В українській літературі напрям «альтернативної історії» не набув популярності в силу багатьох обставин, для широкого читацького загалу лишаючись представленим, мабуть, єдино іменем Василя Кожелянка. У цьому сенсі цікавим є роман Анатолія Власюка «Інтуїція» (2014), з усього різноманіття заявлених жанрів в анотації до якого: соціальна фантастика, антиутопія, детектив і любовний роман, найбільше того, що до наведеного переліку не ввійшло – альтернативної історії. Інтрига книги – добре розроблена й цікаво представлена крізь призму спогадів головного персонажа – будується навколо альтернативного історичного сюжету – перемоги «великої серпневої комуністичної революції», яка приходить на зміну «сірому періоду» незалежності України і фактично зберігає в реанімованому вигляді СРСР. Найближча історична паралель, яка виникає щодо підстав сюжету, звісно, серпневий заколот ГКЧП 1991 р.. Щоби сталося з Україною і всіма «союзними республіками», якби раптом серпневий заколот переміг і ГКЧП вдалося зберегти радянський режим, згорнувши бліді початки демократизації та економічної лібералізації періоду «перестройки»? Проти паралелі грає той факт, що серпневий заколот (18-21 серпня) припав на період до офіційного проголошення незалежності України (24 серпня), проте в одному із пасажів книги йдеться про арешт головного героя щойно за кілька тижнів після «революційних» подій (основна дія відбувається через 25 років після перемоги «революції»). Таким чином, хоч хронологічно відсутнє точне співпадіння, світоглядно цей подієвий зв´язок досить виразно прочитується.

Головний герой – редактор «опозиційної» газети, потрапляє у виправний заклад, де здійснюється цілеспрямована робота зі знищення пам’яті й наповнення її іншими спогадами про події, які насправді з жертвами такої «виправної медицини» ніколи не траплялися ( у цієї методиці та ще кількох дібраних сюжетних поворотах вся фантастична складова роману і виявляє себе), але це стає зрозумілим лише в читанні до середини книги, а спершу вся історія має характер майже гоголівського бурлеску: п’яниця, що добре погуляв, гадає, що потрапив у медвитверезник і з великими потугами намагається згадати хто він і що він. У цьому «витверезнику», який насправді є спецоб’єктом Анатолій знайомиться з майстром мімікрії та принагідним філософом – безіменним сусідом на нарах згори, слова цього епізодичного персонажа можуть слугувати квінтесенцією всього роману – історичний процес випадковий і зв’язаний ланцюгами закономірностей. І подальший розвиток подій стає наочною ілюстрацією до цього зауваження, помалу розкриваючи за гоголівським пафосом, пафос шопенгауерівського песимізму. Надалі з персонажем відбувається велика кількість подій: зустріч із ніби старим другом – другим секретарем ЦК компартії України, який обіцяє допомогу, втеча, переховування, знайомство з підпільниками, резистансне кохання, подвійна гра й новий арешт.

Якщо спробувати виявити соціокультурний контекст роману, то виявиться, що він найбільше тяжіє не стільки до літератури, скільки до кінематографу: і невеликі розділи, що нагадують сцени, і спосіб письма, при якому психологічна глибина витісняється увагою до подієвого перебігу. Складалося відчуття, що автор більше фокусував увагу на розробці сюжету, аніж прагненні комплексно розкрити психологічні риси персонажів, які змушені жити в умовах Системи. Скажімо, опис співробітника комуністичної спецслужби Богдана, образ якого подається, то через метафору «спортсмена-марафонця», то через метафору «наркомана» не має послідовного розкриття й губиться в суперечливих «примітка». До того ж заявлена тема – творення внаслідок «великої серпневої комуністичної революції» нової-старої тоталітарної системи, спорідненої структурно з націонал-соціалізмом, відкривала би широкі простори для авторського осмислення суспільних відносин, місця людини та нових викликів, до яких романіст чомусь не пішов. Чимало персонажів подані надто схематично через надмірний егоцентризм книги, де «Я» головного героя затьмарює дію та її психологічний контекст, хоча як для людини з втраченою пам’яттю, така повсякчасна присутність єдиного персонажа може видатися надмірною. Втрата пам’яті, арешт, втеча, переховування й кохання на тлі забуття – апробовані сучасним кінематографом теми. У цьому разі було би доречним перераховувати не художні твори з якими виникають паралелі при читанні роману, а саме художні фільми. Це водночас пояснює відмову від філософської та психологічної рефлексії, яка була би очікуваною в творі з такою темою – книга тяжіє до наслідків мозаїчної візуальної культури, породженої медіями та відтворюваною не стільки літературою, скільки іншими формами культури. Тому читачу, що звик до класичної книжкової культури, роман може здатися скелетом – присутній розвинений сюжетний каркас коштом більш розлогої рефлексії над заявленими, але пущеними крізь пальці проблеми й виклики історичного досвіду. Не виключаю, що якби твір був представлений не у формі роману, а у формі кіносценарію, чимало з його хиб опинилися за дужками за рахунок зміни жанру й роду мистецтва. Проте, навіть і стрічці бракувало би більш чіткого відчуття побутової, речової присутності епохи після «серпневої комуністичної революції».

До недоліків книги можна віднести брак редакторської роботи, що проявляється в друкарських огріхах чи зловживанні повторенням слів, де це не виправдано психологічною сугестією. Наприклад, надмірна присутність слова «я», яке на сторінці 48 зустрічається дев’ять разів в стосунку до головного героя, а на сторінці 74 – взагалі чотирнадцять! Або ж слово «мама» на сторінці 50 – п’ять разів лише в одному абзаці. Це звертає на себе увагу читача і без філологічної освіти. 

У цій книзі немає «позитивного героя». Центральний персонаж не робить ніякого вибору, не бере відповідальність, слідуючи за перебігом обставин, які просто визначає для себе як щасливий збіг, мить відчуття геройства, змінюється наприкінці роману визнанням, що він сам і є «вождем комуністичної революції» - воно забезпечує сюжетний поворот у творі. Так до кінця і не стає зрозумілим: чи те снилося персонажу, чи відбувалося насправді, чи минуле подолане чи минуле перемогло. Софія – резистансна коханка раптово виникає знову, коли головний герой заклопотаний мирним святкуванням дня народження, турботами про стосунки з дружиною й дітьми, фінансуванням місцевої газети, зборами трудового колективу чи перевиборами головного редактора. Ця взаємозамінність персонажів, місць, доль, людських виборів і провокує відчуття керованого й, водночас, незбагненного хаосу, якому підкоряється людина, який вона творить, в якому домінує, і жертвою якого, разом з тим, є. Те, що ця книга з’явилася в рік Євромайдану по-своєму символічно. Певним чином вона може бути застереженням від духмяних пахощів переоцінки власних сил, з іншого – пересторогою, що з нетрів любого до повного холодильника провінційного міщанства з показною і принагідною опозиційністю, може раптом вийти сірий і непримітний гекачепіст, який повірить у те, що саме він дозволить собі ігнорувати Історію на користь вдалого випадку.