Вибір невипадковий, — в тому сенсі, що, по-перше, мистецтво завжди давало достатній простір ескапістам, даючи можливість зачинитись у своїй майстерні всім тим, хто з тих чи інших причин не може бути корисний, наприклад, у театрі воєнній дій. По-друге, перевидання книг такого штибу у сфері contemporary art, до якої більш чи менш легко долучається актуальний дизайн, — не те щоб виклик мешканцям і деміургам суспільства споживання, але, безумовно, досить різке, хоч і тактовне, нагадуванням тим і іншим про те, що вважалось мистецтвом кілька століть тому, причому людьми, чиї твори донині не втратили здатності вражати/хвилювати/справляти сильне враження тощо на найбільш вибагливих сучасників.

По-третє, це гарний привід поговорити про книговидавничу справу, зокрема українську, в контексті арт-книги.

Спершу власне про книги. “Трактати” Альбрехта Дюрера є перекладом з старонімецької мови (перекладач — Ц. Г. Нессельштраус); власне, це перевиданий в 2011 році другий том “Щоденників. Листів. Трактатів” (М., Л.: “Искусство”) 1957 року. 268 сторінок книги супроводжені 135 ілюстраціями; всі вони — наочний супровід до текстів митця, більшість котрих пояснюють поки що недосвідченим художникам основи ремесла. Розділи книги містять переклади: уривків з ранніх рукописних начерків художника (з книги про живопис та з начерків до першого варіанту трактату про пропорції); чотири розділи “Інструкції з вимірювання”; фрагмент трактату “Напучення до укріплення міст” (з красномовною, але напрочуд суттєвою присвятою королю Фердинанду та описом плану укріплення); а також уривки з твору “Чотири книги про пропорції”. Наприкінці книги опубліковано використані видання трактатів і рукописів А. Дюрера.

Сама книга у твердій, обтягнутій червоною тканиною обкладинці, з білою суперобкладинкою і тоненькою шовковою закладкою, прикріпленою до прошитого (не клеєного: є видавництва, що не менше від мене дратуються клеєними книгами, що розлазяться на осібні сторінки від першого важкого погляду) корінця справляє враження видання, якому, навіть за умови багатократного прочитування, не загрожує передчасна реставрація. Книгу не хочеться випускати з рук, віддавати до бібліотеки; нею приємно володіти не тільки як джерелом певної інформації, але й як напрочуд якісною річчю; мистецьким твором.

Твори Леонардо да Вінчі, як і трактати А. Дюрера, — це також вдала спроба надати друге життя академічному мистецькому виданню сталінських часів. Цього разу йдеться про двотомник під редакцією Олексія Дживілєгова та Абрама Ефроса, з перекладами Андрія Губера, Василя Зубова (автора монографії, присвяченої життю та творчості Леонардо) та мистецтвознавця Володимира Шилейко, другого чоловіка А. А. Ахматової. Це перевидання мало сенс не тільки з огляду на наведені вище тонкощі пострадянської ментальності у сфері художньої освіти, але й через химерний обсяг висхідного видання: якщо вірити букіністам (тому що шанси знайти цю книгу у публічних бібліотеках Києва незначні), наклад першого тому налічував 5300 примірників, а другого — чомусь вдвічі більше: 10300 книг.

Перший том присвячено науці; впорядкування назв розділів — від “Щодо своїх талантів та свого вміння” до “Про поширення образів та про хвилі” — справляють враження, подібне до першого прочитання “Застільних бесід” Плутарха: в сенсі цілковито несподіваної, як на сучасний слух, послідовності назв. Другий том адресовано власне митцям: він складається з творів, присвячених мистецтву, та художньої прози; останні, серед іншого, містять “Передбачення” (деякі з котрих носять цілком інфернальний, тобто властивий людям з потужною уявою, характер, і здатні вразити, здається, навіть стовідсоткових позитивістів і читачів, цілковито позбавлених будь-якої чутливості, окрім здатності емоційно реагувати на коливання валютних курсів).

Технічні характеристики першого тому, — тверда палітурка, суперобкладинка, 444 сторінки та 109 іл.; другого, відповідно, — 480 с., 58 ілюстрацій; перше перевидання побачило світ у Москві, у видавництві “Студія Артемія Лєбєдєва”, в 2010 році, накладом у 3000 примірників. Дати перевидання цього видання та його наклад більшості читачів, мені здається, нецікаві. Натомість тексти Леонардо, хай навіть і більш ніж детально прокоментовані вченими ХХ ст., провокують на нескінченне захоплене цитування, — завдяки чудовому перекладу, ясності думки, химерності метафор та виразній дотепності книги.

На жаль, формат рецензії, на відміну від бесід у соцмережах, не схильний до активного цитування; тож обмежусь трьома, обраними наосліп: “Творец не делает ничего лишнего или недостаточного” (т. 1, с. 167); “Там, где не зарождаются очень темные тени, не могут зародиться и очень светлые света” (т. 2., с. 154); “Нам остается движение, отделяющее движителя от движимого” (т. 2, с. 407).

Тепер щодо точки зору актуального мистецтва та дизайну на твори класиків. Зазвичай і те, і інше ставиться до класики як до невичерпного джерела цитування, — або цілковито ігнорує його, принаймні тематично, не бажаючи лякати легкодухого арт-споживача, який за звичкою асоціює більшість музеїв з педагогічною, тобто безпросвітною, нудьгою.    Книговидавничі лінії, які беруть на себе відповідальність видавати книги такого типу, зазвичай або суттєвим чином впливають на формування свідомості такого споживача, або мають достатню потужність для того, щоб взагалі не зважати ні на його смак, ні, тим більше, на його несмак. Стосунки Студії А. Лєбєдєва з класичним мистецтвом на початку 2000-х були відзначені, зокрема, створенням порталу російських музеїв museum.ru. Основна думка ресурсу полягала в спробі централізації сайтів російських музеїв, що суттєво полегшувало процес пошуку/знайомства з музейною справою досить великої країни. Протягом наступних років студія московського дизайнера та мандрівника набула достатніх потужностей для власної книговидавничої лінії — з виданнями можна ознайомитись на сторінці та у київській філії самої Студії. До переліку книг увійшли саме ті видання, які вважав за потрібне оприлюднити автор проекту. Загалом Студія видала 65 книг, — якщо не зважати на численні видання, де були задіяні ті чи інші послуги студії, на зразок розробки проекту книги. Деякі книги були перевидані двічі, — як, наприклад, твори Леонардо, — чи чотири рази, як, наприклад, “Ководство” А. Лєбєдева. До речі, електронні версії книг продаються на цьому сайті нарівні з паперовими, що виглядає вироком давнім побоюванням щодо перемоги електронної книги над справжньою.

Наявність у цьому переліку творів Дюрера та Леонардо свідчить щонайменше про освіченість автора ідеї, а також про здатність нагадати про те, що це таке, безлічі людей, цілковито заангажованих у більш легковажних, — принаймні на перший погляд, — матеріях, на зразок ідеального відчуття кон´юнктури кураторів проектів contemporary art, орієнтованого переважно на те, щоб сподобатись вкрай невибагливій більшості.

Українські паралелі цієї історії нечисленні, і, боюсь, справа зовсім не в кількості зароблених художниками коштів. Зазвичай успішні українські митці в сенсі книговидавництва рідко виходять за межі ілюстрацій до книг того чи іншого власного приятеля. За виключенням Віктора Хоменко, очільника журналу “Українське мистецтво” та засновника видавництва ВХ[студіо], зареєстрованого у 1999 р. (у якого, на жаль, відсутній сайт, через що складно уточнити кількість виданих альбомів, каталогів і книг. Залишається запевнити читача, що книг видано немало, про що свідчать результати пошуку google, на зразок), а також заснованої А. Єрмоленко та художниками його кола “Лютої справи”, більшість опцій якої, на жаль, знаходяться в процесі розробки, — ніхто з них не взяв на себе сміливість заснувати власне видавництво.

Це шкода, — тому, що книги, відібрані і видані художниками, суттєво різняться від арт-видань, продуманих менеджерами від культури. Чим? Суттєвістю; органічним поєднанням практичного та естетичного; врешті, чітким формулюванням позиції щодо того, які саме арт-книги є потрібними сучасному суспільству з точки зору того чи іншого “генератора сенсів”. Адже час, здається, дозволяє митцям-культуртреггерам самотужки втілювати ті концепції, яких, на їх думку, бракує сучасникам; шкода, що поки що таких концепцій, — нагадаю, йдеться лише про успішних митців, — вистачає лише на розмови у соціальних мережах.

Я не буду аналізувати різницю між арт-прибутками України і Росії, — навіть не тому, що між цими країнами наразі точиться війна, в тому числі економічна; крім того, лічити чужі гроші — пуста і докорінно рабська справа.

Мені йдеться про вектор втілення власних ідей, котрий яскраво відрізняє феодальний спосіб мислення від більш-менш сучасного. Останній, з усіма плюсами і мінусами, орієнтований на втілення у суспільстві змін на краще, бажано — усіма приступними методами, з епатажними включно. Натомість попередні світоглядні версії переважно обмежуються інтересами власної домівки. За що, звісно, не можна ганити нікого — крім митців, які задекларували себе в якості носіїв активної суспільної позиції.

І на закінчення. Як точно зазначив хтось з сучасних митців, всі дійсно хороші заможні люди наразі займаються потребами фронту чи допомогою біженцям; всі ж інші навряд цікавляться книговидавництвом. Тобто очікувати, принаймні найближчим часом, на появу, скажімо, аналогічних видань українською мовою було б дивно.

Але майбутнє створюється сьогодні, і створюємо його ми самі. Тож якщо наведений приклад чудових книг Студії Артемія Лєбєдєва змусить когось подумати про те, як виглядало б ідеальне українське арт-видавництво, засноване митцями, — ймовірно, за кілька років у мене було б більше, ніж тепер, винятково гідних тем для книжкових рецензій