Як відомо, у нашій країні є дві проблеми – дурні та дороги. Чи зміниться ситуація через 100 років? Відповідь на це питання спробував дати Олег Шинкаренко у романі-оповіданні «Кагарлик».

Суцільна Кагарличчина

В анотації до «Кагарлика» автор позиціонує його як «сатиричну антиутопію», тож і будемо розглядати його через таку призму. Даний жанр в цьому разі передбачає підвищену концентрацію тих самих дурнів та поганих доріг на уявній квадратній одиниці тексту. І автор впевнено слідує цим канонам. Дорогами пересуватися небезпечно. Дозволити собі це можуть лише численні бандформування (привіт від часів «махновщини»), члени воєнного підрозділу «Богородиця» та…Бог у вигляді діда Петра (про це – трохи згодом).

Із дурнями ситуація погіршилася – чи, в цьому разі, варто сказати -  покращилася? В Ucraina post apocalyptic нормальність стає найгіршою формою безумства. Через численні війни та китайську навалу, пророковану у вірші Сергія Жадана «300 китайців, у самому Києві налічується не більше пари сотень людей. Що вже й казати про навколокагарлицькі області?

Доказом цього слугують і численні персонажі роману. Тут відкривається одна із неоднозначних сторін «Кагарлика». Відносно «нормальні» герої, які водночас і є двигунами сюжету, схожі на спостерігачів. Вони споглядають за хаосом, до якого пристосовуються інші персонажі, та не знаходять у ньому місця. Блідими примарами проїжджають підземні колії, продираються крізь багряне небо Марсу, та сприймають світ як натуралісти, а не як завойовники.

Прийом амнезії головного героя тільки посилює це враження, даючи можливість відрізати усі можливі зв’язки із навколишнім світом. Мабуть, усвідомлюючи це, герой ставить собі за мету знайти дівчину Олену, яка є кимось близьким для нього. Проте навіть у цих пошуках немає ніякої видимої мотивації. Навколо гинуть люди, колеги виявляються величезними записами на жорсткому диску комп’ютера, а герої не стають ні краще, ні гірше. Комусь така сталість прийдеться до вподоби, сприйнята немовби модернова родзинка  твору, а хтось не відчує зв’язків із тим, що відбувається.

Очима головного героя, Олександра, читач бачить уривки постапокаліптичного українського буття – такі собі футуристичні скетчі. Письменник вирішив зберегти оригінальну форму, запозичену із однойменного проекту у Facebook. Тепер кожна частинка тексту складається зі ста слів. У більшості випадків, кожна з цих частинок певним чином відокремлена від усіх інших, що підсилює авторську мову – лаконічну, насичену флером недомовленості та подекуди аж занадто перебільшеною грою слів.

Цей дивний новий світ

Яка ж вона – «кагарлицька» Україна майбутнього? Як і автор шалено популярного постапокаліптичного сетінгу «Метро 2033» Дмитро Глуховський, Олег Шинкаренко приділяє увагу життю на спустошеній Землі рівно стільки, скільки необхідно для прийняття на віру. Не чекайте детальних описів суспільного ладу, геополітичної ситуації у світі чи футуристичних новинок у дусі оруелівського «1984». Використання абсурду та сатири певною мірою згладжує цей недолік, але це не додає балів до пізнаваності світу «Кагарлика».

Олег Шинкаренко чесно попереджає, що роман пародіює розповсюджені штампи наукової фантастики та журналістики. Та чи можна віднести до них численні сліди – не факт, що навмисні, але все ж – того самого «Метро 2033»? Мешканці підземного Романкова ніби пародіюють жителів московського метро вищезазначеної книги, а уривок із думками помираючого мешканця однієї з останніх багатоповерхівок – справжня алюзія на аналогічний момент у «Метро 2033», тільки там дія відбувалася у закупореній будці із цигарками та продуктами.

 І по всьому

Прочитавши «Кагарлик», ризикуєш отримати дивні відчуття. Починається він як гарний абсурдистсько-вимальований роман, потім перетікає у синтезований із «S.T.A.L.K.E.R.» та «Метро 2033» екшн, а закінчується.... Не будемо розкривати карти (себто – спойлерити), але відкритий фінал «Кагарлика» дає надію на те, що автор більш детально опрацює досить перспективний постапокаліптичний світ, що постає перед нами у романі. Незважаючи на численні запозичення та схематичність персонажів, залишається потужний заряд своєрідного медіавірусу, яким може стати світ «Кагарлика».

Із одного боку, «Кагарлик» приваблює трохи божевільною атмосферою, де Леонід Черновецький випаровується на сонці, а місто вибудовується навколо велетенського крота під землею, а з іншого – відштовхує пасивністю головних двигунів сюжету та вторинністю деяких сюжетних елементів. Тож кожен вирішить для себе сам, чи відправлятися у подорож до «Кагарлику». І пам’ятайте: із часом іноді відбуваються дивні речі….