Є у Німеччині відомий театральний часопис з невибагливою назвою «Theaterheute (Театр сьогодні)». Обкладинку вересневого числа за 2014 рік прикрашало фото українського драматурга – харків’янина Дмитра Тернового. Виключна подія і виключний привід – «Театр» оприлюднив п’єсу Тернового «Деталізація:предметне життя для п’ятьох авторів» (перекладену німецькою і перейменовану тут у «Hohe Auflösung (Висока напруга)»); у такий спосіб видання відгукнулося на виставу за цим твором, що відбулася минулого літа у Баденському театрі у Карсрує. Та, вочевидь, резонує тут не театральна прем’єра.

Редакційні матеріали, які супроводжують публікацію написаної 2012 року п’єси, називаються «Мрії про Майдан». Цим виданням «Театр» протоколює, зокрема, точку культурної «високої напруги»: за неповний рік Майдан став мірилом всіх речей. Існуючих – у їхньому існуванні, неіснуючих – у їхньому неіснуванні?

Ми натомість маємо привід поміркувати про культурні фільтри, решітки сприйняття, принципи відбору, динаміку рецепції і насамперед про українську п’єсу, яку бачать і читають німецькою мовою. Зараз – лише німецькою. Поки що – лише німецькою? Відтак – лише німецькою?

«Деталізація» Тернового у 2012-у перемогла у конкурсі «Говорити про кордони. Життя у часи перемін», який проводився серед драматургічних творів зі Східної Європи за сприяння Австрійського культурного форуму. Переклад на німецьку, постановка за межами України, публікація у престижному журналі – очевидні наслідки (і переваги) цієї перемоги.

Про що п’єса?

У великому місті триває масова акція протесту. Люди розділилися на тих, хто стоїть на площі і тих, хто стоїть у чергах до візових центрів. На тлі безпорядків, що посилюються, прем’єр-міністр оголошує війну проти «внутрішнього ворога» – нелегальних емігрантів. Згодом керівництво країни вводить надзвичайний стан і за допомогою снайперів та БТР’ів намагається розігнати майдан.

У центрі подій опиняється молода родина, Олена і Андрій. У центрі – буквально, символічно і мимоволі. Вони не співчувають бунтівникам і не підтримують їх (аж до останнього). Але так сталося, що вікна їхньої оселі виходять на центральну площу міста. Стратегічні вікна, – наголошують військові. От воно що, – схоплює на льоту нехитру метафору читач.

Андрій – відомий скрипаль, він має виїхати до Європи з концертами. Єдина проблема, яка його турбує наразі – шенгенівська віза. І доводять чоловіка бюрократи до біди: Андрій влаштовує стрілянину під посольством, але якимсь дивом уникає покарання.

Олена чекає на нього у темній квартирі (вікна щільно завішані). Вона опікується Валі – озброєним (а потім пораненим) нелегалом, який сховався тут від міліції. Телефонує товаришу на майдан, щоб порадити: «Не забудьте потім все повернути, як було, і з цими, з оточення, полегше, там хлопчаки одні» . Теревенить з сусідкою, котра носить гарячі пиріжки на площу і чию квартиру під свій штаб реквізують згодом «органи». Відбивається від міліціянта, що спочатку шукає Валі, після намагається зґвалтувати Олену, а головне для сюжету – мимовільно «зливає» їй інформацію про розстріл майдану, який от-от станеться. Жінка намагається попередити протестуючих, кричить про снайперів у свої уже відчинені вікна. І отримає натомість каменюкою по голові – випадкова смерть.

У фіналі п’єси Андрій, який відмовився від жаданого «закордону», грає на площі свого міста для бунтівників. Революція, очевидно, триває.  

Один день у повсталому місті, годин дванадцять, не більше. Нагромадження сили-силенної доленосних подій у малий проміжок часу, до речі, не здається художньою умовністю, таким собі омажем єдності місця і часу. Принаймні не тим, хто уже знає, як швидко можуть змінюватися новини. Та й місце дії з плацдарму для ідей про непротивлення злу насиллям зразка 2012 року перетворилося на задимлений спогад зразку 2014-го. Позірно проста думка – коли вирішується доля твоєї країни, за неучасть доведеться сплатити ціну значно більшу, аніж тиск прийнятих рішень – нині постала як маніфест про болісний особистий вибір.

Андрій . Тепер уже зовсім не впевнений, чи хочу я їхати. Олена. Чого ти хочеш? Андрій. Якраз думаю про це… Майдан проходив сьогодні… Добре там… Може, зіграти для них? Олена. Ми тисячу разів про це говорили. Не лізь ти у політику. Кожен має робити те, до чого призначений. Це аксіома, і крапка.      

Привабливішими і, по правді, чеснішими за людей виявляються у п’єсі Тернового речі («деталізація» і «предметне життя» з оригінальної назви стосується саме них). Вони є героями парних сцен п’єси – посуд, на котрому зганяє зло ображена неувагою сина Андрієва мати; всіляке офісне причандалля, що стає свідком ходжень по візових муках; камені, з яких складається бруківка на революційній площі. Про останні – детальніше. Вони ж бо, напевно, у п’єсі – головні: як мінімум, на правах рушниці на стіні.

Майданівська бруківка – цивілізація, побудована на вмінні терпіти біль від людських ніг. Камені мають навіть легенду про свого Ікара (так, покарана за гординю летюча каменюка) і свою ординарну філософію: « Немає нічого цікавішого за лежання рядком, життя – спокій, терпіння – наш головний труд ». Не здатних і не згодних терпіти – тих, хто мріє про політ, а не плекає уміння глибоко занурюватися у бруд – зі спільноти виганяють. Одному з каменів як раз доведеться пережити у акті остракізму свободу польоту. Акурат до того як стати знаряддям Олениного вбивства.

«Олюднення» речі у драмі автоматично включає режим притчі. Так і у Тернового. От тільки притча передбачає наявність однозначної істини… На кожну випадкову жертву знайдеться свій випадковий злодій?.. Свобода каменя закінчується там, де починається свобода голови, в яку та каменюка поцілена?..  

Знаєте, коли є очевидним, що «Деталізація» написана до зими 2014-го? Коли вправний автор долучає до дражливої соціальної проблематики драматургічні техніки водевілю. Смішно нині про Майдан не напишеш.

А тут – і нелегал з гвером ховається під ліжком, і перелякана сусідка сидить на табуретці у шафі, і мента все тягне заплутатися у фіранках доленосного вікна, і чоловік влаштовує через навалу незваних гостей, укомплектованих по меблях, сцену ревнощів. Смішно? Страшенно… Коли герої поводяться як маски, нічого більшого від них і не очікуєш. Людина під ліжком, на якому зараз займуться сексом закохані молодята – традиційний комічний хід. Людина ця перенервувала і вистрілила собі у ногу. Вдалий сюжетний прийом? Ефектний наразі – як феєрверки пускати в окупованому місті.

Сцени у амбасаді, працівники котрої у п’ятий раз вимагають якусь абсурдну довідку чи рекомендують групі з двох десятків здорових чоловіків (що виїздять з країни, до речі, під грифом «хлопчачий хор») ходити всюди гуртом, такі бо умови групової візи… Ці епізоди здаються витонченою і злою сатирою, що має на меті ушпилити бюрократію. І планувалися бодай як сатира – смішна, гостра, влучна. А вийшов документальний нарис, котрий кожен з нас може звірити зі своїми відчуттями у черзі до консула – тривожним приниженням, щонайменш. Головний герой у цій дії – Пістолет, ох не випадково.

Як ці сцени сприймаються «іншим» глядачем? Кажуть, вистава у Карлсрує і є екзотично-етнографічно-туристичною забавкою – буфонадою з життя кумедних дикунів. (Не підтверджую, не спростовую – не бачила).

Неймовірна напруга революційного міста потребує, здається, грубих виразних засобів. Терновий – аби, вочевидь, не впадати у «високий» пафос – робить ставку на сміх. Не веселий сміх, а на межі карнавального: спотворений і захисний. Сміх у Тернового прикриває граничний відчай. Зрештою, у його місті повстання ще триває, і про перемогу його близько не йдеться навіть у на перший погляд однозначному фіналі. Андрій грає на скрипці перед людською громадою. Війна за одну душу закінчена: людина зробила свій вибір. Камера переїжджає – за спиною Андрія стоїть величезний симфонічний оркестр, керована «машина» виконавців. Хто ж переміг?

Якими б вигадками про безмежність людської фантазії ми не багатіли, способів змалювати навколишній світ є, за великим розрахунком, лише два – точно передати пропорції (маємо мімезис) чи навмисно порушити їх (знайомимося: гротеск). От  тільки інколи одне від іншого не відрізнити. Це стається передусім тоді, коли про порушення пропорцій потурбувався навколишній світ – сам, без допомоги нашої уяви. Які пропорції є нормальними для екстреми?

Отож і кочує п’єса Тернового від мелодрами, в якій під час хунти гине кохана жінка – до документальної вистави, в котрій керівник великого виробництва розповідає, як влада «віджимає» гроші, від патетичної еклоги про людей, які прагнуть свободи – до сатири на дрібну бюрократію, від фарсової комедії – до соціальної драми.

Німецький критик з «Театру сьогодні» подивився 2014 року виставу за «Деталізацією», прочитав п’єсу й узрів у ній передбачення Майдану. Більше того, саме це передчуття стало для нього точкою, де «фантазія переходить у документ». (А момент взаємопроникнення художнього твору і документу, як ви раптом не в курсі, – це місце, де виробляється вся нова драматургія і нині актуальний театр). Очевидні речі: те, коли ми напишемо про якийсь твір, важить не менше, аніж те, що ми про нього напишемо; тут уже починає працювати і відбір, і оцінювання, і творення контексту, в якому і за чий рахунок твір сприйматиметься. А що вже казати про те, коли і як ми цей твір прочитаємо!..

Між написанням «Деталізації» і оприлюденненням «Hohe Auflösung» сталася подія з розряду тих, що ділять все на «до» і «після». І це «після» відбилося безпосередньо на п’єсі (а певним чином – й у п’єсі): послання тут стало у рази більшим за повідомлення. Твір Дмитра Тернового доводиться «дописувати», хочеш того чи ні – приводити у відповідність не до авторського задуму, а до поточного моменту. Історична ж бо п’єса постала – про екстремальні моменти національної історії. Знову таки, хочемо ми (включно з автором) того чи ні.