Re: цензії

«… кипящие смолой!-черные, как ночь, ресницы, нежн о играющий румянец, тонкий стан, длиннее обыкновенного руки,- понимаешь, длиннее обыкновенного!-- маленькая ножка, в меру большая грудь, правильно округленная икра, колена цвета раковины, покатые плечи,-- я многое почти наизусть выучила, так все это верно! -- но главное, знаешь ли что? -- Легкое дыхание ! » (4)

З плином століть на авансцену, як на шахматну дошку висувають все нових і нових королев. Образ ідеальної жінки, головної героїні, врешті музи – хамелеон або можливо та сама Джоконда під різними кутами зору. То вона – недоторканний біблійний персонаж, часто від блудниці до праведниці, то продовжуючи цю логічну спіраль символ поклоніння у куртуазній літературі, натхненниця на подвиги лицарів, образ Прекрасної дами, то відьма – як виразник істинної жіночності: « Красота не только страшная, но и таинственная вещь. Тут дьявол с Богом борется, а поле битвы – сердца людей » (6)У будь-якому випадку ідеальною її робить нерозгаданість, невкарбованість лише в одному, земному просторі, вона – частина сакрального та божественного, Гете завершує «Фауста» не скинувши головного героя до пекла, а піднявши, навпаки, до неба: « Das Unbeschreibliche, / Hier ist’s getan; / Das Ewig-Weibliche / Zieht uns hinan . Неописуемое здесь свершилось; Вечная женственность тянет нас вверх »(1) Цю ситуацію пояснює Аникст : « Любовь и милосердие очищают женщин, и это приближает их к деве Марии, чей образ имеет у Гете иной смысл, чем в религиозном культе. Она здесь – воплощение женской чистоты, заступницы всех грешных, дарительница жизни. Вечно женственное воплощает ту силу любви, которая постоянно обновляет жизнь и возвышает человека » (2) . Таких прикладів в літературі достатньо, взяти б лише творчість поетів-символістів, що піднімають жінку на захмарну висоту для поклоніння, що ще раз підтверджує той факт, що поняття «жінка» та «жіночність» не зазнали діаметрально-протилежних видозмін, змінилася лише форма оспівування. О. Блок у найвідомішому своєму поетичному творі «Незнайомка» зображає її недосяжною істотою, що пливе вздовж берів вульгарності епохи. Ш. Бодлер малює свій ідеал також екзистенційно-відсторонено від звичних уявлень, це такий не масовий образ, що перебуває в ар’єгарді, поза прожекторами сьогодення, образ – трагічний, глибоко-психологічний, стан безперервної війни в душі:

«Ce ne seront jamais ces beautés de vignettes,
Produits avariés, nés d´un siècle vaurien,
Ces pieds à brodequins, ces doigts à castagnettes,
Qui sauront satisfaire un coeur comme le mien.

Je laisse à Gavarni, poète des chloroses,
Son troupeau gazouillant de beautés d´hôpital,
Car je ne puis trouver parmi ces pâles roses
Une fleur qui ressemble à mon rouge idéal.

Ce qu´il faut à ce coeur profond comme un abîme,
C´est vous, Lady Macbeth, âme puissante au crime,
Rêve d´Eschyle éclos au climat des autans;

Ou bien toi, grande Nuit, fille de Michel-Ange,
Qui tors paisiblement dans une pose étrange
Tes appas façonnés aux bouches des Titans!»

(«L´Idéal» Charles Baudelaire)

Відголос про божественність натури жінки може відшукати у Карла Густава Юнга. Він виділяє два жіночі архетипи Великої Матері та Аніми. Підкреслимо, що Велика Мати -загальна назва образу, запозичена з колективного культурного досвіду. Символічним вираженням цього психічного феномену є зображення Великої Богині, репрезентоване в міфах та мистецьких творах. Шинода Болен висвітлює поняття Великої Богині, якій поклонялися як животворному жіночому началу, її пов´язують з природою і родючістю та руйнівною силою життя – дуальний принцип світобудови. Як вважає Болен – Велика Богиня відобразилася в менших богинях. Мабуть, саме через те, дослідниця вважає, що у жіночих душах грецькі богині не наділені такою могутністю, як Велика Богиня; а тому їхня здатність емоційно спотворювати сприйняття дійсності значно слабша. Європейськими маркери світосприйняття беруть свій початок не лише від глибинних філософських ідей, але й від міфотворчих греків. Своєрідними Артемідами виступають героїні Віктора Домонтовича у «Дівчинці з ведмедиком» та Оксани Забужко у «Казці про калинову сопілку»

Зіна – головна героїня повісті «Дівчина з ведмедиком» натхненна ідеями про сучасну жінку, що важко сприймати за феміністичні пориви, швидше за все її дзеркальне відображення – героїня з оповідання «Легке дихання» І. Буніна, кмітлива та жива дівчина. Як відомо, Артеміда асоціювалась у давніх греків з божеством, що опікується полюванням, можна відшукати в етимології цього імені один цікавий переклад з латинської – «ведмедяча богиня». Саме ведмедиком бавиться глузливо шістнадцятирічна дівчина, головний герой Іполит Миколайович визнає, що його серце, як і кумедне ведмежа знаходиться в руках учениці. У словнику символів вказано, що ведмідь – воскресіння, нове життя [Словарь символов, 9]. Зіна Тихменєва переходить через процес внутрішньої ініціації. Іполит Миколайович спостерігає за цими новими сторонами характеру героїні: « Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки перетворювалась на дівчину, - отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі ? » (5).

Важливо зазначити і те, що Зіна переймає на себе і риси богині, бажання самостійно здійснювати свій життєвий вибір, уподібнюється до амазонок. Головна героїня залишається незаміжньою дівою: « А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини - всього, що зв´язує й може зв´язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше » (5), дівчина з ведмедиком віддає перевагу вільним стосункам. Зина наважується на надзвичайно сміливий крок, вона віддається двірнику Степану: « кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка, - ці слова загубили свій сенс » (5). Її самовизначення і відчуття власної гідності ґрунтуються швидше на тому, ким вона є і що робить, і зовсім неважливо, чи заміжня вона. Чи можна вважати – цю героїню індикатором ідеальності, важко сказати. Вона викликає у головного героя сильну емоційну прив’язаність своєю дивакуватістю, яку той відчайдушно намагається розгадати, зрештою так і залишаєть непізнаною. Все на що вона націлена – це реалізація своєї свободи, тут відсутні натяки на жертовність чи співчуття, тому асоціювати її з життєдайним, творчим елементом не можна, їй притаманний декаданс, або навіть замилування постмодерністичним розкладанням.

У зовсім інший атмосфері етно-стилізованій, містифікаторській ми знаходимо нову Артеміду, у цьому випадку – демонічний персонаж, поміщений в густо-алюзійний текст, що як Вавилонська вежа має багаторівневу структуру, мова йде про Ганну-панну з повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». Вже з перших рядків, авторка наділяє свою героїню ознаками виключності, унікальності: « Вона вродилася з мi сяцем на лобi …чи то царi вна, чи королi вна… Хай усi бачать, не без гордости мi ркувала собi мати, i може, за цi єю-то прикметою, як знати, колись i впi знає дi вчину той, хто їй на роду написаний, – i дi вчинка навчалась високо пi дсмикувати пi дборi ддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна-панна!) » (7) У Ганусі дар, що міг би зробити її незалежною та врода, яка чинить з нею злий жарт. Вона від народження підсвідомо запрограмована на великі речі, замилувана своєю кращістю. Головна героїня, як і грецька Артеміда виражаються через природу, тобто співзвучна, асонує з нею. Ганна знаходить воду, допомагає людям обрати найкраще місце для криниці. Вона – виступає її виразником, не одноразово можемо зустріти і описи купання, що схожі до купань грецької богині у гроті порослому зеленню: « Вона завжди любила купатися – любила, як вода нi жить тi ло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнi шими, найсоромi тнi шими дотиками, – тепер їй додалася до того ще одна втi ха, якi й, аби на те її воля, могла б вi ддаватися годинами – ото, жахалася собi жартома, розледащi ла б! – вона полюбила розглядати своє оголене тi ло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делi катним i досконалим, вi д пi дйому ступнi й далi , вгору, по мов єдиним рухом сницарського рi зця викарбуванi й хвильнi й лi нїї литки й стегна, аж їй переймало вi ддих, – живi т нагадував кшталтами церковну чашу з Святими Дарами » (7) І лише раптове вторгнення нечистоплотних намірів Дмитра дозволяє відкрити зовсім темні її грані, тепер замість води, вона може відшуковувати трупи. Далі відбувається її ініціація у відьму, вона переживає духовний злам. І зрештою перед нами трагічний фінал, за аналогією з біблійним вбивством Авеля Каїном, Ганна вбиває свою сестру Олену. Головній героїні не характерна байронічна трагічність, їй характерна трагічність булгаковської Фріди, зворушливість та демонічність водночас. Її ідеальність – ознака прищеплена з народження,з якою їй не вдалося справитися.

В обох романах головні героїні ніби генетично «жіночні», схильні до втаємниченої краси, навіть етап їх видозміни, емоційної перебудови не позбавляє їх ознаки вічно-прекрасного.

Johann Wolfgang von Goethe Der Tragödie zweiter Teil - Kapitel 64 http://gutenberg.spiegel.de/buch/der-trag-3645/64
Аникст А.А. Комментарии // И.В. Гете. Избранные произведения. В 2-х т. Т. II. М., 1985. С. 700.
Болен 2005: Болен Ш. Богини в каждой женщине // Новая психология женщины. Архетипы богинь. - М.: София, 2005. - С.3 - 73.
Бунин И. Легкое дыхание http://lib.ru/BUNIN/dyhanie.txt