовж тривалого часу, а саме – з 16-го вересня 1989-го року до грудня 2012 (а вже 10-го грудня книгу було підписано до друку, якщо вірити технічній інформації видання), себто з більш ніж відчутними перервами. Можливо, саме з цим фактом пов’язані також емоційні трансформації, яких зазнає образ Ярослава Інґваревича. Позаяк при першому з ним знайомстві читач не відчуває у ньому злодія, готового підняти руку на родичів та співвітчизників. Спостерігаючи за купальським вогнищем, князь Жидичина впадає заледве не в транс, віддаючись гірким спогадам. Їх трагічний характер, як видно з тексту, стосується не лише особисто князя, але і багатьох його співвітчизників: «Не завважив, коли оддалені язички вихопленого з лона темряви пломені прямо перед очима невблаганно почали рости, важніти, аж доки не обернулися на криваву, на всеньке небо, заграву бойового пожарища. І що довше він вдивлявся в се пекло, все більше йому ставало не по собі… Дикий сморід згарища, натуга, удушшя, скрегіт заліза, хрипке захлинання собак, зойки, гамір, волання, і… крики, крики розпачу, крики прокляття – усе перемішалося в голові князя в єдине смертоносне місиво. Крик ріже вуха, наскрізь протинає скроні, міцно зчавлює горло, і вже, здається, голова от-от ладна луснути й розколотись на груду череп’я, мовби ветхий жбан… Се вже було… Колись… Він се проживав… Пекли, нили і дошкуляли не стільки давні рани, як задавнені болючі спомини. Їх на віку Ярослава Інґваревича набралось удосталь. Та чи тільки на його?..». З цього уривку складно зрозуміти, що маємо справу з цілковито негативним персонажем, який власні амбіції ставить вище за життя і добробут співгромадян. Але вже за пару сторінок його названо «хитрим лисом», який не перший рік прагнув посісти місце свого двоюрідного родича, князя лучеського Івана Мстиславича, але все не наважувався піти проти волі Данила: «Так і нидів Ярослав Інґваревич, яко крук, живлячись своїми чорними подумами, наче падаллю». Прикметною деталлю до характеристики князя є також факт його втечі з поля бою. Не говорячи вже про його ставлення до «смердів», до власної ключниці, яку він зґвалтує без жодних вагань заради короткої втіхи тощо. У випадку з іншим персонажем, яким і є ключниця Ярослава Інґваревича, то, як уже було сказано, складається враження, що автор узагалі забув завершити розповідь про її історію. Зокрема, залишаються загадкою обставини її жорстокого вбивства в зимовому лісі. Є у повісті один, сказати б, недитячий мотив, а саме – тема ґвалтовного оволодіння жінкою. Перед читачем епізоди з життя трьох жінок, двоє з яких були зґвалтовані, а третій удалося уникнути безчестя та пов’язаних із ним проблем. Крім того, видається, що автор, відтворюючи картину зґвалтування ключниці, не дотримався елементарних стилістичних вимог, перетворюючи драматичну подію на епізод із умовного «Декамерона»: «Заскочена нахрапом, жінка скрикнула. Нападник жагуче схопив її в палкі обійми і, чомусь переконаний, що та неодмінно зчинить ґвалт, прикипів до пухких вологих губ тривалим спраглим поцілунком. А молодиця особливо й не пручалася…». Значно більше логіки у зображенні драми Вислави, яку раз-у-раз ґвалтує огнищанин Ярослава Інґваревича. Аналогічно у випадку з дівчиною Білявкою і хтивим боярином Методієм, а пізніше з Методієм зіткнулась і Вислава. «Феміністичний» аспект повісти свідчить хіба що про людське, занадто людське у історії людства: минають століття, а людська природа залишається посутньо статичною; її темні сторони неодмінно має стримувати палиця закону (про що слушно писав у одному з давніших віршів Мішель Уельбек).

Соціяльна або, радше, станова несправедливість, яка є нормою для середньовічного суспільства з такими усталеними у свідомості людей поняттями як «пан» і «смерд», викликає цілком зрозумілий сучасному читачеві спротив у оповідача. Він явно симпатизує останнім, – упослідженим, експлуатованим і гнаним; тому поруч із великим князем Волині Данилом Романовичем постає вигаданий персонаж із прикметним ім’ям Ратибор, який сам себе усвідомлює смердом, простолюдином, але маючи природні дані та неабияке бажання стати людиною незалежною, господарем власної долі, буквально впродовж короткого художнього часу перетворюється на ратника, воїна, княжого дружинника. Середньовічний васал, окрім Бога, мав над собою лише одного зверхника, а свою честь і гідність зберігав на вістрі власного меча. Меч, подарований князем, давав можливість загинути на полі бою, або стати в повному розумінні незалежною людиною. Тому-то юнаки з бідних родин так прагнули потрапити до княжої дружини. Зокрема і Ратибор утікає до княжого Володимира, а за деякий час повертається за батьківським благословенням уже змужнілим воїном, аби невдовзі прийняти ратне хрещення задля слави свого князя й рідної волинської землі. Ставлення простолюду до бояр яскраво характеризує ставлення до боярина Методія: «Самого боярина жидичинський люд недолюблював. Та й бути інакше ніяк не могло. Настане час збирання податі – сто шкур здере з кожного й одно жаліє, що мало. Такий гладивий». Читачеві, хай навіть і юному, вільно тут помітити паралелі з нашим капіталістичним сьогоденням, але не певний, що автор копав аж настільки глибоко. Просто історія (а вона і є головним сумарним персонажем повісти) кожного разу доводить, що немає під сонцем нічого нового, тож варто її добре вивчити і пам’ятати, аби унеможливити прикрі повтори.

Провідним лейтмотивом повісти є ідея соборности галицько-волинських земель, зібраних під стягами князя Данила Романовича. На цьому шляху він іще з дитинства зазнає загроз, до яких після загибелі батька спричинилася зрада бояр. Єдність є основною підставою для виживання й подальшого розвитку народу, це добре усвідомлюють князі Данило й Василько Романовичі, пам’ятаючи заповіт свого батька, князя Романа. Починається інтрига цієї історії зі звістки про наглу смерть князя лучеського і чорториського Івана Мстиславича. Звістку приніс до Жидичина мніх Павло: «Оселище тільки-тільки прокидалося, коли в Миколаївському монастирі тужно загули дзвони». Звістка ця не обіцяла нічого доброго, і на те була банальна причина, яка в середньовіччі не раз призводила до занепаду колись розвинутих міст і держав: «Напруга, яка щойно нависла над натовпом, зросла ще більше: се було недобре знамення. Не пройшло й двох літ відтоді, як зліг у сиру землю Мстислав Ярославич, лишивши свою вотчину одному-єдиному синові. У князя ж Івана спадкоємців не було». Подібні інтриги у середньовічну добу зазвичай закінчувались тривалою виснажливою боротьбою та великою кров’ю. А ще наслідком міжусобиць частенько бувала втрата позицій на міжнародній арені. Аґресивні сусіди обов’язково користалися з найменшої слабкости наших предків, загарбуючи території, ресурси, нещадно винищуючи або визискуючи населення. Будучи значною мірою степовим народом («для кінських ніг немає складних доріг»), українці на диво трималися свого, не зазіхаючи на чуже. В історії народів це заледве не безпрецедентний випадок. Іще в сиву давнину наші предки, на відміну від багатьох своїх сусідів, були людьми у сучасному гуманітарному розумінні цього слова. І це ще один привід почуватися сьогодні повноцінним шляхетним народом, упевнено вдивляючись у власне майбутнє. А з агресивними сусідами, як от із ятвягами («Невситимими звірами рискали вони окраїнними просторами і пустошили довколишні землі: палили ліси, виторювали поля, грабували оселища, вбивали і полонили люд. Проходу не давали ні кінному, ні пішому»), Данило Романович давав собі раду без особливих проблем, але тільки після того, як були подолані внутрішні усобиці: «Кіннота налетіла зненацька, обдавши поганів нищівним шквалом смерті. Сікла, рубала і топтала вражу рать, як бур’яни. Стогнало поле. Од тупоту копит, падіння стятих тіл і туш коней двигтіла, скута мерзлотою, земля. Кінська і людська кров лилася потоком: пінилася, бризкала і парувала. Данило верховодив уміло. Не кожному князеві на Русі давалося се так легко, як йому. Він добре знав або ж умів знайти слабини неприятеля, тому здобував його без особливих і набавних утрат. Так сталося і на сей раз… Нарешті бій ущух. Одсапувалися коні. Побитотворці підбирали на підоспілі сани полеглих». Нам направду є чим пишатись у власній історії. І про це ще раз нагадує у своїй повісті М.Мартинюк. Що вагомо, він це нагадує молодим читачам, які лише намацують свій особистий і суспільний шлях.

***

Вагу історичної белетристики, особливо ж у випадку формування свідомости молодої людини, складно переоцінити. Самодостатність людини походить, як зрештою, і все інше, з дитинства, зокрема і завдяки прочитаним у дитинстві книгам. Усі ми родом із книг, які прочитали. І най нашим дітям трапляться добрі книги. Для людини понад вагомо ще у дитинстві усвідомлювати, до якого народу вона належить, до якої історичної пам’яті і до якої слави причетна. Репутація народів формується тисячоліттями історичного поступу. Юним українцям насправді є чим пишатися. Треба лише донести всі ці факти до їхнього електронного сьогодення. Це, ясна річ, повинна робити середня школа, але незайвим і цікавим додатком може бути й художня література. Саме вона володіє всіма засобами й ресурсами, аби відвертий фальсифікат, запроваджений до вжитку ще Ярославом Мудрим, і цілою зграєю безсоромних фальсифікаторів на чолі зі збірно-вигаданим Нестором, замінити нарешті історично-вивіреною та повновагомою історичною белетристикою, яка здатна вповні насичувати як розум, так і почуття. Всі, напевно, знають, що найшляхетніший конунґ русів Святослав ішов на ворогів, неодмінно попереджаючи їх про свій напад. Але в нашій давній історії вистачає й інших подібних вражаючих фактів, якими молоде покоління має повне право пишатися і захоплюватися. В камінні груди українських міст традиційно стукали списами численні орди чужинців, які приходили як із Заходу, так і зі Сходу. І всі вони, врешті-решт, отримували по заслузі, іноді ґрунтовно зникаючи з-поміж інших народів назавше (як от половці або печеніги). Так було тисячу років тому, так буде сьогодні й завтра. Юний читач має право на подібні знання, аби у майбутньому стати повноцінним громадянином своєї Вітчизни. До нуля не можна нічого додати, але до героїчної історії України теперішні та майбутні герої додадуть іще чимало славних сторінок. Специфічне завдання письменника в тому і полягає, аби засобами свого мистецтва зробити ці сторінки надбанням багатьох поколінь. Можна було би сказати, що М.Мартинюк своє завдання виконав, якби не анонсована ним трилогія, тож дочекаємось двох наступних книжок. Ну а той факт, що він здатний писати для підлітків, писати цікаво, але водночас інформативно та переконливо, – не підлягає жодному сумніву.