Етюди й новелі Юрія Рогового, більш знаного сьогодні як автора кількох оригінальних збірок тривіршів-хоку, – явище в сучасній українській прозі – настільки ж марґінальне, як і небуденне. Марґінальність виявляє себе у кричущій невключеності в літературний процес, у відсутності рецензій і щонайменшого розголосу, врешті-решт, у накладі, що вимірюється ста примірниками, а небуденність – у чистому голосі, в простій природній мові, у вмінні знаходити цікавих персонажів, у гуманістичному ставленні до світу. Збірка складається як із творів давніших, написаних іще наприкінці сімдесятих років, так і з творів двотисячних років. Відтак, є можливість перевірити творчість автора на етичну та художню надчасовість, себто непроминальність. Хочу принагідно відзначити, що ця риса таки притаманна новелям і образкам Ю.Рогового. Їх етична чистоплотність (назвімо це так), чесно кажучи, трохи дивує. Втім, можливо, нічого дивного в цьому немає, бо будучи плоть від плоті землі і людей, серед яких з’явились ці твори, вони несуть у собі тепло, гумор, смуток і радість тихого селянського світу. Під час узаємнення з книжкою у читацькій свідомості поступово постає образ селянської Атлянтиди. На жаль, саме так, майже без іномовлення перед нами виникають обриси зникаючого світу або й світу, якого уже немає. Того барвистого співочого світу, що тихо занепадає зокрема й на наших очах. Цього разу він уже не спроможний чинити опір, бо цей тиск не є політичним, сьогодні він є цивілізаційним і водночас питомо варварським. Крім того, Посулля, як топос цих новель, є територією, на якій за СРСР під час створення штучного моря було затоплено багато сіл і родючих чорноземів. Цей мотив виразно відбився у кількох замальовках книги «Святвечір»: «Та дорога видалась мені тоді (та й тепер) страшною. Не так чорними пеньками, як тим, що дорога та йшла у “штучне море”, а отже – у нікуди» («Добридень, батьку!»). Органічний селянський світ лише тому й органічний, що в ньому всі – і люди, і звірі, й птахи, – однаково страждають від непродуманих кроків людини. У прозі Ю.Рогового навіть стара хата вміє відчувати й мислити («Хата», 2002), саме через людину хата стала холодною пусткою ще за свого життя. Прийом відчуження майстерно застосований для створення особливо драматичної атмосфери, засвідчує, що хата з байдужістю спостерігає за власною смертю. Це виглядає дещо парадоксально, поготів у ситуації, коли маємо уособлення (оживлення) хати: «“Воно б, може, хто й погасив, так дуже вже темна ніч, а ще й у Різдво…”, – тішила себе догоряюча хата, ніби когось виправдовуючи…». Але наступні абзаци усе пояснюють. Надто дивним був останній господар хати: не лагодив грубку, не топив піч, не спілкувався з людьми, «лаявся на мишей за підібрану крихту; проганяв із двору горлиць за скльовану зернину», а ночами сидів і розкладав за кольорами банкноти, зберігаючи їх у горщику. Що хата згоріла, найближчі сусіди помітили лише зранку й дуже здивувались (тонкий дотепний натяк автора на теперішню людську байдужість).

У певному сенсі, від життєдіяльности сучасної людини більшою мірою потерпають птахи і звірі. Повернулись до рідного села птахи (етюд «Граки прилетіли», 1979), аби як завше, виростити тут своїх дітей, а села вже немає: «Та весна була звичайною. Були відлиги і заморозки, були теплі сонячні дні, а були й похмурі, дощові. Все було, як і сотні років тому. Було все. Не було лише… села. Воно лежало глибоко під водою, куталося у глиняну каламуть, здіймало догори з темніючої глибини руки-димарі, ніби намагалося вирватись на степовий простір, замолодіти яблуневим цвітом, прикрасити вигони споришем та подорожником. Молоді паростки трав, вибившись із розмоклої глини, жадібно хапали своїми продихами кисень, та, лише намучившись, гинули від задухи, покривалися мулом, чорніли. Їжаки та вужі, які ще з осені повлягалися в сухі теплі постелі, так і не прокинулися…». Не лише хати, криниці й цвинтарі, але навіть високі дерева опинилися повністю під водою. Чим не сучасна жаска Атлянтида? Людині ще можна спробувати пояснити якусь «політику партії», економічну та будь-яку іншу доцільність, але як пояснити гракам, що їхніх гнізд тут більше немає й ніколи не буде? Те, що станеться далі, буде повною несподіванкою для читача: «Якось вранці над затопленим селом закружляли граки. Вони довго літали, тривожно озиваючись один до одного, не розуміючи, де поділися їхні осокори, їхні тополі, дуби та липи. Одному з них здалося, що він все ж угледів крізь каламуть води своє гніздо. Склавши крила, птах каменем упав донизу. Вода на мить розступилася, оголила чорний обрубок дерева, потім глухо плямкнула і зімкнулася, сховавши в собі теплу грудку життя. Зграя зробила прощальний обліт і зникла в тумані». Олюднення звірів і птахів є фірмовою фішкою прози Ю.Рогового. Підозрюю, цьому сприяє фах письменника, який двадцять п’ять років пропрацював учителем біології та хімії в середній школі, а крім того, є знаним на Полтавщині орнітологом. Птахи і звірі в художній прозі поводяться як люди, або навіть виступають вищими за людей у своїх етичних установках. Показовою в цьому сенсі є «Балада про загнаного вовка» (1979). І це той випадок, коли алеґорія вже не відчитується, вожака вовчої зграї читач сприймає виключно як вовка. Принагідний алеґоризм можна хіба що поширити на світ усієї дикої природи, яка чинить посильний опір людському безумству: «Вожак якусь мить стояв нерухомо, а потім, різко випроставшись, наче сталева пружина, підстрибнув, цілячись головою у гостре ребро клітки… Коли місяць вийшов із-за лісу, навкруги було тихо, ж моторошно. Навколо клітки стояли люди і дивилися, як тоненькі струмочки вовчої крові збігали у сніг, і далі, у землю». Жертовність вовчого вожака сприймається як щось цілком зрозуміле й доречне. І добре тій зграї, що має такого відповідального вожака: «Він був спокійний. Його зграя живе, і це було головне». Із таким поглядом на життя і смерть вожакові зовсім не страшно вмирати. Мотиви самопожертви, людяности, добра і зла присутні і у «пташиній» новелі «Плесо» (1978).

Деякі твори, надзвичайно прості у технічному виконанні, але етично виразні й по-хорошому повчальні (з виразними конотаціями до драматичної історії українського народу), наближаються до високого звучання леґенд, як от етюд «Летіли лелеченьки» (1981). У серпні українські лелеки готувалися до перельоту до теплих африканських берегів. Шлях попереду був не лише далекий, але й небезпечний: «У лелечій пам’яті, коли б вона лиш мала людську силу і вдачу, обов’язково зринули б події торішнього перельоту». А далі йдеться про жорстоке випробування, яке лелеки з гідністю витримали. Не втримаюсь і розлого зацитую: «Хоч і нечасто, та кажуть, що трапляється, що їхній шлях перетинається із шляхом якихось інших птахів. Горе тоді тому, чиї крила виявляться слабшими, а дзьоби і кігті тупішими. Цього разу доля звела докупи чорне і біле: чорну орлину хмару і біліючий лелечий гурт… Плачте, осиротілі стріхи, розлогі липи і верби! Не всі повернуться весною… Бій був жорстоким. Навіть тяжко поранені птахи з останніх сил намагалися втриматися на слабіючих крилах – під ними море, а це вже певна загибель. Ось по воді, підкоряючись силі гнаних вітром хвиль, попливло перше лелече крило, друге, третє… Знову гинуло під ударами дикої сили життя, викохане на вільних степових просторах, колисане під чарівним нічним небом у вербовому, липовому, тополиному вітті. Та якоїсь миті все раптом змінилося. Здавалося, що це сам вітер із рідної землі доніс до лелек оту невмирущу силу, яка до цього часу дрімала у високих козацьких могилах. Було надприродно бачити, як мирні лелечі крила ніби розкраювали навпіл те чорне і хиже, що насмілилося загородити шлях. Цієї миті було досить, щоб вирішився її кінець. Місцеві рибалки, які спостерігали за цим боєм, виловили потім з десяток загиблих лелек і більше двох десятків орлів». Із нашого сьогодення, мабуть, не кожний читач спроможний помітити та оцінити сміливість письменника, виявлену в цьому етюді, а вона таки має місце, якщо розуміти жорстокість радянської цензури сімдесятих – початку вісімдесятих років.

Письменник використовує різноманітну жанрову палітру, щасливо уникаючи таким чином небажаної одноманітности. Цікавим прикладом є змістовний (попри позірний ляконізм) монологічний етюд «Компенсація» (2005), у якому промовляє лише один персонаж, старенька баба Настя, колишній остарбайтер. У монолозі бабусі, формально зверненому до односельчанина, який знає німецьку мову (і може допомогти старенькій із прочитанням листа, що надійшов із Німеччини), а насправді адресованого всім читачам, постає драматична історія безправного колгоспного селянства: «Чула, коли ще радіо робило, що німці обіщали заплатить. Та якби ж таки й заплатили. Ніяк хати не перекрию. Тому очеретові вже годів двісті. Тіки дощі йдуть, та ще й з півдня, то повна хата води». Баба Настя – яскравий і переконливий свідок занепаду селянської Атлянтиди: «Тепер хат по селу – стіки хочеш. Ті кудись виїхали, ті померли…». Селян нищили як комуністи, так і їхні друзі нацисти. Але, працюючи у нацистів, жінка вперше отримала перепочинок і лікарську допомогу, з чим ніколи не зустрічалась у рідному колгоспі: «Тоді як у колгосп упряглась, то не до грамоти стало. Ох і робили! Та прийдеш, було, затемна, та й ідеш по-темному. Та не було коли дітям і носа втерти. У других жінок хоч свекрухи під боком, а ми ж самі. Замкну ото в хаті, їсти оставлю… шо хотіть, те й робіть. А де діться? Чи болить шо, чи ні, а йди. Ні разу у больниці не лежала. То по бабах, то травами… Брешу, правда. На заводі, у Германії, поламала була руку. Витирала ганчіркою станок, а не глянула, шо він крутиться, і втягло. Так вірите – місяць у госпіталі. Постіль біла-біла, уход як за малою дитиною… Годували непогано… Майстер провідувать ходив. Уже як рука зрослась, оставили мене при госпіталі уборщицею. Врач їхній написав таку справку, шо на завод я вже не годюсь. Так і добула, поки американці освободили… А в колгоспі робила-робила…». Так і минуло життя роботящої жінки, яка ніколи не відпочивала, а тепер от мріє про таку дрібницю, як кольоровий телевізор: «Баба Настя сідає на ослінчик і витирає кінцем хустки очі. Мабуть, згадала щось своє, далеке і сумне. Я розгортаю листа в надії, що й справді таки німці поможуть бабі Насті купити кольоровий телевізор, бо їй так уже надоїло на віку оце наше безконечне чорно-біле…». І читач розуміє, що справа не в телевізорі, а у пропащій селянській силі .

Трапляються етюди з цікавими сюжетними несподіванками, як от «Процесія» (2002). І хоча назва цілком прозора, під час читання твору не одразу розумієш, що розмова персонажів відбувається у контексті траурної процесії. А все тому, що Ю.Роговому вдається дуже тонко і влучно передавати нюансування селянського світогляду і селянських реакцій на такі важливі речі як життя і смерть. Або з не менш цікавим оніричним вирішенням проблематики настільки ж масштабної (пов’язаною з чимось на кшталт екології національної душі ), оскільки вже, можливо, і приреченої («Тихий час», 2002). Йдеться у цьому дотепному етюді не так про авторський песимізм, як про незайву засторогу: надто ми легко втрачаємо те, що у надрах нації витворювалось і ревно зберігалося століттями. Мабуть, цілком природньо, що твори малого жанру незрідка позначені глибоким внутрішнім ліризмом. Іноді – навіть із нотками сповідальности. Показовим у цьому сенсі є новеля «Добридень, батьку» (2002). Цей твір є дещо осібним у збірці, бо він торкається пам’яті батька. Увесь етюд – це синівський монолог біля батьківської могили («Обзивайся хоч зрідка в снах, бо часто так хочеться перемовитися хоча б кількома словами… Ти вже вибачай: говорив би ще, та сідає сонце, а тут, кажуть, можна бути лише до його заходу»). Син із жалем згадує останню зустріч із батьком, а потім пригадує кілька епізодів із дитинства, верифікуючи їх звертаннями до батька, який тоді завше був поруч. Розповідає батькові й про те, що сталося після його відходу («Друзів і приятелів, ясне діло, поменшало. Ті, що клялися найревніше, десь поділися першими»). А наостанок говорить про хату, збудовану батьком, і про онуків: «Ото колись ти питав про нашу хату. Стоїть, як і стояла. Сусіди намовляли продати, та не піднялася рука (душа?). Боюсь продавати своє змалечку… Сподіваюся, що там колись житиме ще й твій правнук… Як ми? Старіємо потроху, а онуки підростають». Оце, напевно, і є проста селянська формула щастя, яка в божевільному ритмі міського життя багатьом уже недоступна: старіти потроху й дивитись, як підростають онуки.

Можливо, одним із найбільш пронизливих творів у збірці є новеля «Святвечір» (2002), що і дала назву книзі. Цей твір так само містить автобіографічний мотив. Новелі передує мотто, що передає фраґмент розмови Феодосія Рогового (батька Ю.Рогового) з Григором Тютюнником. У розмові йдеться про батька Ф.Рогового, Кирила, у якого після загибелі не лишилося навіть могили: «Люди кажуть… розірваний за Чигирином». Із новелі читач дізнається про те, що сталося. Виявляється, винні у смерті персонажів, чотирьох українських селян, мобілізованих на війну, зовсім не німці-фашисти (як можна було би проґнозувати), і навіть не війна як дискурс, який продукує смерть. Цей твір навіть у нашому сьогоденні помітно виламується з усталеного погляду на Другу Світову війну. Композиційно новеля розбита на чотири нерівні за обсягом частини. У першій читач знайомиться з чотирма селянами, мобілізованими по посульських хуторах. Вони нудяться в очікуванні своєї війни, а їм навіть зброї не видають, позаяк вони з окупованої території. Радянське начальство ставиться до них із підозрою: «“Видно й досі нас опасаються”, – тихцем гомоніли дядьки між собою». У другій частині нам презентують «відмороженого» циніка-росіянина, сержанта Ніколаєва. Подібно до українців («Хоч і мовчали, проте у всіх думки вертілися біля одного – покинутих дітей, жінок, батьків… Як там? Що там? Чи надовго оце все?»), Ніколаєв згадує свою дружину («Відно жонка моя нє скучаєт. Сам віноват, молодой брал»), і читачеві вже багато чого зрозуміло. Любов і ненависть, довіра й презирство, – два таких різних ментально світи зіткнулись у надто тісному просторі. Ніколаєв згадує тата-більшовика, який знущався з українських селян іще в дев’ятнадцятому році й був тут ними зарубаний. Приклавшись укотре до баклажки, Ніколаєв нарешті збагнув, що має робити. Сам диявол відвідав його у цю мить і вирішив долю полтавських селян. Усі четверо зустрінуть страшну наглу смерть, яку вони виглядали здалеку («А в печі тихо потріскувало; вогонь облизував челюсті печі й не вірилося, і не хотілося вірити, що там, за стіною, за отим полем і лісом, чекає на когось смерть»), а з’явилася вона з рук однополчанина-росіянина, який кинув у їхнє вікно гранату: «Тут дзенькнула розбита шибка і по долівці застрибало щось кругле і чорне. Зупинилося перед покуттям і зашипіло. Святий Миколай здивовано поглянув на нього, та роздивитись до пуття не встиг. Михайло ще побачив як підняло до стелі Петра і Павла; як відкинуло Кирила до сінешних дверей, а його голова якийсь час качалася між порогом і лавою, аж поки не вкотилася у вирву; побачив свою ліву ногу, яка зігнутою в коліні валялася біля печі… Тоді й на нього навалилась густою темінню різдвяна ніч…». У третій (найкоротшій) умовній частині дружина Кирила просить сина й онука з’їздити на його могилу. В четвертій частині син і онук (який і виступає оповідачем у новелі) з’ясовують, як насправді шанують у СРСР полеглих воїнів: «– А ви не скажете, чи поховано кого отут, де оце пам’ятник та плити з іменами? – питаємо першу бачену жінку неподалік. – Та ні. Це в нас недавно зроблено, щоб у центрі села. А похованих багато он там, за селом, по ярах. Бо щовесни, тіки сніг розтане, так і вимиє то кістку, то череп. Нас із наряду посилають прикопувать, бо дітвора, буває, футболить. Воно як не розказуй, а не всяке поніма». Твір, виконаний, здавалося б, у короткому етюдному жанрі, акумулює чимало вагомих сенсів, із яких можна скласти не один роман про прокляті роки в українській історії. Патологічна ненависть до своїх співвітчизників, та ще й під час війни проти спільного ніби ворога, вкотре доводить, що вітчизни в росіян і українців завше були різними. Як бачимо, написана тринадцять років тому новеля сьогодні набула особливо нестерпної актуальности. А останній цікавий та нестандартний хід автора полягає в тому, що він дублює цитату, яку читач уже зустрічав у епіграфі, завершуючи нею новелю та витворюючи сумний лейтмотив, змістом якого є скорбота за полеглими, яких радянська влада не спромоглася навіть поховати по-людськи, демонструючи упродовж багатьох десятиліть лише фальшивий пошанівок. Є у збірці й інше прочитання війни, як от у етюді «Повний кавалер» (2002). Але і тут спогади-розповіді діда Тимофія так само не співпадають із офіційним московським тлумаченням тих далеких трагічних подій.

Дещо слабшою за інші твори особисто мені представляється новеля «Медовий березень». Не сказати, щоб зовсім провальною, але дещо наївною у творенні образів та зв’язку поміж ними. Найстрашніше, що фабульні події можуть бути цілковито і повністю верифіковані дурнуватим людським життям. І чому б їм не стати матеріялом для художнього твору? Насправді, саме такі невлаштовані або й ледве не страчені жіночі та чоловічі життя і виповнюють хорошу психологічну прозу. (Те саме і з читачами, не лише письменниками; як писав Мішель Уельбек, – « щасливі люди книжок не читають, вони навіть кіно не дивляться »). Є відчуття, що тема, зачеплена у новелі, не надається до вирішення у новелістичному жанрі. Тут потрібно більше простору, глибшого дихання й довших (бажано, сюжетних) дистанцій. Багато чого потрібно виразити і пояснити (і це ще за щасливої умови, якщо авторові вдасться уникнути реалістичної зображальности). Тема життєвих людських траєкторій, які надто пізно й невчасно перетинаються, коли насправді нічого не можна уже змінити, – може бути вдячною темою у романному жанрі. Наразі ж маємо невідповідність теми і жанру, – іноді так буває. (Хоча водночас я розумію, що тема – це остання печаль письменника, для більшости з них такої проблеми в принципі не існує, позаяк у літературі давно вже панує еклектика . Але продовжую наполягати, хоч, можливо, у цьому немає жодного сенсу: еклектика так само вимагає романного жанру. Саме тому він сьогодні такий популярний серед видавців, які воліють видавати лише романи). Деякі вагомі речі, які в новелі не знаходять пояснення, викликають помітну читацьку недовіру. Випадкова зустріч старіючого шкільного вчителя і його колишньої учениці, а в художньому часі твору – вже дорослої жінки, до того ж, освіченої (університет і аспірантура), красивої та довгоногої (sic!), але по-жіночому абсолютно самотньої у місті-мільйоннику, завершується суто романною сценою: «Вона цілувала його уста, його очі, його щоки. Цілувала довго, солодко, до запаморочення… Вона цілувала його так, ніби чекала саме цієї миті все життя. Вперше і востаннє. Він пригортав її до себе, сам шукав тих поцілунків, водночас боявся їх і не міг відірватися…». Якщо додати, що ця сцена розпочинається тоді, коли до потяга вчителя лишалося лише сорок хвилин, то можна уявити наскільки непросто цим двом. Крім того, якщо додати, що ця сцена має місце у середмісті Києва, питань виникає ще більше. Людські стосунки, особливо інтимні, не витримують жодних фантастичних додатків. Інша справа, якби автор переніс цю сцену до оніричного дискурсу вчителя. Тоді не було би жодних питань. Утім, це ледь помітне накульгування із фабульними мотиваціями у зазначеній новелі, – анітрохи не псує загальне комфортне враження від читання книги. Від неї на мене пахнуло духом етичної справжности й суто народної, сказати б, простоти.