Заклиначка, сковує у лещатах свого вірша згустки магічної енергії, втілюючи у ньому властивості рингу, поля для боротьби: чорного і світлого, добра та зла, Еросу і Танатосу, пекла та раю, смерті та життя демонструючи нам те, що все - примарне, не вічне, що буття – це рух, рух думки, рух фізичний, рух психологічний: « вмерзають губи у пруття плоту/ запах курева курв і поту / містика сенсу у сходах і згині /що від колін іде по спині /там де mari втягає juanu / поїзд пливе до піхв тайвану /написи стерто на парапеті /ми оминаєм ворота смерті /лиш не надовго до другої кулі /кажуть є рай і він у Стамбулі » . Христина Букатчук кодує, стираючи обличчя ліричного героя, залишає йому нечіткі, таємничі обриси, вдягнені у мантію алюзій, та все ж ми можемо впізнати жінку під цим добре зітканим плащем: « Етерна суть в пеленах плоті /Це світло тону, що в чесноті / лиця засмаглого. Твого / Що досхід сонце привело / Коли години поміщались / У темінь простору. Зливались / еритроцитами в Сатурн / В кільцевий дим від люльки Джун / В тропічній кліматурі Ранка – / Це травма жити і вмирати / в одній утробі. Льолі-льолі – / співала Нора в лялькодомі / Де Отто вийшов з п’єси в світ / А їй …лиш двері й скрип воріт » . Варто зазначити, що перед нами не жінка-річ, жінка-меблі, жінка-сувенір, жінка-товар, « Любов до жінки - це отрута », - стверджував Сократ. Аристотель бачив у ній: «... жінка - це знівечений від природи чоловік ». Езоп розумів це так: « вогонь, жінка і море - три лиха », також перед нами не куртуазна середньовічна дама, місія якої облагородити чоловічу, лицарську суть, а те утопічне прочитання жінки, якому дали вираження Сімона де Бовуар, Вірджинія Вульф, жінка, яка здобула «свою кімнату», жінка, що експлікує своє призначення. Схожий образ ми відшукаємо у міфотворця 20 століття Джона Рональда Руела Толкіна «Володар перснів», у нього втілюється царівна Еовін: « Thus Aragorn for the first time in the full light of day beheld Eowyn, Lady of Rohan, and thought her fair, fair and cold, like a morning of pale spring that is not yet come to womanhood. And she now was suddenly aware of him: tall heir of kings, wise with many winters, greycloaked. Hiding a power that yet she felt. For a moment still as stone she stood, then turning swiftly she was gone ».Молода дівчина, якій судилося доглядати за мужніми воїнами, проводжати їх в останній путь, стати свідком їх слави чи занепаду: « Yet she was doomed to wait upon an old man , whom she loved as a father , and watch him falling into a mean dishonoured dotage ; and her part seemed to her more ignoble than that of the staff he leaned on » , але ми бачимо, що вона змінює призначення жінки, і свою долю, вона стає воїном, мстить за смерть свого дядька. Толкін виходить за так-зване кліше жінки, замріяної ляльки, доля якої приречена, і навіть не суспільство прирікає її на таку долю, а вона сама. Еовін не хоче жити у клітці, і клітка це не лише обмежений фізичний простір, але й духовна, культурна, психологічна пастка: « But who knows what she spoke to the darkness , alone , in the bitter watches of the night , when all her life seemed shrinking , and the walls of her bower closing in about her , a hutch to trammel some wild thing in », і вибирає вічну славу, таким чиною долаючи свою приреченість, вона – творець своєї долі: «... but she , born in the body of a maid , had a spirit and courage at least the match of yours ». Лірична героїня Христини Букатчук якраз перебуває на зламі: вона то латентний свідок чоловічої звитяги, емпатійно описує її: « Твій лик несуть дванадцять дів / Вітри зі Сходу мурують сходи / Хорти збивають хмари в пил / Дев’ята лиє небо з жил / Допоки сьома болем крил / Кричить і / Жде н а р о д и / В Твоїх руках вчорашній гнів / Земних мужів розчавить чола / Що зазіхнуться на десяту / Із гір летиш в жіноче плато / Де п’ятій по ногах текла / Та, що вкінці тепло-гірка / Ти плакав. Кликав. Проклинав / В Тобі за ніч боги вмирали / І порожніли п’єдестали / Років сувій з коханих вій / Скотився в зиркання повій / Лиш імена блукали / між цифри / і квартали », то набирає повні легені повітря апробуючи свій голос: « Слово у такт згоди / Руки в антракт миру / Паморозь кароока / Втомлює в акт зриву / Витоки аміксину / В ліфті ангінних ранків / Холод набоїв у спину / Так лише вміють коханки » . Поетика Христини, неначе з глибини, витягає назовні розмотує клубок родової пам’яті і тому її голос часто зливається у багатоголосся, напевне десь там знаходиться істина.