На перший погляд, точніше, перше прочитання, "Тенета бажань" - типове розважальне чтиво для шанувальників гостросюжетної української сучасної літератури. Для успіху в цієї аудиторії маємо всі інгредієнти - майстерно закручений сюжет, загадкові ритуальні вбивства, безпорадність офіційних органів розслідування...

І це лише один, так би мовити, зовнішній пласт роману "Тенета бажань", той, що відповідає критеріям серії "дулібський детектив".

Тут перед читачем постає класична детективна загадка - молодого успішного киянина знаходять мертвим далеко від центру, з ранами, що наводять на думки про ритуальне вбивство. Його дружина - в розпачі, друг - у гніві, але обоє, намагаючись знайти розгадку в поведінці свого друга й чоловіка Андрія напередодні його загибелі, зазнають у своїх спробах нищівної поразки. Натомість, дружина загиблого, Світлана, а за нею - й тимчасова сусідка по квартирі Олега, теж стають жертвами невідомого маніяка.

І все-таки, попри всі початкові невдачі, Олег, цей мимовільний сищик-дилетант, намацує ниточку, яка й приводить його до реального вбивці - художника, безтямно закоханого у Вероніку. Ту саму жінку, поява якої в заміському котеджі Андрія та Світлани стала провісником трагічних подій.

На перший погляд, ця лінія класичного міського детективу вибудувана так, аби в фіналі відмести всі підозри в містичній природі подій, що відбулися. Тобто, як заповідав київський класик-містик, перед нами нібито сеанс магії з наступним її розвінчанням. Мовляв, у сучасному світі нема жодної загадки, яку не можна було б розгадати в реалістичний спосіб, без посилань на потойбічні сили.

Але, якщо все так, навіщо тоді авторові, прозаїку досить досвідченому, перед тим, як знайомити читача з детективною фабулою початку XXI століття, добрих дві сотні сторінок описувати реалії кінця XIX-початку XX століть? Невже лише для демонстрації власної ерудиції щодо Срібної доби з її символізмом та езотеричними практиками в аристократичних домах?

Навіщо Сергієві Пономаренку такі розлогі цитати зі щоденника такого собі Родіона Іконникова, лікаря-різночинця, інфекціоніста, який працював і в чумній лабораторії під Кронштадтом, і в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні Києва, і воював на фронтах Першої світової?

Навіщо так щедро цитуються вірші одного зі стовпів символізму Срібної доби Зінаїди Гіппіус? Навіщо розповідати про бомбіста товариша Сергія з Петербурга чи єврейську дівчину Ребекку, яку Родіон Іконников рятує з охопленого нещадним бунтом "революційних мас" Житомира?

Ці рядки, безперечно, надзвичайно цікаві з погляду вивчення побуту та звичаїв до-і пореволюційного міщанства. Але, за великим рахунком, не мають жодного стосунку до описаного в попередніх абзацах міського детективу початку XXI століття. У чому, власне,  нібито переконується й головний герой розслідування трьох загадкових убивств Олег, той самий київський плейбой, що дивом уцілів поруч із убивцею.

Олегові дає почитати цей щоденник Світлана, дружина гаданого нащадка Родіона Іконникова - вбитого Андрія. Її, тоді ще живу, вразила історія, записана автором щоденника, буцімто він купив собі життя в біса, що явився йому в хворобливому маренні на смертному одрі, ціною смерті раз на 30 років одного зі своїх нащадків.

Коли з´ясовується, що причинами всіх трьох київських убивств була хвороблива пристрасть старого художника до молодої жінки, яка його зраджувала з молодшим Іконниковим, щоденник, де описано продаж душі дияволу в обмін на смерть наступних поколінь, здається, назавжди викидається на смітник.

Проте не все аж так просто. Бо що таке бажання вбивати, як не одержимість? А що таке одержимість, як не захоплення душі демонами, байдуже, в буквальному чи фігуральному сенсах ?

Три пласти роману Сергія Пономаренка - це "роман про Жах" із XVIII століття в Києві (так і не написаний Родіоном Іконниковим, який замість писати вигадки переживає жахіття, в тому числі й оборудку з дияволом, у реальному житті); щоденник лікаря-інфекціоніста часів найбільших катаклізмів у Російській імперії; зрештою, події в Києві початку століття вже XXI, які замикають столітній цикл однієї з найбільших світових катастроф.

Всі ці пласти роману пов´язані ідеєю всепроникності й тяглості Зла. Тієї бісівщини, яка була популярною в найблискучіших літературних салонах Санкт-Петербурга на початку XX століття, і дійшла до нас у карикатурному вигляді "відродження" чергової "православної імперії".

Сто років тому викликані біси танцюють свій смертоносний танок на кістках своїх жертв нині, як і колись, у добу катаклізмів, що, здавалося, не мали шансів повторитися.

Варто слабкій людині, якою є й Родіон Іконников, виявити свою маленьку слабкість, як у цю шпарину коливань і сумнівів одразу лізуть біси. І не має значення, це біси бажань чи гордині. Зло знаходить найменшу шпаринку в моральному панцирі, аби просочитися далі, крізь час і простір.

Ніж, який через століття потрапляє від студента-"самогубці" з кінця XIX століття до київського художника зі сторіччя XXI, так і не завершив свою смертоносну путь десь на дні Дніпра. Ні, цей ніж із химерними візерунками потрапляє до рук анонімного попутника вбивці в потязі Київ-Львів, і невідомо, як це знаряддя Зла й бісівщини вплине на звичайного хлопа. Отож, наразі столітній шлях Біса бажань триває.

І саме це виправдовує розлогі історичні відступи в романі Сергія Пономаренка. "Тенета бажань" - про нескінченність Зла, яке може зупинити хіба що цілковита аскеза всього людства. Але хто з нині живих на неї здатен?