Можливо, він би писав на ідиш, якби не Друга світова. Останній роман А. Крима «Українська кабала», за версією рейтингу «Книжка року 2014», став лідером у номінації «Красне письменство». Я б уточнила – у масовому його сегменті. Як і В. Шкляр, А. Крим адресує свою книжку найширшому колу читачів, намагаючись говорити із ними про найважливіші проблеми сьогодення, давати відповіді на найпекучіші запитання, тобто таки виконувати першочерговий обовʼязок письменника. У цьому, здається, найбільший його козир.

Щодо ремесла. На романі виразно позначилася драматургія. Фактично маємо справу із фантасмагорією, тобто хаосом, сумбуром і гротеском, за допомогою яких автор відтворює непривабливу українську дійсність епохи Віктора Януковича, яка, на думку А. Крима, мала протривати як мінімум до 200-літнього ювілею Шевченка. Автор шукає причини українського занепаду не у зовнішніх обставинах, наприклад, зовсім абстрагується від російського фактору. Натомість всю увагу концентрує на причинах внутрішніх, передусім слабкості чи незрілості українського суспільства, еліти якого, передусім письменницька, просто жалюгідні, а маси нікчемні. З таким діагнозом важко сперечатися, але й визнати його складно. Навіть у назві книжки завдяки багатозначності слова «кабала» відображено цю думку: українці опинилися в кабалі у самих себе. Забігаючи наперед, зазначу: у цьому А. Крим дещо помилився, він так і не відчув, що Революція Гідності, як і російсько-українська війна, неуникненні, що вся українська історія, яку годиться назвати невдалим геополітичним комуністичним експериментом з приєднаними й відібраними територіями, слугує певним виправданням українцям й пояснює чимало. Тойнбі сказав би, що українська енергія переважно пішла на те, аби пристосуватися до Росії. Хтось пристосовується до пустелі, хтось до вічної мерзлоти, нам із найкращими і світі чорноземами судилося випробування Росією, яку ми ж значною мірою самі й створили. Зрештою автор роману не бере до уваги, що насправді часи Незалежності – ніяка не незалежність, а період замаскованого під неї функціонування колоніальної адміністрації, керованої з Кремля. Зрештою, мені можуть заперечити: письменник не зобов’язаний бути політиком, розбиратися в її хитросплетіннях – він має цікаво писати про сучасність. І я, можливо, із цим би й погодилася, якби не необхідний у кожному пристойному романі правдивий історичний і культурний контекст, без якого відстежити ланцюжок причин і наслідків годі.   

Сюжет роману закручений досить таки хвацько: молодший науковий співробітник НДІ геронтології ім. Косіора Семен Львович Ліберман за посередництвом духовної (містично-філософської) практики, тобто кабали, повторює акт Господнього творіння, що засновується на специфічному розташуванні літер гебрейського алфавіту, й досягає успіху – оживлює Тараса Шевченка, який, на його думку, є месією українського народу, відтак здатний випрямити хребта рабам, оживити своїм словом мертві душі й вивести свій народ до Землі обітованої. А. Крим не вдається до глибоких пояснень кабалістичного вчення, як і хасидизму з ним повʼязаного. У романі міститься лише скупий натяк на цю містичну течію юдаїзму, яка у 18 ст. охопила все єврейське населення Речі Посполитої внаслідок війни Б. Хмельницького й пізнішої гайдамаччини, – мати Лібермана походить із міста, де хасидизм зародився, тобто із Меджибожа. Оскільки творцем хасидизму був кабаліст Баал Шем Тов, нескладно здогадатися, що саме він і є духовним вчителем Сьоми. Недаремно на нього посилається герой, пояснюючи генералу Коноплі сутність кабали як розмови з Творцем за посередництвом слова. Оскільки слово складається із букв, кожна з яких містить у собі світи, душі й устремління до Бога, суть творіння зводиться до комбінацій літер. За версією А. Крима, Лібераман перевершив славетного праведного празького равина Лева, який оживив глиняного Ґолема, всього лишень людиноподібну істоту, що потребувала програмування, а не поета й пророка, що запрограмував відродження забутого усіма народу. Насправді письменник – таки смілива людина, бо не боїться, з одного боку, ані гніву ортодоксальних равинів, ані послідовників хасидизму, які можуть поставити йому на карб те, що хасидизм виник внаслідок катастрофи євреїв, а мистець завдяки найпотаємнішій містиці вирішив оживити не будь-кого, а співця козаччини і гайдамаччини. З другого боку, його не надто хвилює, що скажуть українці з приводу того, що і як він напише про їхню святиню. Усі ці релігійно-історичні складнощі А. Крим долає завдяки актуальності теми й завдяки гумору: те, що викликає сміх, не можна трактувати поважно. Взагалі роман виглядає справою родинною, бо паралельно з лінією клонованого за посередництвом кабали Шевченка в ньому не менш виразно постає лінія особистого життя Семена Лібермана: колоритна мама молодшого наукового співробітника, менш колоритна дружина і геть схематичні діти, які виїхали до Ізраїлю, де й чекають батька сімейства, який вирішив не просто внести корективи, а виправити неправедне й недосконале українське буття, повернувши українцям Шевченка. До речі, мотиви цього вчинку досить імлисті. Важко зрозуміти, чого тут більше: любові до України чи до власного «я». Якщо до України, то еміграція тут не зовсім в’яжеться. Крім того, усі прагнення поліпшити світ за будь-яку ціну, як зауважає мама Сьоми, закінчувалися, м’яко кажучи, не дуже добре.

Композиція роману цілком постмодерна, бо в ній поєднуються рапорти й донесення шпигунів із СБУ, розшифровки розмов між Шевченком (Гайдамакою) і Ліберманом (Пурицем), характеристики з міста роботи науковця, доповідні Голови Спілки письменників України Мамуєва Бориса Петровича, записи його розмов з керівником усієї української культури при адміністрації президента Цирліх Алісою Леопольдівною, в якій легко упізнати саму Ганну Герман, протоколи допитів Шевченка в українській мусарні, купа інших офіційних папірців, листування Семена з мамою Двойрою Соломонівною й дружиною Танею-Естер, нарешті щоденник Шевченка.

Якщо образи Лібермана, його мами й Тані-Естер вийшли в А. Крима живими, сповненими гумору, наче вихопленими із життя, такими, що нагадують типажі Шолом-Алейхема, то про Шевченка цього, на жаль, не скажеш. Образ поета, як на мене, – найслабша ланка твору. На мою скромну думку, романіст задля успіху мав таки достеменно вивчити біографію мистця. Здається, він навіть не здогадується, що попри всю свою анемічність українські науковці про Тараса Григоровича дещо таки знають. Наприклад, А. Крим міг (але не захотів) зазирнути до «Шевченківського словника» чи до «Шевченківської енциклопедії» й дізнатися, що насправді поет ніколи не зустрічався і не спілкувався з М. Гоголем, тим паче ніколи не висловлювався про свого літературного побратима як про того, хто продав свою душу Мефістофелю за майбутню славу. Навпаки – безмежно цінував М.Гоголя, називав його знавцем людського серця, людинолюбцем і навіть благоговів перед ним. Натомість ставлення М. Гоголя до українського поета було досить таки суперечливим: часами він начебто був зачарований «Кобзарем», а іншим разом говорив, що в піснях Шевченка більше дьогтю, аніж поезії. Мені вкотре можуть закинути, що все це умовності, які для літературного твору, тим паче масового не мають особливого значення. Однак я вперто стверджую, що саме через слабке знання Шевченка, зокрема його творчості, а місцями й втрату почуття такту і образ поета, і сам твір дуже втрачає на якості. Часто ми просто не віримо йому. Вражає, коли в романі А. Крима наш поет висловлюється про Варвару Рєпніну: «…дура стала преследовать меня своей любовью».  Хоча почуття княжни так і не знайшли відгуку в серці Тараса, він ніколи не опускався до подібних висловів. Стилізуючи щоденник Шевченка,  автор роману не завдав собі труду уважно прочитати «Журнал», що його мистець вів протягом 1857–1858 рр. І цьому є безліч доказів. Наприклад, поет ніколи не називав царя Ніколая І Ніколашкою чи Ніколаєм Палкіним. Називав його за О.Герценим Тормозом. Якби А. Крим читав «Журнал», то дізнався б, що ніколи наш поет не прагнув стати завсідником чи членом будь-якого російського клубу, бодай і Англіцкого в Петербурзі, бо в’їдливо висміяв дворянські клуби, які в Росії мали зовсім інше значення, аніж в Європі, звідки їх русскій чєловєк і запозичив. У Росії клуб слугував зовсім не для обговорення важливих суспільних справ. Росіяни перетворили його на звичайнісінькі посиденьки за ломберними столами, де грають, мовчать, з апетитом їдять, випивають, а іноді, якщо випаде така нагода, й по сусалам одне одному вмажуть.

А. Крим змальовує чимало «смачних» епізодів, коли Шевченко стикається із українською дійсністю часів Незалежності. Чого вартує лишень його похід до Києво-Печерської Лаври, в результаті якого поет зриває золотий хрест з шиї служителя культу. Попи Російської православної церкви завжди були однаковими, тобто стояли дуже далеко від Бога. І Шевченко знав про це достеменно і в першій половині 19 ст. Він чи не першим написав про лицемірство російського православ’я. Одначе така констатація зовсім не означала, наче поет мав намір битися із російськими попушками. Поетові російська церква нагадувала тваринні капища, позбавлені естетики, простіше краси. А там, де немає краси, нема й Бога. На його думку, християнство швидше можна було знайти в кабаку, ніж в бездуховній російській обрядовості на тлі японських чи тибетських декорацій, у цій ляльковій комедії, посеред якої читалося Євангеліє. Шевченка хвилював не лише той факт, що російські попи – звичайнісінькі бариги, які торгують спасінням, а те, що в російській церкві, зокрема й серед її вірних не видно християн, тобто людей, які люблять і роблять добро, тим паче жертвують собою заради нього.

Якби А. Крим прочитав листування Шевченка, то не написав би, наче мистець міг з пам’яті домалювати на портреті свого воскресителя Семена національний одяг і ярмулку. Тарас Григорович був дуже прискіпливим, малював винятково з натури й просив, аби йому прислали український жіночий одяг, якого не міг дістати в Петербурзі.  Поезію українського генія романіст також інтерпретує досить таки контроверсійно. Молодший науковий співробітник Ліберман, здається, припер Шевченка до стінки запитанням: «Ви ж писали, наче народ – раби, подножки, грязь Москви!» Розгублений поет відповідає, що писав, але ж тепер його народ вільний, обставини змінилися. Хоча Тарас Григорович не цурався рішучої, дошкульної національної самокритики, однак рабами і подножками, як і гряззю Москви, він назвав усе-таки не український народ, а його гетьманів, ширше еліту. Звичайно, тут можна послатися на амнезію, за 150 років можна забути будь-що, навіть власну поезію, але із пісні слів не викинеш. Ніколи Шевченко не сказав би, що лицемірно робити закиди в адресу російського народу, бо не російський мужик, а свої полтавські, чернігівські й слобожанські панки привели Україну до бидлячого стану. Можливо, панки ці й київські, але ж із паспортом РФ у кишені! І Тарас Григорович це знав, бо розумів, що російська нація – нація політична, а козацька верхівка, яка перейшла у стан російського дворянства, зрадила свою ідентичність, тому й назвав їх укупі з москалями «новими ляхами». Саме у відсутності еліт і полягає вразливість українців, їхня бездержавність чи безбуржуазність, як писали марксисти-леніністи. Усупереч намаганням А. Крима показати Шевченка досить таки недорікуватим простаком, поет ніколи таким не був, бо бачив найдошкульніший для українців комплекс національної меншовартості, про що найпереконливіше написав у посланні «І мертвим, і живим…». У росіянах помічав риси народу-богоносця, що нібито втілює спільну всеслов’янську ідентичність, й висміював її, зокрема й у згаданому «Журналі». Повертаючись Волгою із заслання, шукав причини зовнішнього і внутрішнього російського бруду. І знаходив – в політичних й економічних принципах Російської імперії, яка перетравлювала найвищі ідеї й перековувала найстійкіші етнотипи. Навіть німці, на його думку, в умовах Російської імперії «аклиматизировались», тобто прийняли правила гри, коли все вирішує цар, а народ «бєзмолствуєт». Шевченко не ділив світ на погані й хороші нації, але точно знав, що в Росії навіть найкращі стають огидними, бо такою є пружина російської політики. Верхні прошарки освіченого російського суспільства жорстокі й аморальні – саме такими постають під його пером офіцери, що зраджують коханих, і в поезії, і в прозі. Шевченко цінував прошарок російських інтелігентів-вільнодумців, але їхній голос звучав в імперії надто тихо. Таким тихим він залишається і досі. Ідея деспотичної Російської імперії реалізувалася успішно, бо всі: і вельможі, і дворяни середньої руки, і мужики – уважали себе рабами царя. Якщо хтось має у цьому сумнів, можна перечитати комедію «Сон». Шевченко є пророком не лише для України, а й для світу саме з огляду на його глибоке розуміння феномену Росії, яке він, як і годиться поету, перелив в емоційну форму вірша.

Дивно, але А. Крим майже оминув у своєму романі проблему української мови. Шоправда, українські менти не хочуть розмовляти зі своїм поетом українською, за неї Шевченко отримує від них в дарунок гематоми. Одначе висновок, наче українці добровільно відмовилися від своєї мови – надто поверховий. Можливо, Шевченкові й невідомі усі заборони нашого слова, але Семен Ліберман мав про них чути бодай краєм вуха. Чи не найдошкульніше у романі зображено українських письменників: заздрісних, вічно п’яних і марнославних. Дозволю зауважити, що не тільки українськомовні, а й будь-які письменники страждають на манію величі: кожний прагне бути Сервантесом і Петраркою – така вже природа літературних геніїв. А. Крим гіперболізує негативні риси цього племені так наполегливо, що іноді почуваєшся незручно: адже він – один із них. Не думаю, що читання романів Хнюкала – каторга гірша від заслання в степи Казахстану, маю сумнів, що літературна братія попри всі свої недоліки покликана навіювати обивателям страх перед літературною творчістю, а теза про переклад української літератури на африканські мови – принизлива навіть для російськомовних письменників, які начебто прагнуть, аби їх уважали українськими. Зрештою, якщо все так погано в тій Спілці, що змушувало самого автора роману тривалий час бути серед її очільників? Може, домашня синагога із розсувною стелею в будинку Сімхи Лібермана, який письменники окупували? Одначе чому в такому разі стелю, зіпсуту українськими літераторами, через яку в Україну прийшла б космічна енергія, відтак історія могла б піти зовсім іншим шляхом, так і не було відремонтовано? А відповідь проста: у нас всі радо ставлять запитання, але ніхто не квапиться щось робити.

Повертаючись до Шевченка. Після пишного прийому і щедрого банкету його до Спілки так і не прийняли. Такий поворот не назвеш ані новим, ані революційним, бо задовго до А. Крима подібний розвиток подій спрогнозував О. Маковей у сатиричному нарисі «Як Шевченко шукав роботи», коли пророку спочатку відмовили в газеті «Діло», потім визнали, що він не може бути послом в австрійському парламенті, навіть викладацьку й наукову роботу йому не довірили.

В. Шкляр обіцяє читачам роману багато нервів упродовж читання й катарсис у кінці. Ідеться про Нобелівську промову Семена Лібермана, в якій згадано про небесну бібліотеку, в якій зібрано найкращі твори світової літератури. Молодший науковий співробітник згадав, що він не побачив на її полицях «Кобзаря», бо цю книгу тримав у руках сам Господь. Саме Бог пояснив Сьомі, що Шевченко своєю бунтівною незгодою змусив його переглянути власні плани й дати Україні шанс повернутися в історію із небуття. Справді, закінчення роману заторкає найпотаємніші душевні струни читачів: і згадка про блакитну каструльку з жовтими квіточками, з якої поет їв кашу в квартирі Ліберманів, і думка про зв’язок між усіма сущими на землі людьми. Однак мені так і не вдається змиритися з тим примітивним образом поета, який постає на сторінках «Української кабали». Сумнівно, що вимолити у Господа цілу країну зміг примітив.