Чорнилом по черепиці

Книга Віктора Мартиновича "Мова", четвертий роман про Білорусь, вийшла у вересні 2014. Перший наклад був розкуплений менш ніж за місяць. На сайті 34mag.net, де російськомовний варіант книги поширюється офіційно безкоштовно, в березні було 4000 скачувань. Швидко розкупили і додруківку, оздоблену ілюстраціями та художнім каліграфом Лі Цзо на обкладинку. Колоритні ієрогліфи: 墨 - графіт і 瓦 - черепиця - складають фонетичний еквівалент слова "мова" і вводять читача у китайський контекст твору. Дія книги відбувається у Союзній державі Росії та Китаю, де все білоруське заборонено, занедбане і забуте, в тому числі  мова. Вживання мови у вигляді текстів діє на колишніх білорусів - "тутешніх" - як психоделіки, та загрожує 10 роками ув’язнення.

Напевно, це перша білоруськомовна книга, що має всі ознаки бестселера - захоплюючий сюжет, зворушливі почуття, наркотичний тріп, інтрига та любов. Невимушений оповідацький стиль, достаня міра авторської самоіронії і рідкісна, ледь відчутна родзинка постмодернізму - і в підсумку маємо читанку, якої давно не вистачало сучасній білоруській літературі. І, здається, що історія цієї книги ще тільки починається.

Кого клює "Мова"?

Найбільше "Мова"  має "включати" покоління, яке в кінці 90-х створювала авангардний білоруськомовний студентський рух, обирало біло-червоно-біле, бігала по мітингах, концертах групи "Улісс" та урочистостях білоруських поетів, мріяла про перемогу демократії у своїй країні. Цей рух був дуже піднесений, романтичний. Він був позбавлений сьогоднішніх трендових бантиків-Вишиванок, татушок і боягузів із золотими старовинними орнаментом, а про офіційні великі заходи і власне білоруськомовне кафе можна було тільки мріяти. Це були часи, коли мову конкретно притискали. Вона хоч і мала статус державної, вважалося ознакою вільнодумства. Напевно по-своєму роман розуміє покоління сучасних 20-річних.

"Мова" тикає також мінську растаманський тусовку, тих, хто добре знає, як знайти циган на Ангарській або чому не треба ображати бога мови, прототипом якого без сумнівів є бог Джа. Принаймні сторінки присвячені наркоторгівлі, пробивають на ностальгічну сльозу.

"Мова" - белетристика у найкращому сенсі цього слова. Це простий, без стильних збочень, і дійсно захоплюючий роман про сучасність, що ховається за маскою фантастичної антиутопії.

Увага до слова

Для успішного діалогу з читачем, у книзі має бути любов, нещасна, або, як у випадку з "Мовою", недосяжна. Та іноді ми розуміємо, що щастя якраз у самому шляху до мрії і навіть у тих емоційних переживаннях, які його супроводжують. Розуміючи це, герой роману намагається знайти слово, єдине, і дуже важливе, загублене десь у Шекспірівських сонетах, прекрасно перекладених Уладіміром Дубовкою. Слово це означає "ніжний емоційний зв´язок з коханою тобі особою". І наш герой буквально пералопоує і завчає напам´ять всю книгу. Після читання, щиро кажучи,  також хочеться відкрити збірочку Сонетів. Таким чином, "Мова" у певному сенсі книга інтерактивна. Сіль її в тому, що це привілей - розгадати загадку Дубівка - доступний тільки "тутешнім", людям які відчувають білоруську мову. Навколо книги розгортається сюжет роману. Ми мимоволі відчуваємо вартісність кожного окремого слова - порятунок білоруських книг, і навіть окремих слів у книзі постають головною пригодою.Один з героїв роману через стосунок до слів навіть висловлює  свою життєву філософію: "Після смерті ми живемо у мові. Бессмертя там".

Мова і любов

У певні часи білоруська національна свідомість, принаймні для мене, перепліталася із еротичністю. Процес мовної ініціації був зворушливий та інтимний. Мова передавалася від коханих із почуттями. Віктор Мартинович показав нам цю білоруський явище ще в книзі "Сцюдзёный Вырай", де герой вивчає білоруську мову через любов до білоруськомовної дівчини.

Мова і любов у Білорусі завжди йдуть поруч. Безпосередня емоційна передача любові через мову і мови через любов - особливість мовної ситуації в Білорусі. Разом зі словами ви отримуєте цілий світ значень, усвядомленнь, розумінь. Мова починає жити у вас як плід любові, навіть якщо самі почуття вже зникли.

Мінськ у романі

Метафора покинутого Мінську постає у вигляді прихованого під багатоповерхівками Чайна-тауна - підземного міста. Драма дійсності полягає в тому, що китайцям на забудову віддали найсвятіше - історичний центр, залишки стародавньої архітектури - "Верхнє місто" і головний католицький храм - костел Пресвятої Діви Марії.

Незважаючи на те, що твір нібито антиутопічний і про майбутнє, він описує цілком реальні речі з білоруського минулого і сьогодення. І cold-sex, і релігія розвиненого консьюмерізму - це не майбутнє, це сьогодення. Та й хто не погодиться, що жителів Росії відокремлює від Європи монументальний Великий китайський мур, через який можуть потрапити лише обрані істоти?

Не будемо звинувачувати автора в неоригінальнасьці. Ідею про зплавлення Росії і Китаю язик не повертається назвати ані новою, ані фантастичною. Вона просто лежить на поверхні нашої реальності і певною мірою навіть стукає в двері. Віктор Мартинович позичає у Сорокіна це припущення навмисно, аби показати, як легко провінційна свідомість білорусів готова відмовитися від своєї культури під тиском більш великої російсько-китайської цивілізації.

Згадаймо у зв´язку з "Мовою" іншу утопію "451 градус за Фаренгейтом" Рея Бредбері, де також йдеться про заборону книг. В обох творах ми бачимо підміну. У Бредбері пожежники - це ті хто ініціює багаття, у "Мові" наркоділки - це ті, хто рятує слова і націю. У нашому сучасному житті треба уважно стежити за тим, що ховається за деклараціями і вивісками і чим ці істоти і явища є насправді.

"Мова - це етика. Це наша споконвічне розуміння того, що є добром а що  злом, зашифроване у словах. Було рідне слово, в якому гівнюк звався гівнюком. Прийшла інша мова, де багато різних слів. І люди розгубилися. І в такому розгубленим стані живуть і понині. Дай людям слово - і вони згадають, що таке добро ".

 Переклад: Тасі Живковой