Шкода, що сеї книги не знайдеш у книгарнях і не прочитаєш у бібліотеках. Бо се одна з тих книг, які залишаються не тільки в контексті історії літератури, але й в контексті моралі літератури (виходячи з тези Чеслава Мілоша: література для людини, а не людина для літератури ). Її автором є прозаїк і поетеса Раїса Харитонова, дружина українського поета Леоніда Талалая (1941-2012). Чомусь я не написав про поетичну книжку автора „ Ще все можливо“. Не тому, що не сподобалася, а тому, що не знайшов „ ключа “. Нова книга Раїси Харитонової, яка включає у себе художню прозу, спогади про Леоніда Талалая  і листування Леоніда Талалая і Раїси Харитонової (листи Леоніда Талалая до Раїси Харитонової 1969-1970 років; вибрані листи Раїси Харитонової до Леоніда Талалая і Леоніда Талалая до дружини вже після весілля) є якісно іншою, яка дає розуміння і до поезії авторки.

Що стосується художньої прози – маємо пласт чудової жіночої психологічно-сентиментальної оповіді про самотність і зраду. Ці оповідання, як не дивно, є настроєвим камертоном до двох наступних розділів книги, й без цих оповідань було би важко, а то й неможливо зрозуміти самого автора. Особливо щемливими й по-жіночому вразливими є оповідання „ Друзі по нещастю“, „ Лист до Святого Миколая“, „ Жертовна чаша“, „ Сам собі режисер“, „ Душа знає все“… Ці розповіді вартують фільмування – нам бракує українських сентиментально-світлих жіночих історій. Хоча у них домінує або невдячний чоловік, або невдячний коханець, або ж невдячний син… Добра, соковита  мова оповідань, лаконічні й реалістичні діалоги, – все некрикливе, неголосне, але сповнене якоїсь невтолимої жіночої туги за простим і неможливим жіночим щастям, хоча автор залишає надію своїм героїням майже в кожному оповіданні…

Що стосується спогадової розповіді, яка, власне й має назву „ Я вийшла заміж за поета“, то се історія взаємин (недобре слово, невдале, якесь холодно-байдуже) Леоніда Талалая і Раїси Харитонової від їхнього знайомства у 1969 році до розлуки і трагічної смерті останнього у червні 2012-го… Маємо у цій спогадовій повісті яскраві портрети і характеристики самого Леоніда Талалая, Олега Орача, Миколи Вінграновського, Любові Голоти. А ще окремі епізоди літературного та навкололітературного життя, листи Леоніда Новиченка, Олега Орача, Галини Гордасевич, Миколи Рябчука, Миколи Бажана, Володимира П’янова, Івана Прокоф’єва, листи і записки Миколи Вінграновського. Вражаючою є історія трагічної загибелі меншого брата Леоніда Талалая Миколки в далекому 1949 році, яка лягла темною тінню на долю самого поета.

Раїса Харитонова говорить про Леоніда Талалая з любов’ю і сумом. Говорить делікатно і ніжно, навіть  у тих сторінках, в яких згадується про розлуку між ними через молоду поетесу (Леонідові Талалаю було 67, коли він закохався у 23-літню жінку).

Звичайно, що це одна з найкращих і найделікатніших книг про Леоніда Талалая. Вона вводить нас у родинний світ поета, у світ його думок, творчих пошуків, побутових негараздів і сімейних конфліктів. Доповнюють, а моментами й увиразнюють  розповідь світлини з сімейного архіву Талалаїв.

Листи є продовженням розмови і допомагають зрозуміти внутрішній світ поета, творять цілісний психологічний портрет. Тут згадується драма молодого Талалая, пов’язана зі службою в армії (він був опромінений і вважав, що не зможе мати дітей); тут багато є любовної мелодрами (чи як називає сама Раїса Харитонова, „ епістолярних домагань “ поета серця  красивої дівчини); тут маємо багато літературних розповідей і родинно-побутових ситуацій.

Окремі фрагменти з листів Леоніда Талалая зацитую:

1. „У мене не розвинене чуття егоїзму. Мені завжди хотілось жити для когось і для чогось. Люди цим користувались і я не раз жорстоко поплатився за свою відвертість і щирість. І ти, очевидно, помітила, що серед усього оточення (яке ти бачила) у мене немає друзів і я (дуже часто) просто граю, дивлюся на все іронічно. І в той же час болісно все сприймаю “ ( листопад 1969);

2. „ Це, мабуть, мій лебединий лист, в якому мені все хочеться сказати, вкинути в поштову скриньку і потім – летіти. Летіти з шаленою швидкістю, летіти назустріч своїй смерті, якщо вона існує, але летіти так, щоб нічого не бачити і не відчувати, крім тебе, крім тебе, кохана…

Я так довго ішов до тебе, так довго тебе шукав, так втомився шуканням! І не повірив, коли зустрів “ ( грудень 1969);

3. „Мабуть висить наді мною якесь прокляття – бути вічно самотнім і незрозумілим “ ( грудень 1969);

4. „(…) бути дружиною поета – це бути завжди на грані пекла і раю “ ( грудень 1969);

5. „Залишся скромною і простою, якою я тебе кохаю. Слава – прах. Якщо ти будеш щасливою – це більше! А поетом ти залишишся. Як мені хочеться мати дитину від тебе і щоб вона говорила: «Мамцю, я хочу спатки». Ти мабуть ніколи не чула, як чудово українська мова звучить в устах дитини. Це щось надзвичайне “ ( без дати);

6. „ Хочу великого і чистого. Справжнього щастя. І вірю в це щастя. Вірю! Не хочу нічого мілкого і брудного, не хочу. Якщо ти хоч раз мене зрадиш після всього, що було, у нас нічого не буде. Тоді про щастя не може бути і мови. Якщо я зраджу тебе – теж про щастя говорити не можна. (…)Або велике і справжнє, або – нічого. Я жорстокий, бо занадто вірний. (…). Я не пробачу зради тобі і не пробачу зради собі. Я не буду тобі давати клятви, бо не можу уявити себе подонком “ ( 29 березня 1970);

7. „ Життя не любить паніки і хвилинних настроїв. Будь! Будь! Будь! Посміхайся, Сонечко! “ ( травень 1970);

8. „Скучаю за твоїми сірими оченятами. І взагалі не можу без тебе. Не бери собі нічого дурного в голову і бережи, будь ласка, себе. Ти мені так необхідна. Будь мужньою, кохана! Це наказ!!! І не розкисай! “ ( травень 1970);

9. „Я справді, не вмів тебе ні берегти, ні жаліти, ні по-справжньому любити “ ( 1979 р.)…

Я не коментуватиму ці фрагменти з листів Леоніда Талалая. Нема потреби, зрештою, не маю права. Але, оскільки вони оприлюднені, я простежую розвиток любовної трагедії Поета і його Жінки, аби переконатися в правоті тези російського філософа початку ХХ століття Васілія Розанова, який закликав жінок не вірити словам поета, бо поет ніколи не зможе бути другом, лише ремісник знає, що таке відданість і дружба…

Із листів Раїси Харитонової до Леоніда Талалая наведу лише цитату з одного листа: „Зараз я себе відчуваю так, як вистуджена хата, у якій ніхто не живе, крім протягу “ ( Грудень 1984 р.?). Всі інші листи мають багато літературних і побутових спостережень, характеристик. Але ця автохарактеристика є якоюсь пророчо-жаскою, особливо, коли її розглядати крізь призму сімейної трагедії Талалаїв.

Книгу Раїси Харитонової треба читати. Вона не легка, але чесна і відверта (згадується теза Сенеки: якщо можемо, то говорімо сміливіше, якщо ні –  то відвертіше ). Не так багато у нас чесних і відвертих книг про життя поета і про життя з поетом. Тому ця книга має всі шанси стати класичною.