Щоб навчити бачити, треба самому навчитися бачити.

Бачити значить: опанувати те, на що дивишся. Бачити – це вміти.

Ігор Костецький. «Тло поетичної місії Езри Павнда»

Детективи бувають різними. Сьогодні цей жанр у нашій літературі варіює від тупого та примітивного місива на російський кшталт до більш м’яких західних матриць, у основі яких не лише фабула, але й сюжет перебувають у просторі неспростовної логіки та інтелектуально насиченої інтриґи. (Таким чином зберігається повага до читача навіть тоді, коли йдеться про випадок жанрової літератури). А й справді, таки варто розрізняти, на цьому свого часу небезпідставно наполягав Ігор Костецький: «Та не переочимо прірву між простим та примітивним. Просте: праелемент, в якому потенційно живуть цілі світи. Примітивне: міжклітинна речовина, де не живе нічого» («Тло поетичної місії Езри Павнда»). До таких зразків варто віднести й давніший роман Віктора Мельника «Двійник невідомого контрабандиста». Вже назва твору, як на перший погляд, виглядає ускладненою чи пак утрудненою або й цілком формалістичною, себто учудненою (якщо за І.Костецьким). Читацьке око має зашпортатись, починаючи з палітурки, винагорода чекає попереду, – після осягнення всієї історії. Тим комфортнішим буде перегортання сторінок епілогу. Назви більшости з сімнадцяти розділів позначені такими ж ігровими елементами з присмаком використання прийому учуднення: «Лекція для пачкаря», «Десять пальців – сімнадцять відбитків», «Закон збереження людей», «Полковник археології», «Коли допомагає труп» та ін. Ще в процесі читання твору я зазирнув на сторінку змісту, побачив назви розділів і згадав про романи Майка Йогансена. Мабуть, не треба пояснювати, чому подумалося саме про цього письменника, який майстерно поєднував екзотичну фабулу та динамічний сюжет із карколомними й суто формалістичними експериментами. 

Роман В.Мельника «Двійник невідомого контрабандиста» я би відніс до комфортного жанру інтелектуального детективу з елементами присутности локальної культурологічної перспективи. Ця перспектива пов’язана з понад цікавою темою контрабанди історичних цінностей, які вимірюються не лише ринковою вартістю, але передовсім проблематикою національної історичної пам’яти й ставленням громадян до цих небуденних речей. Що своєю чергою свідчить про зрілість або інфантильність суспільства. Пригадуєте повість Анатолія Рибакова (1911 – 1998) «Канікули Кроша» (1966), пов’язану з захоплюючими та драматичними перипетіями довкола колекціонування японських нецке та шахраїв, яких у всі часи приваблює мистецтво, на якому можна погріти руки? В романі В.Мельника йдеться про злочини довкола матеріяльних пам’яток української минувшини (мова про шахрайські оборудки «чорних археологів» і контрабандистів із артефактами трипільської та скіфської архаїчних культур). Поруч із основною сюжетною лінією (розслідування діяльности й наглої смерти невідомого контрабандиста, яке провадить слідчий вінницької прокуратури разом із колеґами зі Служби безпеки) раз-у-раз виринають картини, покликані не лише мистецькими засобами вдихнути в текст атмосферу прадавніх витоків національної культури, але й, у певному сенсі, винести текст, а разом із ним і читача, на помітно ширші культурологічні та психологічні овиди національної пам’яти, якою не можна торгувати. І не лише тому, що забороняє закон, а передовсім тому, що відібрані чорними археологами або викрадені злодіями з музеїв матеріальні пам’ятки нашої духовности належать до ресурсів, які не відновлюються природнім шляхом. Будучи вивезеними кримінальними ділками за кордон, історичні пам’ятки найчастіше бувають назавше втраченими. Лише доросле суспільство спроможне розуміти небезпеку подібних утрат. Утрачений (спустошено-спорожнілий) погляд на власну історію та ідентичність – поняття з цієї ж опери чи пак парадиґми.

Починається роман одразу з динамічної зав’язки: за наводкою СБУ митники у Могилеві-Подільському  затримують партію трипільської кераміки, яку спритний ділок намагається вивезти до Молдови разом із новоділами (сучасною імітацією археологічних предметів, виготовлених у наш час і штучно зістарених). Відрізнити добре зроблені новоділи від старожитностей непросто навіть для митника. На допомогу йому приходить фахівець ( фаховість і справжність виступають окремими самодостатніми лейтмотивами роману), доцент катедри археології Вінницького педагогічного університету. Він і прочитає першу в романі міні-лекцію про українські старожитності, довівши знетямленого контрабандиста до серцевого нападу, а відтак і до наглої смерти: «Тут різна техніка виконання, навіть два різні покоління її. Ось ці, – він ткнув пальцем у новоділи, – зроблені на гончарному крузі. Якщо уважно розглянете зламані краї, побачите, що глина лягала кількома шарами. Гончарний круг – це та ж сама центрифуга: важчі фракції матеріалу лягають ближче до зовнішньої поверхні, легші – ближче до внутрішньої. Бачите, ззовні шари глини темніші, всередині світліші? <…> Трипільці не знали гончарного круга, а користувалися технікою стрічкової кераміки. Глину розкачували на довгі стрічки, з яких за принципом спіралі ліпили посудину, потім поверхні розгладжували. Тому різні фракції не розділені, матеріал однорідний. Тепер цю техніку втрачено. Звичайно, теоретично її можна реконструювати, але я в археології більше двадцяти років і ще не чув, щоб кому-небудь це вдалося. А тут якраз класичний зразок стрічкової кераміки. Та й взагалі, – він театрально витримав паузу, – досвідчений фахівець, який багато разів копав трипільські поселення, справжній предмет впізнає з одного погляду. Інтуїтивно. Досить уважно глянути хоча б на ангоб, – промовисто провів пальцем між звивистими лініями орнаменту, – і все стане ясно. Навіть історична періодизація». Подібна додаткова супровідна інформація суттєво збагачує текст, пожвавлюючи його та розширюючи читацькі горизонти за рахунок, сказати б, іншого жанрового поля: замість звичної гонитви і банальної стрілянини читачеві пропонується глибина, незвичність (екзотика предметів і людських уподобань) й водночас – сувора логіка, яку демонструють у своїх діях фахівці, що захищають суспільство від злодіїв.

Контрабандист на прізвище Петренко, що з митниці відправився безпосередньо до трупарні, виявив неабияку подібність (спільна рідкісна група крови, однакові проблеми з серцевими захворюваннями і навіть спільні фахові зацікавлення) до громадянина Кошмала, працівника місцевого краєзнавчого музею. Читач одразу має подумати про близнюків і – матиме рацію. Інша справа – скрупульозна робота слідчого на шляху перевірки численних версій, утім, і він, урешті-решт, схилився до «індійського варіянту». А ще громадянин Петренко, який виявиться Мирославом Івановичем Осояном, постає батьком двох доньок, Аліни й Світлани, народжених у двох різних шлюбах. Ця насичена текстова гра із парами персонажів і подвійними їх життями (присутність в романі героїв, що мають два імені та, відповідно, два паспорти; паралельне життя бізнесмена й контрабандиста, головного зберігача музейних фондів і «чорного археолога»; є у творі також пара епізодичних персонажів, братів Шукліних, працівників миколаївської СБ; ба більше, навіть два обласних центри в романі В.Мельника є кревно порідненими завдяки Бугові: «Новосельцев запитав, що привело тезку (sic! І знову принагідна пара: тезки, колеґи, ще й раніше разом працювали у Вінниці. – О.Соловей ) з одного міста над Бугом до другого над тим же Бугом»), що й становить центральну інтриґу сюжетного дійства, відсилає фахового читача до дискурсу експресіонізму, зокрема й до творчости І.Костецького («Близнята ще зустрінуться» й ін.). Розрізнити світло і темінь людських доль, мотивацій і вчинків – одна з основних стратеґій експресіонізму, що залишається незмінною вже понад сто років. Дещо несподівано все це виявилося актуальним і для жанру інтелектуального детективу В.Мельника.

Є в цьому творі дещо, що вигідно вирізняє його з потоку безликих «універсальних» жанрових творінь, – це власний неповторний колорит, пов’язаний, що називається, з ґрунтом. У цьому випадку – це чітко локалізований топос Вінниччини й безпосередньо міста Вінниця з його Хмельницьким шосе, вулицею Володарського, Цегельним провулком і каварнею «Золотий ключик» у Центральному парку. Реальна топоніміка тексту дозволяє читачеві мандрувати разом із героями твору та витворює особливо затишний хронотоп достовірности та впізнавання. У читача направду з’являється ґрунт під ногами, він потрапляє в реальний життєвий простір. У «Золотому ключику» можуть пити пиво не лише слідчий прокуратури та есбеушник, але я і Ти, читачу. Було би лише бажання, автор завчасно подбав про таку можливість. Варто також додати, що найколоритніші персонажі роману мають прототипів (приміром, одному з них, Володимиру Прилипкові, й присвячено твір). Зокрема й колоритний професор педагогічного університету Марко Маркович Зозуля, полковник військової контррозвідки у відставці, що «починав ще в роки війни у СМЕРШі, потім служив на Байконурі. На пенсію пішов з посади начальника особливого відділу ракетної армії». Втім, як розуміємо, це не зовсім типовий колишній контррозвідник, «бо на пенсії він зайнявся історією та археологією. Працював у краєзнавчому музеї, потім захистився і перейшов на викладацьку роботу. Він провів багато експедицій, його знахідки знають за кордоном. Навіть три чи чотири книжки написав» («Полковник археології»). Чи можливе таке? – питаємось услід за Костецьким. І хочеться вірити В.Мельникові, що подібне направду можливе (хоча б і в межах локалізованого простору Вінниці), – на те й існують прототипи.

Варто відзначити зрілу майстерність В.Мельника у розбудові складного насиченого сюжету, в якому все виглядає чітко та математично вивірено; немає зайвих чи пак залишених напризволяще персонажів (а таке у жанровій прозі сьогодні трапляється досить часто). Вишукана мова й товаришування з логікою та стилістикою вигідно доповнюють уже вище сказане. Безперечно, головною чеснотою роману є його читабельність (направду шкода, що автор так і не продовжив задуману ним серію «Гальчевський»). Утім, як уже зрозумів читач, є тут і місце для серйозної проблематики. Окрім уже означеної контрабанди, що гендлює національною пам’яттю, яка насправді не має собівартости в іноземній валюті, є тут і пронизлива драма жінки, яка завагітнівши після групового зґвалтування, була змушена залишити батьків і рідне село на Житомирщині. З нею ж пов’язана трагедія матері, бо народивши та потрапивши у життєву безвихідь, вона почергово залишає спочатку одного, а потім й іншого своїх синів-близнюків у чужому й ворожому світі. Є тут і столична корумпована Генеральна прокуратура (сліди масштабної мережі контрабандистів приводять саме туди і читач анітрохи чомусь не здивований): «Тут у столиці двадцять разів на холодне дують, поки відважаться зачепити депутата, міністра чи ще кого. А ви там в областях наче не знаєте, в якій країні живете. У Вінниці наїжджають на людей, які мають прямий вихід на Генерального прокурора, у Чернівцях порушують справу і починають викручувати руки голові обласної адміністрації – а в нього теж свої люди в Києві». Не обійшлося в цій історії зі старожитностями й без своїх ситуативних «донецьких»… Директор столичного історико-культурного заповідника «Софія Київська» особисто супроводжував Гальчевського експозицією, присвяченою Трипіллю («Афіша при вході повідомляла, що колекція старовини належить родинам двох відомих донецьких бізнесменів»), а насамкінець додав: «Колись цим людям пам’ятники поставлять. Якби не вони, половина цього добра була б уже продана за кордон, у кращому разі порозповзалась би по всій країні. А так – будь ласка, приходьте, дивіться. Безплатно!». Гальчевський у власних міркуваннях із цього приводу відчував некомфортне роздвоєння, що має своє логічне пояснення: «“Донеччани вбухали туди не один мільйон…” <…> Колекція відбивала собою істинні масштаби чорного ринку, з якого поповнювалася. З одного боку, закупівля предметів археології у скарбошукачів стимулювала їх і далі грабувати давні поселення, розривати кургани. А з другого – грабіжники усе одно їх розкопували б, тільки продавали б комусь іншому, бо такий у країні моральний клімат: хапати все, що приносить гроші. Може, й справді в майбутньому їм споруджуватимуть пам’ятники? Бо тим, хто воліє ліпше скуповувати нерухомість де-небудь на Кіпрі чи в Підмосков’ї, точно не поставлять».

Присутні в романі й деякі, якщо не зовсім зайві, то принаймні факультативні нюанси, що грішать, як на перший позір, невиправданим побутовизмом. Це, передовсім, багаторазовий акцент на тому факті, що працівники прокуратури й СБ використовують у службових поїздках власні приватні авто, які заправляти доводиться, знов-таки, власним коштом. Слідчого з особливо важливих справ Олексія Гальчевського рятує батьківська заправка, на якій він і заправляється. Якщо врахувати, що лише у фінальних розділах слідчому довелося поїздити власним автом за маршрутом Вінниця – Одеса – Миколаїв – Вінниця – Київ – Вінниця, а замість очікуваної премії за швидке та успішне розкриття резонансного злочину на нього, швидше за все, очікує звільнення з орґанів, то Гальчевського зрозуміти можна, от тільки це нічого не додає до власне розслідування заплутаної історії з близнюками, один із яких ще з 13-ї сторінки опинився в морзі. Втім, можливо, читачеві будуть цікавими й такі, майже факультативні, нюанси з життя і побуту слідчого прокуратури. Тоді природнім виглядатиме й риторичне питання: а якби не було у батька заправки, їздив би слідчий до інших міст потягами та електричками на шкоду оперативній роботі? Зазвичай подібне детальне нюансування в жанровій літературі відсутнє. У випадку ж нашого автора воно має свідчити або про неспішну ґрунтовність письменника у прописуванні найдрібніших деталей (закорінених у конкретному хронотопі: початок 2000-х років), або про суто людську іманентну звичку у ставленні навіть до найдрібніших речей. Мені ж особисто подумалося: можливо, так і з’явилось хабарництво в слідчих орґанах, якщо навіть авто доводиться заправляти власним коштом, маючи за альтернативу хіба що ходіння пішки.

***

Насамкінець відзначу добре помітний і вагомий аспект цього твору: плекання позитивного іміджу правоохоронних орґанів (зокрема прокуратури) і спецслужб (СБУ). Навіть суто епізодична неприваблива роля працівників міліції, помічених поруч із «чорними археологами», в цьому тексті знаходить своє швидке й вичерпне пояснення-виправдання: «– А як же те, що міліцейська охорона? – Та ніяк. Реєструється фірма-одноденка для проведення земляних робіт, вона офіційно укладає комерційний договір з міліцією і спокійно копає під охороною держави. Міліціонери і не знають, кого охороняють». Центральний герой роману, слідчий прокуратури Олексій Гальчевський, узагалі за задумом автора, мав покласти початок книжковій серії «Гальчевський», яку й мав би цементувати цей персонаж, а кожна нова книга представляла б окреме розслідування. Для мене, як мешканця Донеччини, менти, есбеушники та всіляка інша беркутня асоціюються передовсім із хабарництвом і «кришуванням», а від березня сього року й поготів, – із відверто злочинною антидержавною діяльністю. Втім, я цілком усвідомлюю, що необхідність радикальних змін, до яких підійшла сьогодні Держава, чи не в першу чергу має торкнутися правоохоронних орґанів та спецслужб, а цьому складному процесові не зашкодить і формування привабливого їх образу в художній літературі, кінематографі тощо.