« Друг мой, друг мой,
Я очень и очень болен.
Сам не знаю, откуда взялась эта боль.
То ли ветер свистит
Над пустым и безлюдным полем,
То ль, как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь ».

(С. Есенин. Черный человек)

Чи доводилося вам переглядати картини Мікеланджело Антоніоні? Ковзаючий кадр, що переходить з одного предмета на інший. Жива декорація, сповільнена динаміка, ніби тут і зараз, а за її межами – нема ніякого світу. Враз камера зупиняється на живому «я», емоційно-напруженому,  гіперчутливому. Воно без зайвих сумнівів бере вас на борт, привідкриває двері у Wоnderland, не той казковий, а той світ Commercial, світ за межами ролика, максимально-точний, достоту правдивий. Він вивертає назовні анатомію Голема, і ось ви вже серед місива глини, крові, лімфи. А тепер відчуйте у цьому верхнє поетичне «до». Не легко, без сумніву, але Вадиму Мірошниченку це вдається прекрасно. Рядки вишуканої мови вплітаються у сюжети, здебільшого короткометражні картини з відкритим фіналом. Ніби підтвердження, що текст, на відмінну від життя – не завершується. Це якщо розмовляти про форму вираження цього автора, та варто не минати увагою і зміст. Бо зміст для нього грає не останню роль. Чи в поезії, чи у прозі – це завжди квінтесенція роздумів міського інтроверта, якому під силу жити в тіні екстравертної дійсності. Есенція його думок – це поєднання екзистенціалізму (духовне змертвіння, самотність, втома) та бітництва («самотність як норма», безкінечна подорож, жага до пожирання знання, фізіологічний гедонізм доведений до піку і все це у ритмі джаз).

Автор розповідає, що не вибудовує схем сюжету своїх творів навмисно, також він висловлює думку про те, що його тексти – не кодовані літописні гіпертексти: « Як такого задуму я не маю. П ланів не пишу.  Персонажів на всі сто відсотків не продумую.  Є ідея чи ідеї. Вона може з’явитися з одного слова, яке розкручую.  Я не скажу, що пишу швидко. Наприклад оповідання можу за один раз написати, можу пару днів чи більше.  Вплинути на розкручування може будь-що: секс, алкоголь, кіно, книга, музика, людина в метро, нічний чат, більш за все впливає негатив.  Екзистенція, тобто зовнішнє є лише продовженням внутрішнього.  Це пригода, яка може завершитися смертю або каліцтвом, кенозис має значення.  Не люблю коди.  По суті всі тексти закінчуються "...".  А може я пишу один гіпертекст?  Якщо строгого задуму немає, то реалізація відповідає сама собі, або відповідає "ніщо"».Мимовільно відсилає нас до Борхеса і до його перцепції світу через текст, через пошук істини перебуваючи всередині світобудови. Текст Вадима Мірошниченка іноді нагадує схожу бібліотеку, але цікавим є те, що автор власноруч перебудовує її у щось на подобі кафе, де веде розмови зі святим Августином, Федором Достоєвським, Францом Кафкою, Жаном-Полем Сартром, Мішелем Уельбеком та Чарльзом Буковські. Ці «зустрічі» залишають по собі відбиток, вищезгадані автори на різні голоси відлунюють у текстах у вигляді аналогій, звертань.

Щодо головного героя, то він не є втіленням чогось епічного: « Мій герой є антигерой. напевно десь контркультурний... Цікаво, чи стане він з роками адептом споживання? Він явно не хоче тулитися до типовості, але має це робити бодай на хвилину. У нього тільки питання... Він заглиблюється і розуміє - а навіщо? Він п’є, ламає себе, деконструює - намагається за допомогою цих штук не втратити людяність, це як нагадування, як будильник, внутрішній голос не має право мовчати. Те саме стосується і сексу. Іноді він функціональний, рваний, фізіологічний до нудоти, іноді він естетизується... щоб зберегти вже не себе а іншого (іншу). Тобто принести себе в жертву, маніфестувати себе як дар через якісь суспільно-негативні (відразливі) речі ». Звісно можна провести кволу аналогію з Буковські, на перший погляд, саме таким Хенком для нас виступає головний герой цих текстів, але якщо заглибитись у зміст його буття, то відчутній шлейф ранньо-уельбеківського героя: «С мерть воняет. Мишель любит наводить тень на плетень, закручивать фразы, украшать метафорами. Я был далек от смерти и ее дыхание ощущалось на подобии новости о наводнении где-то в Малайзии. Прошли годы, запах смерти меня нагнал, ворвался в мои ноздри, ловко обходя защитные волосинки. Обосновался. Через обоняние он углубился, клонировав себя на моих вкусовых рецепторах: на языке, на губах, он подружился с кариесом и зубным налетом, моими зубами мудрости и фотополимерными пломбами. Смерть воняет! », але на відмінну від Уельбека, що немовби з безпечної відстані, відсторонено споглядає за «виверженням Везувію», вимальовуючи на своїх аркушах, картину, не коментуючи її, що дає змогу читачу «насолодитися» у повній мірі, то цей уже – маніфестант та мораліст: « Мои соседи готовы убивать лишь потому, что им по ящику сказали, якобы, я их персональный враг. На меня открыта охота, я объект для воплощения насилия. Стоит ли мне пробуждаться, если их невозможно переубедить, они застряли в жуткой архаике. А я застрял в одиночестве. Кто меня понимает? Кого понимаю я? » або « Я люблю тебя – ожидаемые с пубертатного периода жизни нищие слова. Мы все знаем, что нам непременно должны сказать, и мы смиренно ждем, пребывая, до тех пор, в оставленности. Дождавшись, радуемся. Обещанное свершилось. Родители, общество, культура – годами принуждали нас к смыслу этих слов, к самому их появлению в нашей жизни. Мы даже не утруждаем себя попыткой задуматься об их ценности. Услышали, сказали и довольны, как кошки в валерьяновом раю. Одуревшие ходим, улыбаемся, подпрыгиваем, нам тепло, хорошо. Мы нужны лишь родным, и тому, кто совершил героический акт признания, подписав нас на «я тоже». Ведь мы по-настоящему ждали не смысла слов, а вербализированную копию. И не волнует сердце: если в нем ничего нет, то появится. Так мы себя успокаиваем, опасаясь спугнуть пришвартовавшееся счастье ». При тому – лірик, романтик, що проникає у найтонші пласти свідомості, викликаючи естетичне захоплення: « ее запах невозможно собрать в сосуд и продавать праздным зевакам. Он принадлежит только мне и никому более. Нужно обладать тонким чутьем, для того чтобы уловить в огромном мегаполисе все оттенки и нюансы ее аромата ».

Місце дії описане у багатьох текстах відсилає нас до конкретних дестінацій, і водночас у нікуди. Вадим Мірошниченко коментує це так: « Це умисно. Це щось кафкіансько-берроузівське. Подалі від оточуючої повсякденності. Може якесь її розтягування (як презик) і деформація, але вирватися повністю неможливо. Ховаюсь. Втеча. Суміш Харкова, України, Америки, Парижа... коктейль Хіросіма ». Головні герої перебувають у фікційній реальності, і це відчуття можна порівняти хіба з Задзеркаллям Льюїса Керрола. Там все – прозоре, емоції немовби гіперболізуються, наростають, виходять за рамки звичних. Там нема жодних табу. Автор ламає архаїку. Його світ – як живий, вічно-видозмінюючий себе простір, простір газетної редакції Джеймса Джойса, де панують протяги, постійні вітри. Ці сини Еола відсилають Одіссея все далі і далі від своєї Ітаки.

Вадим Мірошниченко не ототожнює себе зі своїм героєм, а швидше протиставляє: « Антигерой... до певної міри є альтер его автора. Я не фантаст. Щось виходить на перший план, щось приховується. Інші персонажі дуже часто списані зі знайомих, або з перехожих, або з дуже близьких людей, тому приміряти вже існуюче важкувато. Аватар як втілення бога на землі (в індуїзмі)... письмо як прихисток, втеча, виплеск емоцій, як екзистенція і становлення, від нього хочеться блювати і любити... ». Його герої за аналогію до Жоржа Перека передусім – у «речових» скафандрах, багатовимірні, багатошарові, самобутні: « Я беру чашу и ставлю обратно, я не смог совершить глоток, я понял в чем ее чашечность и в чем жоржесть Жоржа, я именно это и понял, не человечность друга, а его жоржесть, у Мадлен – мадленность, у Мари – марийность, у велосипеда – велосипедность, не обыкновенное качество, а точная, развивающаяся сущность, хранящая в себе тайну ».

Наодинці на головного героя звалюється експресіоністичний крик, перелитий у пляшки з вишуканою лірикою:

книги на полке мягкие твердые одинаково хорошо горят на выходе

слова изо рта уст пасти с протезами и пломбами одинаково смердят серой на выходе

чувства жалости радости печали любви и голода одинаково искусственны на выходе

чек кредит обязательства и карманные расходы одинаково меркантильны на выходе

штрафы угол в комнате порка ремнем одинаково вызывают обиду и месть на выходе

ленты новостей ленты пулеметные ленты перевязывающие младенцев

одинаково стопорящие розовыми синими маркерами на выходе...

витамин а витамин продолжения рода 

витамин в витамин работоспособного мозга

витамин с витамин общего тонуса

витамин е витамин против склероза

жизненные вещества если бы не антивитамины