Re: цензії

Книга вибраної лірики Броніслави Волкової, як і належить таким виданням, має вигідний панорамний характер і представляє творчість чеської поетки за період у чверть століття. Вірші до цієї книги вибрані з десяти збірок, що дозволяє простежити чималий відтинок творчого шляху авторки. Одним із провідних мотивів у творчості Б.Волкової я би визначив мотив часу («фурчить веретено часу…») в численних його іпостасях і виявах. Поза часом і простором поетка шукає істинне буття, конотаціями до якого виступають самотність, порожнеча, свобода. Калейдоскопічна свідомість ліричної героїні весь час фокусує свою увагу на цих найвагоміших реґістрах людського існування: «Жерсть деренчить об жерсть. / Душа чіпляє за душу / непомітно, не хоче порушить / мир і спокій чиїсь» («Любове моя…»). Антиномія тіло – дух виражає у цій поезії не так шизофренічний неспокій, як тверду впевненість у пріоритетності (домінуванні) духу. (Як відомо, тіло – це тільки клітка, з-за ґрат якої визирає сумна душа). Правдиве та істинне життя людини реалізується в царині духу, бо тіло сковує, уярмлює, а дух вивільняє, відкриваючи дещо, чому немає ані кордонів у просторі, ані обмежень у часі. В цій Порожнечі ліричний суб’єкт Б.Волкової зустрічається сам із собою, отримуючи нарешті можливість істинного взаємнення, а замість звичних думок і емоцій з’являються вірші. Які не позбавлені ані думок, ані емоцій, але це уже якісно інший рівень самоусвідомлення. Вихід за межі звичного та банального, міметичного та реалістичного – все це і є поезія. У віршах Б.Волкової звучать одкровення, мир і любов. Можливо, ними говорить Бог, або наша інша сутність у мить подолання власної людської природи, обмеженої банальною життєвою суєтою, якою нас оточує матеріяльний світ, вимагаючи нашої уваги, наших зусиль, нічого посутнього й справжнього натомість не пропонуючи. Світ ловить людину в численні пастки, виснажує, знеособлює, – врешті-решт, убиває, не лишаючи після неї навіть сліду. Світ торжествує на наших руїнах, заохочуючи людську несвободу. Людина слабка за своєю природою, тому найчастіше досить швидко відмовляється від свободи на користь проґнозованої перспективи матеріяльного затишку і достатку. Письмо Б.Волкової гранично просте та цілком доступне читачеві, який уже встиг почитати в своєму житті. Метафорика поетки цілком відкрита до взаємнення та взаємопроникнення з іншими людськими світами. Образність цієї лірики зазвичай базується на персоніфікації та алеґорії, будучи утруднена хіба що парадоксальним синтаксисом, який і засвідчує, що маємо справу саме з поезією.

Назву книги «Неприналежність» трактувати, загалом, не складно. Позиція ліричної героїні засвідчує як на рівні інтенцій, так і під час безпосереднього промовляння, що вона утримується від будь-якої суспільної анґажованости, окрім сама собі належности, – собі та своїй унутрішній свободі: «Балансую / на тоненькому канаті прокази / моєї неприналежності, / натягнутому від берега дихання / до берега без дихання. <…> І звуки інших уст / спотикаються об мої. / Нема таємниці, бо нема очевидності. / Засіяні ниви іншим належать. / І я виходжу рівниною на дорогу. / Несплачений борг / не віднесуть ані листоноша, / ні вітер» («Балансую…»). Світ, безперечно, ловив її, але намертво прив’язати до чогось конкретного (людського, занадто людського) – так і не зміг. Тут виявляється чимало біографічних чинників, починаючи з того, що сама авторка мусила еміґрувати на початку 1970-х із окупованої Чехословаччини до Західної Европи, а пізніше до США. Прив’язка до світу зовнішнього для ліричної героїні означає змертвіння, завершення вільного руху у вічному пошуку світу справжнього, який їй урешті-таки відкривається у вигляді Порожнечі, – автономної, вічної, самодостатньої. Саме звідти походять усі її вірші.

Книгу відкриває збірка 1984-го року «Шифровки у вушка піни», в якій одним із провідних виступає мотив прощання й умовних порахунків-оскаржень із часом, який із помітною байдужістю відносить-вимиває з людського життя усе найдорожче кудись, – чи то в сутінки далеких призабутих овидів, чи то в запилюжену амальґаму самотніх дзеркал. Оніричний мотив у віршах Б.Волкової виникає, швидше за все, за законами психологічної компенсації. В оніричному дискурсі цілком уможливлюється те, чого у житті реальному немає або й узагалі бути не може. Компенсація втрат, редукція болю від неможливости міжлюдських узаємнень, – усе це відомі захисні реакції людської психіки на жорстокі реалії тут-буття: «Затишно: камін, / і кухнею пахне. / Шукаю його – / марно. / Кохаю, тому що сню» («Сплю, тому що кохаю…»); «Пробираємось на слизькі береги озер / І наївно спираємось / На їхнє не існування – буття / Піймані в сіті таємних законів / Невгамовно воркуємо на затоні / Колискові квітками обвиті / І мелодій у слух закрадається соло» («Мандруючі сни…»). Або ще густіший зразок із хронологічно наступної збірки «Дім у вогні» (1985): «Падіння птаха – випадково підстреленого – / зруйнувало мури. / Ніде розпалити / вогонь. / Де пальто твоє? / Вже світає на холод» («Звук вітру нагадує мені…»). Письмо Б.Волкової, можливо, й не вирізняється неабиякою ориґінальністю, але стверджує цілком слушні та перевірені часом істини («Три радості у мене неодіймані: / Самотність, труд, мовчання», – читач неодмінно пригадає вітчизняного Володимира Свідзінського): поезія можлива лише в Порожнечі, у блакитних світах цілковитої самотности: «Всесвіт мені лагідно всміхається, / грає у вухах, омива чоло. / У повній самотності / заманюю в рот силабіку тиші» («Коли дихаю – пахну…»). Або ось так: «Звуки / сукають сріберну нитку. / Хай вона в’ється з них і підлещується до тиші. / Хай зостанеться на хвильку висіти / в повітрі, насиченому диханням пустоти» («Звуки…»). Тому-то, попри навіть уже намічені параметри гармонії, цілком проґнозовано з’являється мотив тривоги й неспокою: «Малі рослинки абсурдно розтяті мечами, вимащують дорогу. / Світанок вмирає перед народженням. / Я знесиліла від обманів, / чиї язики недбало починаються від нижнього поверху. / Давня обіцянка роз’їдає мені печінку, / аж до кінця доріг визначає мою ходу, / яку зупиняють часом непевні світанки» («Малі рослинки абсурдно розтяті мечами…»). Мотиви неспокою та тривоги час від часу заступає ледве не відчай (зрештою, й назва збірки більш ніж промовиста – «Дім у вогні»). «Тяжко живому – в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій», – писав на початку 1970-х років Василь Стус у зв’язку з міркуваннями про творчість В.Свідзінського («Зникоме розцвітання»). Ця формула-констатація працює і у випадку самого Стуса, є вона справедливою і в застосуванні до більшости авторів експресіоністичної парадиґми, сенсом творчости яких є відчайдушний опір мертвому часу байдужих людей: «Саме ті мертві були так близько. / Як мені небо витримати? / З очима порожніми, як тарілки, / після вечері з очима / на столі, на патефоні, / що й далі крутиться, хоча вже онімів…» («Саме ті мертві були так близько…»). Мотив відчуження, що безпомильно вказує на расову приналежність до експресіонізму, виразно маркує авторське письмо Б.Волкової, починаючи вже з перших сторінок цієї книги: «Ранковий холод забирається в пах / і димує невидющими очима. / То розгарячілі тіла поранилися об душу. // Коли дощить, я лускаю горішки / і суп варю з присмаком людських слів» («Будинки розсипались по замріяних вулицях…»). Тяжко живій людині, тяжко й справжній поезії – пробиватися крізь липкий намул цивілізації. Модерна поезія можлива виключно в тиші. Зберігаючи власну суверенність недоторканою, лірична героїня споглядає сама у собі цілий світ, і то не за принципом відображення, але вираження; відмінність, як на мене, відчутна: «Я подія в безмежності моря, схоплена перешийками / Я пупкова ямка, яка просто заговорила / Я блакитне око, яке з ніжністю долю свою проминуло / Я тисяча інших очей, хвилина яких збулася» («Я скринька поштова для зелених дерев…»). Або інакше, з деяким нюансуванням унутрішніх станів: «Я тут – я сонце в затемненні. / Я тут – я ніч, що свої запалила крила. / Я, мов дим, витікаю. / О, знаю…» («Я тут – я сонце в затемненні…»). Це її протидія абсурду, який проростає нізвідки та звідусіль, виглядаючи й реально, і загрозливо-моторошно: «Горять / контужені зап’ястя дому, / і розбиті замки, / і залізне ліжко. <…> / Наволочки палають у небі, наче криваві місяці. / Ридають фіранки – не втішити. / І лялька Ружена, про яку забули, / давиться попелом» («Горять…»).

У збірці «Повітря без каблуків» (1987) посилюються абсурдистські мотиви та редукуються останні залишки міметичности. Поезія рухається у напрямку чистої образности й жорсткої метафорики, яку значно простіше відчути, ніж раціонально осмислити, увібгавши у звичні вербальні моделі. Раз-у-раз постає тема мертвих. І тема любови, яку вільно подарувати вітру або соломі, якщо неможливо приділити людині: «Дарую свою любов соломі / старого жовтого бриля, що лежить / на хіднику в спекотний полудень. <…> / Я знала чоловіків усіх можливих видів і форм, / а камені обертала на сині, фіолетові, сірі, / і кидала їх, / та все не було припливу» (Дарую свою любов вітру…). Метафорична модель «Повітря без каблуків» вочевидь є нездоланно жіночою за своїм походженням; можливо, це жіноча душа, не зіперта на дріб’язкові, але такі бажані для слабкої статі обцаси (втім, обцасами у цьому конкретному метафоричному вияві можуть виступати й згадані в тексті мужчини «усіх можливих видів і форм»). Головне тут – створений настрій або його ж непереборні передчуття, реалізовані у жахах минулого і бездомності («і жахи минулого погойдувались у повітрі / без слова спротиву і підкреслювали / тугу нездійсненних мрій, / ностальгію бездомності і пристанищ…»), або в образі Росії, вираженому через знакові імена мертвих поетів («Готелі, мічені / смертю Маяковського чи Єсеніна»). У поезії «Парк-авеню в Нью-Йорку» спокійно та послідовно реалізується принципова для розуміння іншого світу тріяда: відчуження – занепад – чужина. Знайома трійця, і ліпше за поета ніхто не сформулює: «На поличках / зніяковілі усмішки матерів / і розбиті горнята казок / і картини ван Гога / і землетруси / і будинки з очима / що повипадали з очниць / і важкі автівку / і погризені двері / і розідраний носовик / і посолена скибка хліба / і змовклі голоси віршів». І тут же – поруч, як і належить, – її величність безнадія: «Господи, моя молитва скалічена / скапує з губ, мов дьоготь пропитого дня…» («Господи, моя молитва скалічена…»). Наскрізний у цій книзі образ часу іноді конкретизується, набуваючи рис фактично тюремника, який не відступає ні на крок, – невтомний спраглий переслідувач: «Дивлюся в води, як у дзеркала. / Гойдаюся, підхоплена волокнами тіла. / Тінь свою намацую. / Скидаю / годину, що вже проминула, / і чую владу її, / коли стікає струмочком по скроні».

Варто зазначити, що вірші кожної конкретної збірки найчастіше чітко корелюють із смисловими ядрами, закладеними у їх назвах. Так, у збірці «Деяка відсутність» (1990) виразно відчувається ностальґія: «Якась відсутність / колишеться / в знаючому шепоті долонь, / і шляґер висміює спогади, / злиті в часі, що перестав бути лінійним» («Зірки – жіночого роду…»). Намагаючись на чужині притлумити ностальґійні спогади, лірична героїня персоніфікує весь видимий світ, не лише оживлюючи його, але і олюднюючи. Там, де бракує природнього людського тепла, його замінюють, наскільки це можливо, потяги, будинки, дерева, мости. Не дивно, що у цій збірці таким актуальним є минулий час («Повітря / роками ще горіло тим жахом / в моєму краю / ганьба щулилась по кутках…»). Апотеозою ностальґії в її м’якому гуманізованому варіянті виступає поезія «Був час…». Рідна земля існувала ще до народження героїні. Доля її Батьківщини – траґічна, можливо навіть, – траґічніша за долю самого еміґранта. Воістину апокаліптичним вітром дме із поезії «Перед народженням». Страждання для ліричної героїні щедро вділені ще до її народження, тому то і є вона білішою за папір. Білий колір узагалі є визначальним у збірці «Ранимість землі» (1992). А підсумовує цю збірку вірш із мотивом повернення. Це повернення триває як у часі та просторі, так і в царині духу і – передовсім духу.

У збірці «Глухоніма долоня» (1993) панують розгубленість і відчуження, тут багато пітьми. Наріжним образом виступає глухоніма долоня – уособлення алеґоризму авторки, її принципового іномовлення: «Я розірвана дверима струна / я поріг поховання / я церква чужих ніг / я страх поранених вітром дерев / я спрага утоплених / я діва воскресіння / я баня гарячої крові / я стовбур від спеки тріснутий / я подзвін зганьблений глухонімою долонею» («Я стихлий феєрверк…»). Тут потужно озивається прикрий досвід ліричної героїні, який вона приречена тягати «світами й галактиками». Одним із проґнозованих лейтмотивів звучить вірш «Часу нема – тільки вода…», подаю його повністю: «Часу нема – тільки вода / між вухами куняє й тече / закриває двері та очі / гине й стирає порох згублених путівців / Лине вгору / в світи про які ми навіть у снах / не маємо гадки / і час злітає як гелій / невагомий – без плям / і нас обійма здивовано / своїм прекрасним неіснуванням». Втім, декілька прикінцевих поезій збірки випромінюють якщо не оптимізм, то принаймні бажання ліричної героїні відновити гармонійні стосунки зі світом. У збірці «Метаморфози» (2000), відповідно до точно-вивіреної її назви (довкола якої обертаються вірші-смисли, контексти й підтексти, втілені в алеґоріях і персоніфікаціях), вистачає перетворень авторського я-голосу в безкінечну множинність інших голосів («Я тремчу, як дерево в зимовому вітрі…», «Я не амазонка – не войовниця…»). Поліфонія довкілля фокусується в уже добре знайомій читачеві точці: «Як захиститись від жорстокої всепереможності / з коренем, встряглим у невідомості? Це життя? Інше життя? / Жодної відповіді, тільки жах і страх щирять свої / у порожнечу зубчасті ясна, і гострий біль / пульсує кожною клітиною тіла. / Чим дальш од свідомості, тим жахливіш готується прихована прірва» («Дикий подих відмови»). В одному з віршів, який має фактологічну прив’язку, лірична героїня підключає свої емоції-почуття до чуттєвих реґістрів «тринадцятирічної російської дівчинки з глибинки». Можливо, це є відгомін Другої чеченської, якийсь конкретний факт, що вразив поетку й відбився в поезії. І, знов-таки, «між днем і ніччю» лірична героїня наполегливо шукає-згадує отчий дім. Для поезії це зовсім не складно – почуватися вільно у просторі й часі. Інша справа, що короткочасне відчуття гармонії наздоганяє й виповнює вже добре знайомий нам біль. Без нього – ніяк, нікуди, ніколи. Власне, з купелі болю й бувають вірші, – це добре відома поетам платня за творчість.

Збірка «Входження до світла» (2002) відбиває цікавий стан свідомости ліричної героїні, – відчуття світла, краси, любови. Як наслідок – радість, майже благодать: «Слова і тиша / виступають із тьми / і стають єдиним. / Я Твоя / мов душа лілеї / мов орхідея мов сніг / Я Твоя і моя / золотиста своєю любов’ю / я трохи тремчу / через страх невідомого / і все-таки йду / входжу у радість» («Я входжу у світло…»). Свідомість ліричного суб’єкта поєднується з «віддаленими сферами пісень столітніх дерев», народжується бажання сміти, і це уже зовсім інший світ: «Занурюємось у цю насолоду / без меж – без ваги, / живемо / свідомістю взаємної / тотожності, / що долає кордони / народів, рас, видів» («Я і моя Куші»). Вагомою поезією тут представляється текст із імперативним звучанням «Спинімось в любові» («Ми належим життю / буття у бутті / любов у любові»), а також – «Коли ми нарешті станем…»: «Коли ми нарешті станем / тією любов’ю, якою ми є насправді – / тоді / будемо нескінченністю: / завжди творячи – завжди творені / завжди перевищуючи / завжди тягнучись до іншого / в тожсамості / ми / всесвіт без меж. / Як вода / як легкий розсипчастий танець / як крапля неба / для тих із нас, хто готовий пити». У збірці «Із тьми народжена» (2004) владно звучить мотив відповідальности. Не випадково, тут укотре постає бажання осмислити час у його метафоричній калейдоскопічності. Безкінечна суєтність людського життя осмислюється в катеґоріях механістичного руху і, як наслідок, – думки про нереалізовані можливості. Та все ж таки, попри те, що «ми тільки чутливі істоти, засуджені до тіл» («Мов цвіт орхідеї, назустріч Тобі спішу…»), – «тільки любов зостається – Твоя і моя» («Сьогодні вологий дощ…»). А ще є дещо, до чого лірична героїня весь час апелює як до джерела «вражаючих дарів»: «Самотність – то чудесна гілка свободи і миру / що переливається стількома вражаючими дарами / летить, як метелик, тече, як вода, / вічно відновлювана космічна енергія. / Тиша збирається в дорогоцінні секунди дихання / і життя зеленіє, як луки спокою. / Спускаються м’яко захисні завіси годин / в усіх куточках душі, гладять її своєю повнотою, / своїм дивовижним блаженством зупинення» («У розкоші чарівних сфер я вдома…»). Цей вірш ідеально корелює з тією дивовижною миттю, яку Мішель Уельбек у одному з есеїв визначив як «поезію зупиненого руху». Світ проєктних ініціятивних людей десь далеко, його взагалі не існує в ті рідкісні миті, коли нарешті (хай лише тимчасово) маємо мужність відмовитися від продажів-купівель і починаємо належати виключно собі. Парадоксально, але іноді зупинка означає не смерть, а лише повноту свободи. Втім, можливо, смерть – це і є свобода. Хтозна, поживемо – побачимо.

Основними мотивами заключної збірки «І пити будем з колодязів солодководих» (2010) є вже знайомі нам оскарження цивілізаційних прикмет сучасности (тож, Уельбек був щойно загаданий цілком доречно), відчуження людини у світі ґіперкомунікацій, тож не дивно, що лірична героїня шукає тиші, яка тут виступає єдиним синонімом справжности: «Життя починається там, / де замикаєшся сам» («Так, вже знаємо все…»). У поезії «Наше життя – життя телевізійних програм…» жорстко та концентровано передана абсурдність існування, «що втратило будь-який смак». У вірші «Перфектум мобіле?» з’являються інтонації цілковитого відчуження, які можна розуміти як спробу зберегти власну індивідуальність, яка за сучасним ринковим каноном співпадає з «ніщо». А й справді, хіба не так? Чи авторка все-таки згущує фарби і дещо перебільшує проблему? Пригадаймо: якщо тебе не цитують, не лайкають твої пости у Фейсбуці, – хіба ти існуєш? Нас до цього уже привчили, ми з цим уже погодились. Це розпачлива правда нашого сьогодення. Втім, можна наважитись услід за Б.Волковою здійснити ретельну й тотальну чистку своєї присутности у реєстрах космологічного паноптикуму, наголосивши на власній неприналежності до безумного світу. Гірким сарказмом виповнена поезія «З царства віршів…», але це саме ті слова, які повинні були прозвучати:

З царства віршів

звучить

відлуння казок

для яких уже не знаходим

ні часу ні простору

в клаптиках днів заповнених

аж до країв

невідкладними справами,

котрі наповнюють нас відчуттям

значущості.

Ми повні

тим більш, чим більш

запихаємо душі

як непотрібний носовичок

кудись у шухляду на дно

аби впечатати свій

неповторний відбиток

у цю визначну

швидкоплинну подію

Попри відчутний песимізм багатьох поезій, авторка бачить завтрашній день відчутно іншим. Полишивши пута умовностей світу, який позбавляє свободи й любови, лірична героїня озвучує власну «Тантричну візію»: «Я опускаюсь у землю без слів. / Вабить мене царство тиші – імперія істинного буття. / Мова, яка не обходиться без оцінки, / убива винятковість дійсності. Роздвоює нас і робить слабкими. / Ми не взнаємо краси, яку вспадкували по праву. / Блукаєм навпомацки у невтішності. <…> Ми в безчассі, у вічності, в теперішній миті. / Ми оточені красотою, тому що в нас очі, щоб бачити. / Пливем, наче хмари по небу, завжди в невідоме. / Танцюєм для радості тіла і для втіхи душі. / Ми пружні й гнучкі, немов молодий прутик, / тому що не зашкарубли від зайвих турбот. / Ми відкриті вшир і готові до любовного співчуття». Яку для певности тут же підпирає наступними поезіями – «Завтра заспіває соловейко…», «Місяць буде вже завтра…» («… скрізь ласкаве, любов’ю наповнене щастя. / І серце нарешті відкриється дверям»). Вагомою кодою до книги Б.Волкової є вірш «Варіації на теми віршів Румі». Поезія розгортається у переплетінні антитетичних мотивів і образів, які у парадоксальному взаємненні викрешують нову якість розуміння світу й себе у світі або навіть і після світу: «Смерть тілесної душі є благословенням, / яке дозволяє нам знов бути в єдності / з вічністю, хвилею Бога, котра приносить мир. <…> / Прив’язаність до віри, утішливих звичок, кровних зв’язків / ув’язнює нас, приносячи страх життя, / і так позбавляє справжньої насолоди. <…> / Твоя рамка пов’яне, зістариться і помре, / та душа твоя буде завжди молодою. <…> / Бог для нас тут невидимий, / тому що не знає темряви / цього пропащого краю, / цього дому сутуги, / де невігластво й безрозсудність / водномить із палацу переносять нас у в’язницю». Єдине, що завше триматиме людину в світі – це, звісно, любов. І, невипадково, саме про це йдеться у зовсім уже прикінцевих рядках цієї книги: «А любов нас кличе, все кличе / на цьому хресті часопростору почекальні».

***

Теперішнє знайомство українського читача з чеською поеткою відбулося за посередництва перекладача Віктора Мельника, тонкого стиліста й бездоганного версифікатора. Зрозуміло, що у випадку з модерністичною (в широкому розумінні), а почасти – й абсурдистською поетикою Б.Волкової перекладачеві довелося добре попрацювати, вдаючись у більшости випадків не до перекладу в його технічному значенні, а до повноцінного творення зовсім нового тексту вкраїнською мовою. І тут найголовніше – не лише створити якісний текст, але й зберегти основу ориґіналу. В оформленні книжки використані цікаві коляжі самої авторки, які візуально незле доповнюють тексти й дещо додають до їх розуміння, створюючи на перетині мистецтва й літератури симультанний поліфонічний ефект.

21 листопада 2014 р., м. Вінниця