Поетична книга Наталі Дзюбенко-Мейс «Та, що біжить по стерні» - історія про нестримність дару, який у своєму прагненні вирватися назовні годен прорвати будь-які загати на шляху.

«Та, що біжить по стерні» - образ не лише України, але  й самого поета. Саме так - поета, а не поетки чи поетеси, з усіма зневажливо-салонними конотаціями двох останніх визначень.

Вона біжить по тій стерні, як могла би мчати через розпечене вугілля чи скалки кришталевої коштовної вази. Бо ці поезії - з мертвих голодних чорноземів, із обвуглених хат, із кришталевих мрій, із вогню поминальних свічок.

Читати таку книжку, де сконденсовано досвід автора впродовж двох останніх, найбуремніших у нашій новітній історії років, - тяжка праця. Вона потребує максимальних душевних зусиль, аби витримати шалений натиск емоцій, пропущених через тиглі алхімічної лабораторії поета. 

Розділ «Ангели барикад», що відкриває книжку, емоційно, напевно, найтяжчий. Бо, читаючи зболені рядки про «Он котрий раз все крутять на екрані , Як пада долі, зводиться і знов Хлопчина юний», бачиш перед собою ті самі кадри, де «Хлопчини очі гаснуть золоті».

Все так оголено, так вітряно й буремно в цих віршах, що хочеться заплющити очі, закрити руками голову, зіщулитися десь під пледом. Аби лише забути свій тодішній біль і біль майданівських матерів, не чути їхніх сліз і прокльонів.

Але ці голоси вже вічні, бо закарбовані в поетичних рядках, і нема на то ради, крім пам´яті. «Такі рани печуть. Через заступи літ Пломеніє козацька кирея - Та світанок кладе на обличчя святі Багрянисті лілеї».

Це жорстокість поета, який одним рядком повертає в найстрашніші дні, не даючи попуститися ні на хвилину. Ну, хтось же має стояти на сторожі «малих отих рабів німих». Які, втім, на Майдані-2013-24 німими рабами аж ніяк не були, а проте потребують пам´яті більше, аніж шевченкові. Бо так спокусливо, в концепції національного замирення, забути й пробачити. Не вдасться. «Такого болю ще душа не знала, Такої прямовисної спіралі, Хоча пережила уже чимало втрат. Але ніколи, досі ще ніколи Не зазнавала я такого болю, Коли дізналась, що на брата брат».

Автор досі вся там, бо так само, як загиблі хлопчики, найсміливіші, найкрасивіші, найромантичніші, - вона людина без шкіри. І цей біль доведеться носити в собі довіку.

«Ту, що біжить по стерні» написав аж ніяк не «одинокий мужчина на всю соборну Україну», хоча карбованість рядків, точність рим і філігранна робота зі словом таки відсилають до поетики Лесі Українки. Але попри всю нещадність у осмисленні навколишніх подій та вироків колишнім «братам», що безцеремонно вдерлися в Україну, автор невимовно жіночна в своїх рефлексіях.

Вона й сама, і самотня. Але й самодостатня, бо має чарівний дар - вилити тугу в поезіях, щоб іти далі. Констатація очевидного факту в поезії «Іпостасі» - «Уже не дочка. Не дружина. Лише сирота. Удова» - заходить у суперечку з чільним віршем однойменного розділу, де з подивом вічного мандрівника пишуться такі рядки: «Поезія - це невтоленна спрага, Ріки пошерхлі губи кам´яні. Це таїна, що лишиться такою, Крізь камінь, що летить у бистрину, Ріка себе осмислює рікою, Нараз відчувши власну глибину».

Дар знову, незалежно від волі обдарованого, заявляє про себе на повний голос, змушуючи знову й знову копирсатися в словниках, відшукуючи слово, що якнайкраще передасть суть речей.

Що з того, що в цьому пошуку впадаєш у відчай: «Які вірші в такі холодні ночі? І все-таки хапаюся за слово, Яке стирає губи аж до крові. Ловлю його. Та як спіймати вітер?». Гонитва за вітром, за метеликом-словом, намагання відтворити все, що відчуваєш, - навіщо аж такі зусилля? Адже це не поверне коханого, з яким «Нема для нас судьби», бо вони з ним «вийшли з того потяга» і «витягли різні жереби».

І все-таки, з суто українською впертістю, з дитячою (чи, радше, глибоко релігійною) вірою в безсмертя душі, наворожити віршами майбутню зустріч десь там, за порогом потойбіччя: «Але й у тій безумній веремії Я про весну собі таємно мрію. Одну весну. Лише на двох. На двох». Вірш цей, зрозуміло, присвячено Джеймсу Мейсу, американському досліднику Голодомору.

Про те, який міцний ланцюг пов´язував цих двох за життя Джеймса Мейса і який величезний вплив він справив на світогляд Наталі Дзюбенко, свідчить і те, що саме його ім´ям освячено всю книжку «Та, що біжить по стерні». Вона починається з присвяти коханому чоловікові: «Коли він брів крізь крижану порошу, То не шукав ні злота, ні розкошей, І з чистим серцем ствердити я мушу: Коли усі вбивалися за гроші, Він помирав за українські душі».

Тому цілком логічною в поетичній збірці постає розділ «Вознесіння свічі» - данина ідеї Джеймса Мейса запалювати свічки у вікнах у пам´ять про жертв Голодомору.

Його відкриває вірш, що дав назву всій книзі. Тут уже «Та, що біжить по стерні» постає самою Україною, вбитою Голодомором і зайдами: «Нерожденне дитя затискає у пальчиках зерня. В материнському ж полі - чужинське, затруєне терня. Та, що біжить по стерні».

«Запалюй свічу, Україно!», цей реквієм за невинно убієнними в Голодомор і водночас, знову таки, згадка про коханого, - твір більше публіцистичний.

Проте і в ньому, як і в інших віршах збірки, що відрефлексовують конкретні історичні та сучасні події, чомусь завжди трагічні, нема й натяку  на якусь плакатність. Усі вони виважені й вивірені до міліметра смаком поета й редактора, який знає ціну слова.

«Хата бандуриста», поема з цього розділу, вражає не лише точними метафорами, а й умінням автора сплести воєдино невимовно драматичні події 1933 року з сучасними наслідками Голодомору. «Юрба із них вже ліпить королів, Буття як сон - гастролі, телевізор, І їх уважно слухають в селі, Але в ту славу там не надто вірять».

Ці слова - про нащадків тих, хто колись слухав сліпого бандуриста., але забув цю музику, бо Голодомор із його  тотальним страхом випалив родову пам´ять. 

Фантасмагорична картина похорону згорілої хати, в якій жив сліпий бандурист, але в яку ніхто не наважувався зайти, щоб не потривожити стару бандуру, змушує згадувати всю українську есхатологію. Хату ховають, як людину, з усіма належними обрядами. Для того, аби впокоїти душу і закатованого «червонозоряним» злом господаря обійстя, і його вже німої, без струн, але такої голосистої бандури.

Не знаю, чого більше в цих рядках «Вуйки сказали: ніби не з руки, але хатину треба поховати. На похорон зібралось все село. Кидали в яму захололі грудки. За поминальним, в рушниках, столом З МузИкою прощалися. Без музики» - моторошної хтонічності чи надії на прийдешнє воскресіння з його небесним життям.

З одного боку, хата не жива істота, і похорон їй не належить. З іншого - якщо в ній жила душа, яку загубили злі зайди, то цю оболонку духу треба опустити в могилу за всіма законами й обрядами. Якщо вже не могли по-людськи поховати всіх, хто вмер у 33-му.

Відчитати й розтлумачити всю символіку книжки Наталі Дзюбенко-Мейс «Та, що біжить по стерні» в одній рецензії неможливо. Для цього знадобиться не одна дисертація.

Але в багатстві тропів авторові неможливо відмовити, бо з їх допомогою вона осягає безодні всіх людських почуттів - від оманливої надії до безмежного розпачу.

Хоча найчастіше автор бере себе в руки, закриваючись від усіх кривотлумачень гіркою іронією. Ще один спосіб самозахисту від препарувань - поринути в мушлю тисячолітніх глибин історії. У царині, в якій мало хто з поціновувачів поезії розуміється професійно, вона почувається вільно, як риба у воді, ніби дражнячись із невігласів.

Це особливо помітно в поемі «Боудіка. Крик». Часи антиримського повстання кельтів на Британському острові, на яке підняла свій народ королева Боудіка, а це перше століття нашої ери, настільки далекі для сучасників, що здаються доісторичними. Десь такими, яким видається, умовно кажучи, Юрський період із його пануванням рептилій.

Але ж ні, у виконанні автора героїня поеми, «руда блискавка», яка веде на бій 200-тисячне військо проти римлян, - це уособлення української мрії про волю.

Занадто багато в цій поемі алюзій на нинішні українські реалії, аби бути випадковою примхою авторки. Рим - Москва. Кельти - українці. «Я - Боудіка. Горда і шалена. Я дух землі, її палючий смерч. Вставайте, кельти, бийтеся за мене! Я гострий спис, я ваш калений меч!».

Римляни перемогли кельтів, як водиться, незліченною кількістю війська, все насилаючи та насилаючи нові загони. Боудіка, кажуть, отруїлася. А кельтські мови зникли з лиця землі.

Урок королеви-воїна ще й у тому, аби не дати занапастити рідну мову.

Наталя Дзюбенко-Мейс на своєму лані, самотужки, вигризаючи або ж виколисуючи з себе вірші, самовіддано не дає їй померти.

«В світі трепетному, світі грозовому Говори українською мовою: До коханих, батьків і дітей, До сусідів і добрих гостей.... Рідне слово - то пульс України, вічним руслом у вічність пливе, А болить воно - значить живе. Значить, знову розквітне калина, Жебонітиме мати до сина, І розквітне зоря світова, Де зійдуть українські слова».

На цьому запитання про те, навіщо цій людині поетичний дар, вважаю вичерпаним.