Після тривалої перерви львівський літературознавець, харизматичний викладач Франкового університету Ростислав Чопик видав нову книжку. Читачі попередніх книжок Р. Чопика – «Переступний вік. Українське письменство на зламі ХІХ-ХХ ст.» (1998) та «Ecce Homo! Добра звістка від Івана Франка» (2002) – знають, що цей літературознавець наділений умінням бачити аналізовані речі в комплексі, наскрізь: добре помічає зв’язки між окремими творами того чи того письменника, відчуває контекст, а до того ж володіє самобутнім стилем. Його праці мають дослідницький характер і зазвичай пропонують свіжі, несподівані ракурси інтерпретації, а читаються, немов художнє письмо.

Нова книжка має назву «Менталітети». На відміну від попередніх, це видання зорієнтоване не тільки на філологічну аудиторію. «Менталітети» – альбомного формату збірка есеїв, у якій автор виходить за межі літературознавства і вільно рухається думкою понад просторовими та часовими рамками. Живопис Гайвазовського, фільми Аменабара і Бортка, творчість Гоголя, Марко Вовчок, Ліни Костенко, різні моделі сприйняття України очима польських (і не лише польських) письменників, Донбас і Галичина, Росія і Крим, Європа і Османська імперія, Тарас Шевченко в контексті Революції гідности і Михайло Сорока в контексті боротьби за людську гідність у радянських таборах і на Великій зоні… На перший погляд, дуже розрізнені теми, але якимось дивом вони перетікають одна в одну, резонують, так що за окремими есеями відчутно загальний сюжет.

Як то часто буває в художній літературі, автор починає з дитячих літ головного героя. Адресою дитинства, мовляв, була вулиця Айвазовського. Чим не тема для першого розділу книжки? Маю на увазі не вулицю (зовсім не схоже, щоб вона мала на автора книжки відчутний вплив), а всесвітньо відомого мариніста. Так от, оглянувши певну кількість репродукцій і оригіналів маестро, взявши до уваги його походження (глибоко релігійна вірменська родина), проаналізувавши творчий розвиток художника, Чопик пропонує несподіваний висновок: творчість Гайвазовського – це “пригадування” відчуттів Ноя, прабатька врятованого людства, котрий, згідно з Біблією, причалив був до гори Арарат – символа Вірменії («Гайвазовський і Всесвітній Потоп»). “… По-справжньому йому стало вдаватися відтоді, відколи закинув писання з натури і почав зображати море «із себе», «море всередині»” (с. 12). «Море всередині» – так називається другий есей, в якому автор відштовхується від однойменного фільму Алехандро Аменабара, присвяченого боротьбі за право на… смерть. Український есеїст застановляється над питанням, чому саме в Іспанії проблема евтаназії “детонувала аж настільки масове співчуття”. Пригадавши деякі особливості іспанського національного одягу, розваг та історичні факти, Р. Чопик доходить висновку, що іспанці стали заручниками… власної гідности, виплеканих традицією уявлень про незламність іспанського духу і тіла… У полемічному тексті «Крик муедзина» автор гостро і не без гумору засуджує популярне в Росії шовіністичне ставлення до кримських татар. Мотив протистояння між християнством і мусульманством, що звучить тут, виходить на передній план в наступному есеї «За мотивами Кримського». Матеріалом тексту стали висвітлені у праці Агатангела Кримського «Історія Туреччини» історичні події XV століття, зокрема Варненська битва та її подальший вплив на історію Європи та Османської імперії. Розкішний у всіх відношеннях текст про те, як Христос допоміг братам-мусульманам подолати лукавих християн. З постскриптуму випливає, що писано есей у 2012 році, коли актуальність його була мінімальною, тепер же, після зневажених не-Європою умов Будапештського меморандуму, проблема недотримання міжнародних угод раптово осучаснилася; можливо, не за горами той час, коли Росія розплачуватиметься за своє лукавство й агресію так, як довелося розплачуватися у XV столітті Європі. Есей «Чехи, Щигел і ложка дьогтю» продовжує теми релігійности та агресивности Європи і розпочинає серію текстів, присвячених польсько-українським відносинам. Автор викладає власний досвід прочитання есеїстки Маріуша Щигела – досвід, у якому є місце як для захоплення, відчуття споріднености душ, так і для розчарування. Польський есеїст, відомий своїм виправдальним ставленням до чехів як до нації, котра постраждала від насильного окатоличення, справляє на українського дослідника враження як той, хто аналогічним чином виправдає і українську сторону в польсько-українських конфліктах. Але цього, на жаль, не стається… Диптих «Два поляки», що складається з «Поліської версії Конрада» і «Карпатської місії Вінценза», подає діаметрально протилежні позиції названих письменників щодо України. Народжений на Поліссі Юзеф Конрад Коженьовський, котрого світ знає як Джозефа Конрада, фізично і ментально втікав від України, а Станіслав Вінценз, навіть живучи у Франції та в Швейцарії, душею жив у Карпатах, “на високій полонині”. В особах цих літераторів Р. Чопик показує антиномічне розуміння “цивілізаційної місії”, ставлення домінуючої нації до нації підлеглої. Після поразки у повстанні 1863 року (в підготовці повстання брав активну участь Юзефів батько) польська шляхта – та, що залишилася, – перестала трактувати українських селян як відсталих аборигенів, котрих треба “цивілізувати”, і поступово українізувалася. Юзеф Конрад, як відомо, виїхав з України і “сублімував нереалізоване польське культуртрегерство на українських землях у «цивілізаційну місію» британського колоніалізму, ставлячись до «невдячних» заморських тубільців максимум «зі співчутливою зневагою»”. Натомість Вінценз “возвістив культ карпатських тубільців, закликав перейняти у них ту правду старовіку, якої так бракує новочасним цивілізаторам” (с. 45). Центрально-європейський вектор дослідження вичерпується есеєм «Дві точки опори», присвяченим одній зі скульптур, що стала візиткою Відня австро-угорського періоду. У тій скульптурі письменник побачив символ гармонії між стихією і владою, між мистецтвом і політикою. Гармонії, котрої навряд чи варто сподіватися зі східного боку. Політика експлуатує мистецтво в резонансній екранізації російського кінорежисера Володимира Бортка повісти Миколи Гоголя «Тарас Бульба» (есей «Тарас Картошка»). Полеміка з приводу постановки переходить у нагадування відомих фактів про першу і другу редакцію повісти і про ту важку покуту, яку письменник заплатив за співпрацю з політичним демоном. Сюжет інтеграції митця в чуже культурне середовище – один з лейтмотивів «Менталітетів», і він продовжується в есеї «Вовчок». Росіянка Марія Вілінська під іменем Марко Вовчок успішно інтегрується в українську літературу, стає одним з класиків цієї літератури, а коли повертається до творчости рідною російською, то і близько не дотягує до того рівня письма, якого досягла в літературі колонізованого народу. Напевно, найбільш сміливий текст, в якому типова для письменниці “формула стосунків”, що полягає в підпорядкуванні одним персонажем іншого (модель кріпосницької системи, як ви знаєте), переноситься на внутрішній світ самого Марка Вовчка. Новаторське, глибоке дослідження з психології творчости, в якій літературознавець бачить Марка Вовчка… героєм містичного трилера, упирем, який так глибоко проникає в душу іншого народу, що виходить на “рівень ментальної ідентичности”, а коли опиняється в середовищі російських інтелектуалів, то стикається з проблемою браку живлення, бо ті самí потребували живитися від інших. Парадоксальна студія, як і наступна, – «Леся пояснює Ліну». Абстрагуючись від літературного скандалу довкола «Записок українського самашедшого», що розгорнувся був у час стосорокарічного ювілею Лесі Українки, Ростислав Чопик дає слово Лесі та висловлюється за посередництвом персонажів драми «У пущі». Старший класик пояснює молодшому, як можна було зробити твір кращим і при тому докладати менше зусиль. Затяжна праця над одним проектом, схильність до монументальности, відсторонення від поточних подій не завжди приносять більше користи, ніж безпосереднє підключення до пульсації часу, тому наприкінці есею Чопик філософськи узагальнює: “Коли думаєш, що тобі асистує вічність, мимоволі зневажаєш момент. А його можна й втратити” (с. 78). (На важливості моменту наголошується не тільки в цьому тексті, а й, наприклад, у згадуваному есеї «За мотивами Кримського».) Полемічна тональність набирає обертів у двох наступних есеях – «То Італія чи Ітака?» та «Баядера від Хвильового». У першому літературознавець спростовує спробу однієї італійської україністки представити Італію в ролі Ітаки (батьківщини блукальця) для українських класиків – Михайла Коцюбинського і Лесі Українки. У другому доводить, що видана кілька років тому спроба Артема Сокола продовжити роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи» цілком невдала, бо спотворює ті інтенції, котрі закладав у своєму творі Хвильовий. Есей «Великий Льох Солодкої Дарусі», попри зведення у ньому двох відомих літературних творів, не стільки літературознавчий, як історіософський. Не найсильніший у книжці твір, але у ньому є чітке формулювання причини неспроможности українців побудувати сильну державу. “За понад півтора століття [від часу написання Шевченкової містерії «Великий Льох» до створення роману Марії Матіос «Солодка Даруся». – І.К.] іще більш увиразнилось, що у нашій щербатій долі винні не так тії вороги, як інфантильність самих українців, їх ментальна безпечність, наївність, недостача імунітету проти чужинецької пошесті” (с. 95). Схожа думка звучала і в есеї «Вовчок», коли автор висловлювався стосовно ментальної ідентичности персонажів та народу. “Мені особисто ота ідентичність вбачається у безмежній вразливості цих персонажів. Кордони їх душ цілковито відкриті для посягань напасника, мов геополітичні кордони їх Батьківщини спервовіку – Дикому степу” (с. 67). Детальніша характеристика менталітету жителів, що заселяють територію Дикого степу, – в есеї «Пролетарська нація?», що міг би бути повчальним для симпатиків незалежности Донбасу, принаймні нагадуванням про те, чим завершилася історія Донецько-Криворізької республіки та як склалася подальша доля її лідерів. Цей та наступний текст – «Западенство» – Чопикова боротьба з донецьким та галицьким сепаратизмами, ретардація перед кульмінаційним і найрозлогішим есеєм «Українець (або як написати книжку про Михайла Сороку?)». Біографія людини, яку радянська система ламала ціле життя, але безрезультатно. Людини, котра організувала одне з наймасовіших в табірній системі повстань, але залишилася для органів непомітною. Насичений покликами на документальні джерела твір, стилістично наближений до прози чи кіносценарію. Мотив боротьби з режимом, образ Майдану, наявні в есеї, присутні і в заключних текстах – «Шевченко в залізнім жилеті» й «Антисвіт», – поява яких у книжці, очевидно, зумовлена свіжістю пережитого, увиразненням конфлікту між українським менталітетом і “русскім міром”, між християнством і самодержавством. Події Революції гідности Чопик вписує в контекст творчости Тараса Шевченка і маніфесту Кирило-Мефодіївського братства. Шевченко, цей “головний екстреміст Майдану”, – центральної події в українській історії періоду незалежности, де нація показала свій менталітет, – завершує цю книжку. І останнє, про що йдеться Чопикові, – щоб актуалізований образ Поета не зазнавав профанації та вульгаризації.

Безперечно, «Менталітети» не є книжкою, котра б розставила крапки над і щодо багатоаспектного, суперечливого й мінливого явища національних менталітетів. Назва – це не найголовніше. Головне – це задоволення від самого читання. Від свіжости думки і безпосередности стилю.

На початку рецензії я натякнув, ніби головним героєм цієї книжки є сам автор. Це, звичайно, перебільшення. Попри те, що присутність автора в Чопиковому письмі завжди відчувається більше, ніж заведено в нашій літературознавчій традиції, особистість автора не мигтить перед об’єктивом, не заступає “об’єктів дослідження”. За читанням я помітив, що частина текстів збірки були написані під впливом мандрівок, ще деякі визрівали у розмовах зі студентами, а імпульси до завершальних есеїв виникали на Майдані. Приватне і професійне, громадянський обов’язок і хобі, інтелект і інтуїція поєдналися у цій книжці, як море і гори, зображені на першій та останній сторінках обкладинки. Море і гори: стихія, що завжди хвилюється, змінюється, і відлиті застиглі форми, що тисячоліттями зберігають свою ідентичність. Чим не характеристики менталітету як такого? Море і гори – біля таких місць добре медитувати, і Чопикові студії незрідка виглядають як плоди медитації, осяянь. В есеї «Карпатська місія Вінценза» читаємо: “В горах у людині просинається здатність мислити панорамно: вирватися з гравітації приземленого, розщепленого – на орбіту узагальнення, типології; віднаходити точку, з якої «речі та істоти видно всебічно» (за Євгеном Маланюком). І водночас – не губитися в абстрактнім безмежжі, осягати його у чіткій конкретиці орлиного вгляду, бачити разом і зокрема…” (с. 44). Як на мене, то авторові збірки «Менталітети» це вдається.