Мабуть, кожна людина рано чи пізно, але неодмінно запізнається з японською лірикою, історія якої сягає сивих і віддалених століть. Вабить при цьому світовий авторитет її мінімалізму і, безперечно, неповторна екзотика Далекого Сходу. Було колись і у мене таке взаємнення. Набір авторів – хрестоматійний, глибше чомусь не пірнав. Чесно кажучи, розумію, чому: не впевнений, що я спроможний зрозуміти такі екзотичні форми поезії як танку чи хоку. Проблема, звісно, не у формі, а у змісті такої лірики. Точніше, у світогляді, який і виповнює зміст. Повторюсь, це найбільша проблема. Принаймні в моєму випадку. (Хоча, по-людськи беручи, усі ми передовсім – люди. І коли японська поетка Ідзумі Сікібу із достатньо віддаленого від мене Х століття пише про своє кохання, то я цілком спроможний її сприймати. В інтимному просторі, який віддавна інспірував мистецтво, можливо, взагалі не існує расових і національних відмінностей, – на те ми й люди. Це досить цінне знання, позаяк воно дає остаточне розуміння того, що людина завше була людиною і ніколи – мавпою: «Скороминуча / снами наповнена ніч / наплутала все / я наодинці була / чи кохалася з милим?». Або дещо інакше, з більш акцентованою еротикою: «Побачила росу / на кінчику стеблини / і подумала / що життя стало часом / чекання коханого»). З іншого боку, форма таки здатна стати на перешкоді. За моїми спостереженнями, людині евроатлантичного світу потрібно трохи більше складів, ніж сімнадцять, що ними назавше себе затиснула форма хоку. Що ж до світогляду, то саме він унеможливлює повноцінне взаємнення европейців із мистецтвом і навіть трибом життя японців. Европейцеві ніколи не зрозуміти світовідчуття цих людей. («Хоча… хто їх знає – тих дивних японців», – говорить у передмові й автор розглядуваної тут поезії). І в цьому немає нічого драматичного. Попри крихкість Усесвіту, що не раз уже демонстрували світові війни, Всесвіт таки не спроможний однаково-шаблонно відбиватися в свідомості всіх людей плянети. Зрештою, про це давно вже повідомив Р.Кіплінґ. Є цікаві (і навіть разючі) відміни у ставленні як до життя, так і до смерти, і це – прекрасно. Втім усе вище сказане, у жодному разі не свідчить про катастрофу експериментів із екзотичною формою поета з Полтавщини Юрія Рогового, який уже помітний час культивує хоку, видавши на сьогодні шість збірок тривіршів. (До речі, на далекосхідні джерела експериментування таких непростих для розуміння письменників, як Ігор Костецький або Емма Андієвська, вказував свого часу дослідник Марко Роберт Стех. До певної міри, це дещо несподіваний напрямок наукової рефлексії, але водночас анітрохи не позбавлений, як спокусливої інтриґи, так і цілком раціональної складової). Якщо ж до сказаного додати дещо патетичну думку Миколи Хвильового про те, що сонце сходить на Сході (мова про сонце культури), то з мотивацією пропонованого читачеві взаємнення з екзотичною поезією Ю.Рогового не виникає жодних проблем.

Тож розглянемо коротко дві останні з шести виданих на сьогодні збірок, – «Яблучний Спас» і «Мірило часу». Першу з цих книг супроводжує змістовна авторська передмова, у якій поет намагається пояснити своє зацікавлення жанром хоку: «Спочатку було цікаво, далі – довести, що тривірші-хоку можна писати так само українською мовою, як і будь-якою іншою. Ще далі – спробувати примусити людей думати…». З першим завданням автор, треба думати, впорався, а от щодо другого, то це завдання явно не для окремо взятого письменника, а для всієї національної культури; завдання нагальне й масштабне; завдання, вага якого для суспільства зі споживацькими (ліберально орієнтованими) інтенціями з кожним роком лише зростає. Загалом Ю.Роговий, судячи з цієї передмови, поводиться більш ніж скромно, але при цьому завдання для літературного мистецтва формулює цілком слушно й конкретно. Направду, навчити (швидше так, ніж примусити) людей думати, – це і є одне з основних завдань будь-якого мистецтва будь-якої доби. У передмові присутні фраґменти відгуків адресатів Ю.Рогового й дехто з них засвідчує суголосність із потаємними інтенціями поета: «Кращі з Ваших хоку спонукають думати» (Володимир Базилевський); «Книгу вашу сприйняв дуже приязно. Вона не для читання. Вона для думання, для медитації…» (Василь Бондар); «Читаю. І думаю. І є над чим» (Алла Ротач) (курсив мій. – О.С.). У своїй іманентній природі мистецтво, зокрема й мистецтво літератури, кардинально не змінюється приблизно з часу власного самоусвідомлення. Справа в тому, що факультативні салонні або ж циркові мистецькі практики, що покликані обслуговувати панівні верстви, або, навпаки, чернь, я свідомо до уваги тут не беру. (Вони просто не існують для мене). За останні кілька тисяч років змінювалася виключно технологічність мистецтва, що своєю чергою спирається на розвиток виробничо-промислових анклавів (від полісів – до меґаполісів). Утім, теперішня деґрадація культури сягнула таких глибин, що доводиться повертатись до начала начал, себто – змушувати, як слушно висловився поет, людину думати. Це невдячна й, можливо, навіть дещо поліційна справа, втім у випадку літератури ситуативно-контекстуальним синонімом до змушування постає зацікавлення, – ось про це, напевно, і говорить поет у передмові до збірки «Яблучний Спас». Збірку «Мірило часу» так само супроводжує коротке передслово, що має за мету поінформувати читача стосовно подальшої тактики і стратеґії автора. Справа в тому, що він свого часу постановив собі написати п’ятикнижжя хоку (або ж тисячу сімнадцятискладових неримованих тривіршів), а тим часом відправляє до читача уже шосту збірку. В обох цих книжках по двісті пронумерованих хоку. Як на перший погляд, у них відсутня чітка структура, відсутня також будь-яка рубрикація і розташування за розділами відповідно до домінуючих мотивів або мотивних зрощень, відсутні також сторінки змісту. Тому мені здалося, що ці книги можна (або навіть варто) читати у абсолютно довільній послідовності, орієнтуючись чи то за порядковим числом (номером), актуальним для читача у мить читання, або й зовсім випадково розгортаючи книгу та вдаючись у такий спосіб заледве не до ворожіння. Коротка афористична форма жанру хоку сприяє виникненню поновленого бачення, або пошуків подвійного дна (інтонаційних і смислових напівтонів-обертонів, дещо приглушених і прихованих у підтекстах ляконічних поетичних рядків). Приміром, відкриваю у «Яблучному Спасі» хоку позначену числом 45 і читаю: «Зозуля щедро / кує: літа пройдешні / рахує мої» (а мені нещодавно виповнилося 45 років і ввечері того дня я відвідав театральну виставу «Пролітаючи над гніздом зозулі»). Спонтанне дурнувате бажання зазирнути в найближче майбутнє призводить до зазирання на сторінку із 46-м хоку вже у збірці «Мірило часу»: «Засиналося. / Сподівався з батьками / стрітися. Вдасться?» (і вкотре розумію, що життєві мої обставини сьогодні такі, що я направду не впевнений, чи зможу зустрітися зі своїми батьками впродовж року, який триває, і чи взагалі матиму змогу колись їх побачити). І зустрічаю інший вірш: «Повертається / все, як пройдешня весна… / Крім мами-тата» («Повернення»). Але й це ще не все, є й таке актуальне нагадування: «Доля в молодших – / батьків поховати… та / онуків любить» («Доля»).

Попри те, що вірші в збірках Ю.Рогового жодним чином не структуровані, все-таки можна легко помітити провідні настрої та мотиви. У збірці «Яблучний Спас» однім із найяскравіших мотивів є власне мотив яблуневого Спаса, який акумулює в собі ностальґію за повнотою родини (це часи до перших родинних утрат): «Запам’ятався / день, коли ми ще усі: / Спас був яблучний» («Яблучний Спас»); «Закотилися / яблука в трави: не встиг – / вже Спас у садку» («Яблука»); «Яблучний Спас так / швидко минув… Яблуні / в листі – Покрова» («Течія»); «Яблунь обрізка. / Вітер дмухне із півдня – / Спасом запахне» («Чекання»); «З Дажбогом удвох / яблука пробуємо: / празнуєм Спаса» («Удвох»); «Батькові гукнув: / “Ще один Спас прийшов!..” От / чи почув? Мовчить» («Оклик»). Тривірші Ю.Рогового виникають передовсім унаслідок рефлексування про базові стани людської психіки або ж артефакти буття й аналогічні, не менш вагомі модуси природи («Мовчання», «Втома», «Отрута», «Омана», «Острах», «Роздвоєність», «Гіркота», «Спрага», «Обмеження», «Борошно», «Засуха», «Світанок», «Світання», «Щедрість», «Сінокіс», «Спека», «Радість», «Смирення», «Цікавість», «Заздрість», «Самотність», «Зневага» тощо). Водночас, іноді досить парадоксальним та витонченим робом осмислюються цілком пересічні поняття, пов’язані з людським повсякденням: «Зібрати б життя, / розкласти на лаві та / в скриню з квітами» («Сховок»); «Вуса промивав, / запорошені думав. / Воно ж – сивина» («Сивина»). Або ось такий, неймовірно теплий, у своїй простоті тривірш: «Хати замело / липовим цвітом. Буде / чим чай заварить» («Чай»). Трапляються серед хоку Ю.Рогового й такі, що змушують пригадати якого-небудь клясика, скажімо, Павла Тичину: «Взялися півні / ніч дзьобами клювати, / сонце збудивши» («Світання»). Є чудові рефлексії на одвічну тему людської самотности: «Вуха від тиші / рвуться. Очам спинитись / ніде… Самотність» («Самотність»). Або про вигадливі пазли творчости: «Життя на шмаття / порвать, щоб мозаїку / скласти барвисту» («Митець»). Зокрема й рефлексії на жанрову тему хоку: «Коли сплюснута / думка буквально у знак – / мислям широко!» («Стислість»). На жаль, у понадчасовий «східний» дискурс поета зрідка потрапляють речі відверто скороминущі, прикладного походження, як от міркування про політичні реалії. Лише деякі з таких віршів, як от «Умань», можна вважати прийнятними («Чекаємо все, / що хасид нам пам’ятник / Гонті поставить?»), іншим, натомість, навряд чи є місце в цій збірці. Дражливий мотив, узятий упритул, без належного мистецького заглиблення, звучить відверто риторично й слабко, сказати б – у порожнечу: «Україною / ви не хворієте, жаль… / Вона вами – теж» («Емігранти»); «Тепер окупант / мову вирвати хоче… / І не пощезне?» («Окупант-12»). Не пощезне, на жаль, – і це добре розуміє читач. Окупанта потрібно винищувати, відправляючи на віки вічні додому, до пекла. Можливо, мова хоку не надається для опрацювання таких мотивів, або ж нашому авторові слід над цим попрацювати додатково. Втім, як на мій суб’єктивний погляд, від риторичного (скороминущого) варто таки відмовитись. Поготів, що у іншій збірці й сам автор цілком слушно говорить: «Тривірші тишу / люблять: поемами ви / повітря трусіть» («Тривірші»).

Утім, наступна збірка «Мірило часу» (з якої й була вище наведена цитата), таки відкривається текстом із риторичною назвою «Окупант»: «Справа не в тому, / що грошей катма; гірше – / окупант всюди». Обурення автора, викликане українськими реаліями, цілком зрозуміле й доречне, але що б на це сказав, наприклад, Басьо? Або в іншій поезії: «Коли б піднявся / та на гидь цю глянув: знов / у гайдамаки!» («Канів-2013»). Я цілком поділяю думки поета, але чи направду їм місце в хоку? Включно із кличним знаком. Мені чомусь здається, що хоку любить тишу і глибину, одночасно – прозорість і утаємниченість. Але, водночас варто наголосити, риторичні зразки у жодному разі не домінують у книзі. Відповідно до основного концепту, закладеному в її назві, основним мотивним зрощенням виступає об’ємний образ часу, що акумулює в собі конкретніші вияви осмислення людських трудів і днів, не минаючи й закономірного фіналу-підсумку – смерти. Духом та емблематикою часу, як вагомої складової тієї системи координат, у якій випадає відбути своє життя людині, просякнуто всю книгу «Мірило часу». І, шкода, що автор не відкрив збірку, скажімо, «Годинником»: «У хаті старій / в ніч перед самим Різдвом / годинник завмер». Відчуйте поезію цих трьох рядків і сімнадцяти складів: годинник, напевно, такий же старий, як і хата, втім, можливо, годинник не вмер, а лише завмер перед чудом різдвяного оновлення Світу. Думка й емоція в цій поезії на диво добре співіснують, витворюючи теплий і затишний хронотоп. Звістка про Різдво пошириться світом, і світовий годинник знову піде, відмірюючи безкінечні товщі часу людського і часу всесвітнього. Так мудро влаштований світ, а годинник (зокрема, й сонячний: «Часу мірило / заховалось за хмару: / невже зупинивсь?») лише сповіщає про цю безкінечну врочисту ходу, і зупинитись насправді не годен: «Знаєте вітер / завдовжки який? – Зміря / життя не одне» («Вітер»). У збірці багато особистого, приправленого філософічною гіркотою, але водночас і стоїцизмом, що походить від глибинного розуміння підвалин людського життя: «Ворота закрив: / гірко усвідомлюю – / колись відкриють» («Ворота»); «Життя метрами / міряю: як не крути – / два на півтора» («Життя мірило»). Відсутність страху й оскаржень перед лицем вічности – ознака реального поєднання з довкіллям, якого сягає далеко не кожна людина, у віршах Ю.Рогового цей мотив виразно присутній і додає до осмислення людського життя щось дуже посутнє та понадчасове: «А плаче душа, / коли тіло лиша, чи, / може, радіє?» («Душа»); «Чоловік чомусь / схуд неймовірно; мабуть, / щоб нести легше» («Полегкість»); «Знаю: котроїсь / книги побачити не / встигну… Все ж пишу» («Обмеженість»). Мотив тривання людського роду в часі та просторі (не минаючи й такий феномен, як людська пам’ять) є наскрізним у цій книзі: «Глечик бабусин, / коли молоко мені / ллє, дна не має» («Глечик»); «Ходить дід старий / по подвір’ю, здається, / говорить з кимось» («Прощання»); «Колись от прийдуть – / зустрічати не вийду… / Вони згадають» («Згадка»); «Не хочу думать: / колись рідні прийдуть, а / стріти не вийду…» («Стріча»); «Коли матерів / ховають, пуповина / до землі росте» («Пуповина»). Присутній у віршах і майже гумор. Чому майже? Занадто вже він елегійний, цей гумор, утиснутий в короткий подих вічности: «В котромусь з життів / японцем, мабуть, був; от чи / Басьом – не знаю» («Реінкарнація»). А про те, «чи Басьом» можна спитати й у самого Басьо, зустрівши його принагідно: «Зустрівся з Басьо: / погомоніли трішки – / як лист жовтіє!» («Листя»). Вистачає й інших міркувань про творчість як продовження життя («Я п’ятикнижжя / задумав… хоча – шоста / таки пишеться»), або: «Сімнадцять складів / уб’ють наповал, як їх / сімнадцять вгледять» («Гурт»), або і цілком іронічних: «“Вірші бездумні / читаю – хочу думку / зродити про них”» («Критик»). Ну а критик наразі сказав, що хотів, а сказавши, – ще не раз перечитає ці симпатичні вірші-тривірші.