Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити  багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.

«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він  відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…

З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні  ядерної зброї  разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.

Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…

Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…

Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…

За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім  був Принстонський університет.

 Оппенгеймеру таки вдалося вговорити  Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.

А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань,  та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».

Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».

Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.

Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.

А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з´явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».