Роман «Чорна дошка» – певною мірою нова сходинка в літературній творчості Наталки Доляк, авторки, відомої, перша за все, своїми гостросоціальними і дещо іронічними романами «Гастарбайтерки» та «Заплакана Європа». Жанр історичної прози видається дещо новим і незвичним для Наталки, однак попри це, вона знаходить власну методологію викладу сюжету. У своєму новому тексті вона досить професійно користується прийомом персоніфікації історії і пише про Голодомор як про окремо взяті історії окремих людей та цілих родин, об’єднаних спільним карбом приналежності до страшної історичної епохи, котра врешті-решт поглинає їх усіх, – навіть, а можливо і більшою мірою тих, кому вдалося вижити. «Чорна дошка» – роман-літопис одного подільського села, Веселівки, стертого з лиця землі та з карти у результаті того геноциду, котрий і досі не визнаний як доконаний історичний факт.

Окремо варто відзначити ще один цікавий авторський прийом – актуальну й доволі охоче використовувану в сучасному літературному та кінематографічному мистецтві нелінійність сюжету, коли події давнішого часу переплітаються із вкрапленнями сьогоднішньої реальності, створюючи ефект хронологічного калейдоскопу. Втім, ремарки із сьогодення не просто вплітаються у канву розповіді – вони сприймаються радше як епілог, розкиданий окремими фрагментами по тексту.

«Чорна дошка» – це роман-хроніка, наближений за жанром до документальної новелістики. Витриманий у чорно-білих тонах, дуже фактурний, при чому оця фактура тексту візуально нагадує стару й зернисту кіноплівку. Яскравими кольоровими інтроспекціями мусили б виглядати вкраплення із нашочасовості, проте й вони чомусь радше не кольорові, а якісь ніби сірі... Можливо, авторка зумисне не акцентує увагу на промальовуванні й колористиці цих фрагментів, зосереджуючись на основній лінії сюжету, а все ж кількох мазків вистачає, щоб читач відчув дотичність і реальність цього світу «тут і зараз», витвореного авторською уявою, але дуже зрозумілого і простого.

Цьому сприяє й те, що сама стилістика роману доволі проста, і ця простота здебільшого іде йому на користь. Авторці чужі кучеряві метафори й розгорнуті описи, і коли вона намагається вдаватись до подібних прийомів, це не завжди виходить у неї добре.

Приміром, дещо ріже читацьке око (можливо, надто прискіпливе) наступний пасаж: «Хлопець фиркає, мов породистий жеребець, крутить опущеною білявою головою. Тоді глибоко зітхає, як юна недоторкана красуня, й пхинькає». Таке нагромадження красивостей, породистих жеребців і недоторканих красунь викликає у рецензента легкий приступ професійного критицизму і спонукає до розмаїтих саркастичних алюзій. А, відповідно, служить відволікаючим маневром для сприйняття цілісного і чіткого, назагал, текстового ряду роману.

Втім, з плином сюжету такі «ліричні» відступи пощезають, текст стає дедалі динамічнішим, суворим і навіть жорстким. «Чорна дошка» – це наче спроба спокійно, в репортажному стилі, розповісти про те, про що апріорі годі розмовляти спокійно. Це об’єктивна і певною мірою відсторонена картина того, як знищували і плюндрували український народ, душили і вичавлювали по краплі разом із життям волю до змагання, віру, та й саму надію, врешті-решт.

Лексична картина твору в цілому так само стримана  і динамічна, як і його стилістика.

Діалоги доволі жваві та органічні, хоча іноді авторка і вдається до суцільної описовості, позбавляючи героїв прямої мови. З невеликих недоліків можна іще відзначити певну пригладженість, «інтелігентність» тексту, в той час, коли хотілося б більшої гостроти та емоційного натиску. Герої розмовляють майже виключно українською літературною мовою, а деякі елементи автентики, суржику та русизмів справляють враження не органічного потоку мовлення, а якогось декоративного антуражу. Але ці зауваги радше стосуються суб’єктивного читацького сприйняття, а не художньої ваги твору як такого.

Роман «Чорна дошка» – це ще й портретна галерея. Персонажі в Наталки Доляк – живі, об’ємні та, водночас, певною мірою хрестоматійні. Втім, це не слід розуміти, як якусь картонно-нафталінову шаблонність, а радше як абсолютну впізнаваність та ідентичність. І це є безумовним плюсом твору, оскільки мимоволі підштовхує читача до наведення певних паралелей та особистісних рефлексій.

Головний герой роману – молодий і перспективний, талановитий і соціально свідомий виходець із села Веселівки Олесь Терновий, робочий кореспондент обласної газети «Більшовицька правда», хлопець з виразними письменницькими амбіціями. Одначе таким герой постає лише на початку історії. Упродовж розвитку сюжету йому доведеться пережити болісну й трагічну еволюцію, котра призведе до світоглядного перелому, або, радше, до повернення Олеся в питоме середовище, до витоків його ідентичності і самоусвідомлення. Цілком зрозуміло, що симпатії авторки та й читачів цілком на боці протагоніста, проте і йому не чужі певні докори сумління, глибинний внутрішній конфлікт й суперечності, частина з яких так і не вирішиться до самого фіналу. Олесь Терновий виживе після Голодомору, і навіть зустріне спокійну та забезпечену старість, захопиться бджільництвом, проте головна місія його життя – передача страшної і убивчої пам’яті – завершиться аж у третьому поколінні його роду. І в цьому також вбачаємо певну алегорію, що відсилає нас до сучасної української реальності.

Дмитро Стецюк – типовий український селянин середньої руки, працьовитий, розумний і добросердий. Він чужий у цьому світі прискореної колективізації, продрозкладки і червоно-радянських комісарів на баских експропрійованих конях. Найбільший гріх цього чоловіка – надмірна любов до землі, бажання працювати і дарувати життя. У цьому новому соціалістичному світі для життя немає місця, є тільки животіння на благо великої комуністичної партії, терор і взаємна ненависть. Доля Дмитра Стецюка і його родини трагічна й передбачувана, його страждання – це жертва на вівтарі історії, котра неодмінно повторюється, аж поки її страшні уроки не будуть (та чи й будуть колись?) засвоєні.

Комнезамівський попихач Октябрин – архетип «нової» людини, отруєної псевдо-комуністичними ідеалами та догмами. Така людина несе у собі зародок цієї отрути і перетворює на трутизну все, до чого торкається – навіть любов у Октябрина отруєна. І вчинки, на які його штовхає кохання до Оксани Стецюк, так само підлі й отруйні – у своїй сліпоті він іде навіть на те, щоб написати анонімку «кому слід» на завод, куди чудом вдалося влаштуватися Оксані з сестрою. Пайкова норма хліба, що видавали робітницям, могла стати рятунком від голоду цілій родині Стецюків, але Октябрин позбавляє їх навіть цієї, останньої і нужденної, надії в гонитві за примарним образом. Фінал його історії – трагікомічний. Хлопець закінчує своє життя в санаторії для божевільних, де йому саме і місце.

Окремо варто зупинитися на персонажеві, котрому належить в романі іпостась центрального антагоніста. Це чекіст із сумнівним минулим, головний кат і пострах веселівських селян, Степан Калюжний. Попри всю жорстокість і садизм, притаманні цьому герою, відчувається у ньому якийсь внутрішній надлам і недосказаність. Повною мірою він розкривається читачеві аж наприкінці роману, де стає очевидним його шляхетне походження. І за його ненавистю та відразою до всього справжнього, українського, «класово-ворожого» не так уже й успішно приховані ненависть і відраза, перш за все, до своєї власної особи. На відміну від решти сільських «начальників», що піднялися з учорашньої безграмотної голоти й криміналітету на хвилі революційного сум’яття, Калюжний достатньо освічений і розумний, щоб усвідомлювати рівень свого морального падіння. Проте його вистачає лише на те, щоб потягнути за собою на дно якомога більше незрілих,  хистких душ, котрі не завжди здатні відрізнити добро від зла, а пшеницю від куколю. Проникливий читач розуміє, що за Калюжним стоїть ціла суспільна верства вчорашніх романтиків-революціонерів, котрих полум’я так званої класової боротьби перекувало на запеклих і спустошених духовно маніяків-убивць. І саме цим людям та їхнім нащадкам, саме цій «гартованій сталі» судилося правити радянською імперією упродовж кількох наступних десятиліть!

Жіночим персонажам, котрих у романі чимало, в цілому відведено роль певної літературної «масовки», одначе навіть ці ролі другого та третього плану доволі яскраві й промовисті. Зокрема, дуже потужним й ілюстративним є неочевидне, проте закономірно випливаюче з тексту протиставлення двох образів – Фросини Пилип’юк та Гафії Злотник. Фросина відрубує власну ногу, аби прогодувати діток, а Гафія обирає інший, страшний і пропащий шлях, котрий рятує на певний час її тіло, але занапащає душу. Гафія з’їдає маленьку донечку Параски Бідової, і це не перша, та й не остання, вочевидь, її жертва. Таким чином, отримуємо жахливий у своїй разючості контраст між спасаючою і жертвенною любов’ю та сліпим егоїзмом тваринного інстинкту виживання.

«Чорна дошка» – важкий роман, у першу чергу, психологічно. Він читається важко й важко осмислюється. Проте фінал роману все-таки оптимістичний, хоча це той оптимізм дещо голівудського штибу, у котрий віриться доволі умовно. Юний нащадок головного героя –  його правнук Олександр Левківський пише кіносценарій на основі давніх записів Олеся, під промовистою назвою «Минулому не помстишся». І це також один із ключів, що дані нам для розуміння нашої дійсності і – найголовніше – майбуття. Дуже важливо усвідомити цей постулат і прийняти його, особливо в часи нелегких випробувань, котрі випали на долю нашої країни. Адже генетична пам’ять – це, врешті-решт, єдиний справжній спадок, котрий ми отримуємо при народженні. І вкрай важливо спромогтися не відцуратися його, не приспати в собі, і не втратити. І в цьому головна цінність роману Наталки Доляк, його, так би мовити, надзавдання – не дозволити нам із вами забути.