Ми й були саме для гомінкої міської біди,

тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти.

Звідусюди – і звідси – відходити нам назавжд и ,

і лишатись навік, і тремтіть між горбами – наз а вжди.

П.Вольвач. «Нагортається час, заглушаючи серцебиття…»

Таки помилився видавець Іван Малкович, назвавши роман «Хрещатик-Плаза» «прозою поета». Павло Вольвач, уже вдруге виступаючи з романним твором, демонструє [майже] унікальний приклад прози самовидця епохи , рухаючись у самій її серцевині, у терпкій і гарячій кавовій гущі життя. Таким текстом був іще запорізький роман письменника «Кляса» (2004), таким є і теперішній київський роман. Як на мене, написати про Київ , – це нормальне бажання й навіть обов’язок для письменника-киянина. А тим часом, таких творів не так і багато: романний ґротеск Олеся Ульяненка, вибрана новелістика В.Даниленка, романи «Імітація» й «Зрада» Євгенії Кононенко, «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового і от, наразі, «Хрещатик-Плаза» П.Вольвача. Романи, скажімо, Оксани Забужко, присвячені дещо іншим акцентам, не зовсім київським ; сказати б, не ляндшафтним, у них інше призначення та інша внутрішня мета . Більшість зі столичних письменників-мародерів просто не спроможні розповісти суспільству, що відбувається на київських пагорбах, і що там сьогодні з киянами, – колишніми, теперішніми, майбутніми, – у велично-занепадницьку добу розбудови кримінальної економіки з такою ж, ліберально-демократичною імітаційною гуманітарною надбудовою. Українському читачеві гостро бракує урбаністичного романного мислення, яким, скажімо, яскраво вибухнув у нашій літературній історії один лише пам’ятний 1928-й рік: «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Дівчина з ведмедиком» В.Домонтовича, «Недуга» Євгена Плужника, «Майстер корабля» Юрія Яновського, «Двері в день» Ґео Шкурупія…

П.Вольвач пережив свій власний роман із містом, а заразом і роман із життям у новому романі «Хрещатик-Плаза». Тим часом пам’ять викрешує колишні рядки поета, які у контексті київського роману П.Вольвача набувають нової значущої актуальности: «Прощально, марний світ не лаючи, / В передчутті різдвяних звізд / Світл а перебирають клавіші / Одного з двох найкращих міст» («Вже тіні синьої води…», збірка «Тривання подорожі»). Художня проза у цьому конкретному випадку верифікується раніше написаними й оприлюдненими віршами; маємо комфортний ефект дежавю, – комфорт забезпечує синкретизм авторської репрезентації. Цілісність поетичної та прозової іпостасей письменника П.Вольвача – це окремий захоплюючий сюжет для серйозної та вдумливої майбутньої літературознавчої розмови. Проза Вольвача виростає не з поезії, як декому здалося, а довкола його поезії . Цей ансамбль можна спробувати уявити у вигляді середньовічного храму в неодмінному оточенні міцних камінних мурів. Мури не виростають із храму, але кревно із ним пов’язані. Насамперед, – ідеєю життя, яке в будь-якому столітті потребувало захисту; на жаль, не є винятком і ХХІ століття: «Нема проходу, ані виходу, / Світ кришиться дрібними крихтами, / Зневір густішає туман… / Доби задушливе безчасся / І світу вогке непролаззя, / Й душі людської глухомань» («Прогресу згущується відчай…»).

Це – роман, за великим рахунком, автобіографічний. Це не добре, і не погано, це просто жанр такий, – пояснюю такі прості речі передовсім І.Малковичу, який, арґументуючи причини розриву видавничої угоди з письменником, назвав іще не виданий на той час роман «Хрещатик-Плаза», «прозою поета». Можливо, це і проза поета (бо, попри видані два романи П.Вольвач до сьогодні об’єктивно залишається передовсім поетом ), але його романи змушують пригадати, як мінімум, творчість Едуарда Лимонова (який, до речі, бував помічений із віршами, хоча передовсім є романістом). Утім, із Лимонова наприкінці життя проклюнувся аж такий недоречний покидьок, що ліпше тут згадати Ч.Буковські, який у віршах і прозі дихав однаково глибоко й чесно, ніби доповнюючи себе паралельним існуванням у різних (нібито радикально протиставлених) літературних родах. Роман «Хрещатик-Плаза» відбиває етап вживання самого П.Вольвача у грузькі столичні ляндшафти, а дискретний сюжет охоплює п’ятирічний проміжок часу з червня 1999-го до листопада 2004-го року (І лише епілог стосується 2012-го й 2013-го років): «П’ять років тому моя сумка опустилася на підлогу квартири в домі на Чоколівці, між тінистих косогорів, перевитих утоптаними до блиску стежками й коренями-зміями. Паркет був зачовганий, бо в квартирі вже кілька місяців діяв передвиборний штаб. Між факсом і ксероксом я й приземлив сумку, за мить підпихнувши її ногою під журнальний стіл. Це був мій перший київський простір. Цьому рухові передували кількарічні наміри й кількамісячна підготовка. Робота в мене, здається, була. “Здається”, бо Ірка Колиба на всі запитання стрінґера про можливість постійної роботи, а то був я, стрінґер, котрий уже кілька років писав для Радіо Ліберті репортажі з регіону, відповідала коротко: “Вирішив на Київ? Добре є. Приїзди й працюй…” Все впиралося в житло. Пропозицію приятелів перебути перший час в офісі однієї з партій, яку очолював тілистий чоловік років на сорок, із котрим випадок уже зводив на якомусь зі з’їздів якогось із козацтв, а згодом зблизив відпочинок під Коктебелем, я сприйняв як другий вияв фортуни. Першим було Радіо Ліберті». Так уже сталося в житті оповідача й автора, що певні топоси життя виявилися цілковито вичерпаними. Втім, як про це говорити з іншими і чи взагалі про це варто із кимось говорити: «Про що говорити – як іще років з п’ять тому, йдучи через дамбу, мжичка осідала на буру балку в дахах і на верші домен, раптом відчув, що моє тут підходить до решти? Просто й легко відчув, ніби вдихнув повітря?». Так починалося це окремо взяте київське життя, – з помешкання-штабу на Чоколівці, – з уважним письменницьким вглядуванням у нові ляндшафти й людські обличчя: «Щось вони всі, мабуть, знають. Я знав своє – принаймні про Київ. Про нього мені велося найбільше». Після Чоколівки буде кімнатка на Сирці-Сараґосі, що живе вже деякий час у поезії нашого автора: «обтрусившись від битого скла / гладкошерстні діброви кудись вирушають / і йдучи посеред Сирця / хтось відчуває як багато ще неходжених св і тел / і як на прив’язі в пам’яті / плещеться Сараґоса» («Так воно в квітні й буває…»). Хто він, цей хтось і як йому ведеться в нових умовах? І про це вже було у вірші: «37-річний хлопець / в напівтемній високій кімнаті / вікна якої виходять у київський дворик / з трьома каштанами і дикою грушею – / Це – я / з кімнати чи кухні дивлюся / на єгипетську амбасаду / на довгі вікна в дореволюційних стінах / що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР / (до всього до будь-чого що тут зросло / пасує префікс “не”)…» («37-річний хлопець…»). У спогадах-розмислах оповідача зовсім недавнє минуле переплітається з романною сучасністю («Випукле “сьогодні” твердне під ногою / І моє “колишнє” – поряд – у мені», – зустрічаємо у збірці «Тривання подорожі»), яка стрімко й загрозливо наближається до своєї кульмінаційної точки на листопадовому Майдані Незалежности 2004-го року. Але задовго до написання роману майданний образ було динамічно зафіксовано у відомому вірші: «Колян, Толян – такий ось крупний плян. / Хитаються обличчя громадян, / тверезих, збройних, ні – то вже деталі… / На тлі в асфальт закроєних полів, / із язичками нецензурних слів, / в барокових димах “Запоріжсталі”. / За ними – ще. І далі, далі, далі». Кожний літературний рід володіє своїми специфічними можливостями задля відтворення епічного масштабу явищ. Вирішення цих завдань доступне, до речі, й поезії: «Симфонія чого – мускулатур? / Мені не чуть. Не видно арматур. / Дрібниць нема. Мільйони спин закрили. / Та вже по них – тремтлива світлотінь, / мов Україна родиться з видінь, / та, про котру їм ще не говорили…» («Колян, Толян – такий ось крупний плян…»).

Романний час увібрав у себе не лише п’ять років із життя персонажа, але й вагомий період у житті самого письменника та його країни. В цьому часі виразно відбилось остаточне становлення імітаційних дискурсів доби, одним із яких була і діяльність Радіо Ліберті. Високі ідеали свободи й «Свободи» лишилися у минулому, ліберально-демократичній добі вони вже неприступні, що й відбивається у поведінці задіяних у романі персонажів, кожному з яких відповідає цілком упізнаваний прототип. Але про все це по порядку. Шукаючи шляхів максимального дистанціювання від романного оповідача, П.Вольвач залишає його без імени. Але відчуження не відбулося. Вже на початку роману ми дізнаємося, що він приїхав до Києва із Запоріжжя, що він журналіст і поет («Я був у бюрі, коли містер “Сталевий Молот” приходив на запис програми, а потім ворушив плескатими губами, роздаючи автографи. Автографа я не брав, натомість підписав чемпіону власну поетичну книжку. Нахабство, але нехай. Все одно не читатиме»). Розповідаючи про свій перший київський прихисток ув одному з партійних офісів, оповідач згадує зокрема і про перший свій вірш, написаний у столиці: «Так було й перший тиждень, і другий, з тою тільки різницею, що в якийсь із вечорів Сашка не було вдома, і я, притулившись головою до кухонної стіни, написав першого тутешнього вірша. За ним вчувалося каре світло. Принаймні мені ті очі світили віддавна. Вночі, за косогором, погукували нечасті гудки та брязкали, формуючись і розформовуючись, состави, нечутні звідти, але існуючі. Я вже там бував, ходив через депо, переступаючи безліч колій, що вдалині стискалися в один жмут кулаком вокзалу, вежа його виднілася праворуч, а ще далі, з імли, пускала іскру дзвіниця Софії». Я бачу у цьому фраґменті знайомі слова, й із великою мірою вірогідности можу спробувати відшукати цей вірш. Де його шукати? Звісно, у збірці «Тривання подорожі», інших адрес і бути не може. Думаю, не помиляюся, й мова про ось цей вірш: «тінь твого дихання лине сюди / тінь твого кроку / в каре візьми залети упади / теж кароока // час що потоншав плече замастив / тиньками відня / та сповиває міста і мости / мрія надсвітня // з’явишся! свінеш! / над тлумом отих / кінних і піших / там / на воротах / на золотих / найзолотіших…». А ще у згаданій збірці є окремий вірш, присвячений дружині, з наступною останньою строфою: «І – з закамарків долі – / Карим печаллям брів / Д’горі здіймаєш, д’горі – / Так, що Його узрів…» (Курсив мій. – О.С .). Загалом, є велика спокуса читати київський роман П.Вольвача паралельно з першою київською збіркою віршів . Ще не замулені й по-особливому гострі рефлексії тодішнього ліричного суб’єкта Вольвачевих віршів раз-у-раз зблискують образами, думками й інтенціями, які повсюдно зустрічаються в романі: «Собори тануть в голубе, / А я іду, іду по Києву, / Щоб взять і – вишептать тебе, / У чорнім хаосі покинуту» («Вже тіні синьої води…»). Спостерігаючи за романним персонажем-оповідачем, легко можемо ідентифікувати його з кимось, про кого мова була вже у віршах П.Вольвача; приміром, у цьому: «Він іде. Ступа примарам / Вслід, від ніг до голови. / Він іде собі бульваром / Щоб не буть таким, як ви. // А куди – він ще розкаже… / У мигтінні спин і числ, / Раптом вчувши за Пасажем / Гул інакових вітчизн» («Сірий дальній погляд батьків…»).

Щодо зображення редакційної «кухні» Радіо Ліберті, то навряд чи можна говорити, що письменник удається до ґротеску в чистому вигляді. Утім, і реалістичним це зображення кваліфікувати складно. Проблема в тому, що реальність нашої доби апріорі не виглядає реалістичною , натомість – деформованою, спотвореною, ґротескною (так триває вже років сто, на це вказував іще Франц Кафка). І це не проблема Вольвача, Ульяненка чи Процюка, це специфіка самої доби, а заразом і питання чесного її вираження (саме вираження , а не зображення; так зване зображення шукайте в електронних «мильницях», позаяк щось більше для них неприступне, за визначенням) у художній літературі. Отже, виглядає так, що одним із основних фіґурантів роману є Радіо Ліберті: «Саме тут я й працюю. У Київському бюрі Української редакції РЛ. Якщо вже бути зовсім точним, то в документах це пишеться так: Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода, Інк. (RFE/RL)». Ніякої романтики в офісі Радіо Ліберті запорізький журналіст не побачив: «Бюро перекипало в роботі. Метушня людей між рядами столів нагадувала атмосферу поштамту радянського зразка. Через те, може, що офіс містився на першому поверсі (до переїзду на Хрещатик. – О.С .), суцільне, на всю стіну, вікно-вітрина виходило на скверик і російськомовний театр, а по закутках стелі жили сутінки». Оповідач не приховує: це було передовсім заробітчанство. І не лише для нього, запорізького зайди, але й для більшости старіших працівників бюра. Для декого – це ще й можливість реального кар’єрного росту (як для майже неприсутньої в тексті Стефанни, яка з крісла керівника бюра за першої-ліпшої нагоди пересіла в зручніший фотель прес-секретаря кандидата у президенти зразка 2004-го року: «Дорогі колеги! Я відходжу з РЛ. Дякую всім сердечно за співпрацю. Стефанна»). Втім, тут бувають і звільнення, і вони є ще актуальнішими, ніж кар’єрний ріст (профспілки, як зазвичай і буває у цій країні, залишаються у подібних випадках поза сюжетом ): «Офіційно Трохим уже не працював на Українській Свободі. Будь-хто не працював би, одного дня знайшовши на дошці оголошень, серед списку працівників, котрі підлягають скороченню, власне прізвище. Будь-хто, але не Трохим. Скорочення є скорочення, та ще й таке, безпрецедентне за масштабами навіть для Свободи, де страх звільнення ходить за кожним, як його тінь. Ну, майже за кожним. <…> Про це я дізнаюся потім, а поки що з’ясувалося, що Трохим лишився, умудрившись зачепитися навіть не за соломинку, а за натяк на неї, напружившись усім зусиллям шкіри, аж вона пішла брижами (й так і зосталася) по трохимівських залисинах».

Як і будь-якому офісі, тут тривають свої непомітні війни, які час від часу з латентних обертаються на цілком експліцитні: «Піднабридла війна амбіцій дівчат із четвертого поверху, що періодично виплескується в мережу. Ванжурак стусається з Праховою. Віртуози стилю, дівчатка». Бюро РЛ у романі Вольвача – досить типове середовище, знайоме кожному, кому доводилось працювати у вітчизняній конторі з іноземним капіталом; зокрема, у вигляді джерела зарплатні чи гонорарів. І справа не в тому, що іноземну валюту розподіляють у таких конторах наші, такі рідні та все ще радянські, люди. Все дещо складніше, хоча у підґрунті чимало-таки нашого совкового, нашого національного, нашого непроминального. Новий журналіст Радіо Ліберті, міркуючи про свої перспективи, не забуває і про специфіку власної письменницької ситуації : «Я потроху розумів, куди втрапив. Фахова конкуренція – головний принцип західного світу, а що може бути більш західного, ніж Радіо Ліберті? Доведеться конкурувати з цими зосередженими хлопцями й дівчатами, що навіть вітаються похапцем, кривлять губи награною ввічливістю. Аби змагатися зовсім з іншими хлопцями й дівчатами, які встигли з’явитися в літературі значно раніше, я років десять прогаяв невідомо на що, й там, де вони пройшли веселими, хмільними, розслабленими, юними гуртами, я маю пробігти, зосереджений, сам. Що ж до зосередженості, то тут можливі деякі перебільшення». Конкуренція – як альфа й омега нового старого світу, до якого ми всі так несподівано долучились у 1990-х роках. Одна біда: нам не все розповіли про конкуренцію. Ми сприймали її в чистому вигляді, сподіваючись на чесний арбітраж, але на практиці, в живому житті та виробничому процесі, все виявилося знов-таки, трохи інакше, ніж у підручниках із ринкової економіки. От, приміром, міркування про конкуренцію, керівництво й робочих конячок (на кшталт Ірки Колиби): «Вона була зайнята, ось що, на ній висіло бюро з кількома десятками morons і десятком програм, а старий опосум Губчинський, що лише пиячив та водив домів молоденьких дівок з бюра, хоч формально й числився директором Української редакції, ні фіґа ні за що не хотів відповідати, shit, всім уже давно гласно й негласно заправляв Сашко Городенський, за яким була значна підтримка у Вошінґтоні і якого й Ґершвінд і Стримбл бачили найреальнішим наступником руїни-Губчика. Не її, фахову журналістку й громадянку США, а його, екс-киянина, еміґранта, театрального режисера-невдаху, що якимось побитом прибився до Української служби в Мюнхені а тепер уже в Празі став по суті головною її особою. А що в такому разі заповідається їй, Колибі? До пенсії ходити в заступниках, вдивляючись із вікна кабінету на п’ятому поверсі в позеленілий круп королівського коня на Вацлаваках? Чи, може, вікувати в цій помийній ямі, Україні?». Конкуренція іноді набуває вигляду майже шаржованого: «Цього тижня Трохим вибачливо ворушив чолом: “Немає місця старік. Я ще й Улиту (дружина Трохима. – О.С .) взяв. Ну й свій матеріал тиснув – що ж я, дурний, себе забувать?”». Себе забувати не випадає, бо треба годувати родину; це зрозуміло, і в нас немає жодних питань щодо цього. А от пасаж оповідача про одного з керівників бюра; цей фраґмент дозволяє збагнути нам, материковим українцям, що не такі вже ми й захланні, не такі вже й злочинні, корупція добре відома й вихідцям з вільного західного світу: «А невдовзі бюро сколихнулося черговим скандалом: керівництво звинуватило Гайдабуру в грошових махінаціях – буцімто екс-Індіана Джонс, винаймаючи службову квартиру, у фінансових звітах зазначав іншу, значно завищену суму, кладучи різницю о власної кишені. Не відомо, чи це правда. Фактом лишилося те, що Гайдабуру звільнили, не зваживши навіть на невеликий термін, що зоставався до пенсії. Невдовзі він, як з’ясувалося, очолив Організацію Українських Націоналістів, через кілька історичних постатей змінивши на цьому посту Степана Бандеру». Враховуючи, що всі романні персонажі мають легко відчитуваних прототипів, стає, чесно кажучи, трохи незатишно. Відрядження до Праґи було доречним і, по-своєму, цікавим, а проте лише зміцнило деякі з переконань оповідача, а ще раніше – й самого П.Вольвача, судячи з наступних поетичних рядків: «І запавшись ув одну з мансард / Я читав що пише едуард / І жалів когось кому до смерті / В тім европськім гербовім осерді – / Пиво т о чене коліно в у джене / Із довічним радіо ліберті» («В мерехкому бео беоґраді…»). Оце довічне радіо ліберті звучить із поетичних рядків, як довічний термін ув’язнення, і викликає зрозуміле співчуття з боку ліричного суб’єкта П.Вольвача (він-то, напевно, вже знав, що його РЛ невдовзі закінчиться). Київське бюро Радіо Ліберті виростає в романі П.Вольвача до алеґоричних масштабів усієї теперішньої України, перетворюючись на емблематику столичного паразитування, імітації й активного творення симулякрів, – інформаційних і не лише. Це добре помітно у розділах, присвячених подіям помаранчевого Майдану, є це і в епілозі. Місцями виразно чуються нотки абсурдизму, – не на рівні колишньої, значною мірою вже відпрацьованої естетики, – у П.Вольвача вони ретрансльовані безпосередньо з живого життя.

Новий роман П.Вольвача – це, безперечно, подія. По-перше, цей автор не так часто тішить нас романною прозою, а по-друге, вже назва роману обіцяє чтиво з альтернативним присмаком. Нонконформіст Вольвач, і це зрозуміло всім, не стане годувати читача солодким і приємним, швидше за все йдеться про нещадний ґротеск і дотепний гумор. Той окремий гумор, від якого хтось неодмінно почується зле. Як от Іван Малкович, видавець і патріот, який спочатку уклав із письменником угоду щодо видання книги, але невдовзі одноосібно відмовився від неї, повівшись украй кумедно, але не дотепно, розірвавши угоду й давши інтерв’ю, в якому нічого насправді не пояснив . Окрім того, що «Хрещатик-Плаза» виявився «не романом, а прозою поета». Господи, подумалось мені, таж не відають, що творять і говорять: у такому разі й романи Плужника, Яновського, Хвильового, Ґео Шкурупія, Андруховича, Забужко, Ірванця, Жадана, – лише проза поетів, – нікчемна, а відтак і не варта уваги читацьких мас. Спробуємо не повірити абсурдному твердженню відомого видавця й відшукати той пунктик, який унеможливив видання роману П.Вольвача. Що ж так налякало І.Малковича? Добре, не налякало, але все ж відтрутило від ідеї (власне, угоди) оприлюднення цього тексту. Якщо чесно, то, прочитавши роман, я не помітив нічого такого , навіть нічого скандального не зауважив. (У цьому сенсі значно скандальнішим ще й досі виглядає роман Євгенії Кононенко «Імітація», який проминув у нашому літпроцесі (радше, в літпроцесії , – за влучно-іронічним висловом Івана Андрусяка) початку 2000-х сливе непоміченим). Ліпше за романіста, мабуть, і не скажеш: «Власне, що ми переживаємо? Ми переживаємо момент затемнення і забруднення, яких у нашій історії було дуже багато. Ми переживаємо якусь скаламучену пародію на “Макбета”…»

Безіменний оповідач і не приховує, що радіожурналістика не є сенсом чи, поготів, метою його життя; радіо є лише засобом виживання у меґаполісі, доки не знайдеться адекватніше місце для праці: «Зрештою, я з’явився тут, розпочавши з ночівель на Чоколівці, між ксероксом і факсом, не для того, щоб заробляти всі гроші Радіо Ліберті. Ні. В цьому немає якоїсь таємниці, це ще треба сформулювати». Натомість, його цікавить Київ як такий; це місто, яке оповідачеві представляється епіцентром літературного життя країни: «Поки що маю іншу, новішу реальність, яка, можливо, і є головним в усій цій історії і за якою, може бути, й приїхав. Чи хоча б за її шматками. Де є й цей стіл літньої тераси кафе на Пушкінській, яку Трохим називає “Пушкінзонською”, яка після переїзду на Хрещатик не стала віддаленішою й куди ми щойно прийшли з бюра, де мені так хороше сидіти, запам’ятовуючи осу, котра б’ється в порожній пляшці з-під “кока-коли”, й ловити вібрації розмов, що плещуться при столі. Сонце іскриться на пляшці й кількох келихах з коньяком, на яких жовтіють вчеплені дольки лимонів. Пляшку закрив кришкою поет Часничко (ув’язнивши таким чином осу. – О.С .), він підсів із музикантом Скрибкою, обидва в розстібнутих на грудях квітчастих сорочках, ніби по моді кубинських гангстерів 70-х, прозаїк Жуляненко кришку зняв, оса вилетіла». Здавалося б, дрібна-найдрібніша деталь, яку більшість і не помітить («кришку зняв, оса вилетіла»), але якою ж характеристичною вона є, ця деталь. І стосується вона Олеся Ульяненка. Як, зрештою, і поета (політолога?) Володимира Цибулька. Висновки хай читач робить сам. Загалом, письменників із їх побутом, у цьому романі, мабуть, не менше, ніж журналістів із їхнім РЛ, і це зрозуміло, якщо головний герой, він же – оповідач, він же – протагоніст П.Вольвача, – приїхав у новий для себе простір саме заради цих дивакуватих людей (яких йому гостро бракувало у Запоріжжі), задля творчого взаємнення з ними, – хоч би й при столі на літній терасі каварні. Відомо, що середовище – надзвичайно важлива річ для письменника; принаймні на певному етапі його становлення. Пізніше виникає відторгнення, пошуки самотности й тиші, але хтось все одно залишається. Поодинокі колеги-письменники завше бувають поруч, – якщо не за столом, то принаймні у телефонній рурці.

З усіх київських письменників, згадуваних у романі, найповніше та найвиразніше відбилися троє: Артем Трохимович, Трохим (Андрій Охрімович, Охрім), Жуляненко, Жулян (Олесь Ульяненко, Улян) і Соменко (Сашко Хоменко). Саме про цих трьох у романі витворюється окремий комфортний і теплий дискурс. Хай дарує мені автор, але образ поета Срібногранського, Срібрана (Миколи Вінграновського, Вінграна) у романі занадто пунктирний, надто дискретний; він не те, щоб не вдався, натомість він виглядає, як на мене, свідомо зредукованим і прив’язаним ледве не до особистого (інтимного) життя оповідача («А ще – в цьому місті є Срібногранський, і я вже тричі був запрошений у гості. Востаннє пили пиво в парку, і коли я вчергове вернувся з гастроному, геній награно-грізно прогув: “Де ви так довго ходите? – він завжди звертається на “ви”. – Я вже встиг об… обійти три каштани…” Артист. Кожного разу він стає ближчим, теплішим. Живий Срібран»). Щось у цьому моєму здогаді, мабуть, є, знаючи, ким був і залишається для П.Вольвача поет і людина М.Вінграновський. (У збірці «Тривання подорожі» є такі рядки: «Вижовклий посріблений день лежить хитається / Йти мені так весело десь мене та ждуть / Там Поет вінгранний з Миколаєм в г о ловах / І розмова кольору неба й тютюну». Знаходимо тут і вірш «День стоїть до небес. А канапа пуста…», що має присвяту: « Миколі Вінграновському, незникомому »). Образ Олеся Ульяненка виписаний із помітною, хоча і стриманою, любов’ю, а ще – з чіткими портретними деталями: «Жулянову прозу, в якій нема й сліду від авторської усної недорікуватості, я трохи читав ще вдома. Брови врозліт, западина щоки, краєм ока бачу жулянівський профіль. Занадто довгий виріз ніздрі, такі не викликають довіри, але, зрештою, глянь, друже, на себе в темне вітринне скло – це я собі кажу подумки. Все нормально з цим пацаном». І не лише з цим; поступово вимальовується найтісніше коло: «Як і з Трохимом, котрий, втрапивши до Праги, міг там перебути до американської пенсії, як і всі щасливці-пражани, але зневажив, зриваючи в загулах прямі ефіри й випуски новин, а одного разу з таким, як сам, п’янезним звукооператором хорватської редакції почав пудити в метро, прямо на рейки. Свій хлоп Трохим».

Буденність у романі якось зовсім невимушено доростає до свідчення самовидця або й до самої поезії: «Сонячні бліки вмастяться по трохимівській куртці й шкіряних колінах Жуляна. За їхніми спинами й столиками при ятці ворушиться пішохідний Хрещатик. <…> Розповісти недавню пригоду я б міг охоче, але не хочу перебивати Жулянову розповідь над диктофоном. Щось витисну з його бурчання, дам Софії в програму. Софі внесе Жуляна в список гонорарників, теж саме зроблю я з Трохимом, і в результаті, як придумав Трохимович, матиме Жуляша нові ботинки…». Далі говорить Жулян: «– Це ти питаєш, як впливає творчість на життя, мля, – Жулян знову теребить борідку. – Ну, власне… Про шо пишеш, на те й нариваєшся. Вийшли в мене повістина, “Угрюмий” (Мова, звісно, про повість “Сєдой”. – О.С .). Коротка річ, але той… Дуже насичена уголовщиною. Конкретно. І, власне, я на те й напоровся. Зазівався, дєвочки мене клофільнули. А всього кружку пива випив… <…> Ну, а я після кружки пива, мля, очну вся о п’ятій ранку на якомусь звалищі. Пустир… Таке, як ото фільм Кустуріци – круки летять, шугняк. Слава Богу, дивлюся: єсть жетон на метро і ключ від квартири. Паспорт украли й посвідчення, мля – конкретно». Хтозна, скільки правди в словах персонажа, але те, що з абзаців П.Вольвача чується автентичний голос Уляна, це – поза сумнівом. Створювати сцени з такими харизматичними персонажами – справа відповідальна й навіть дещо ризикована. Головне в таких випадках, не припуститися фальшу, а вже чи вийде з цього проза поета чи проза прозаїка , – справа, як на мене, десята: «Філософ Жулян. Він уже встиг щось сказати бабці, що ходила між столів із в’язанкою тарані, й бабця, сторожко покасувавши, покульгала геть. На Жуляна часто косують. Ніби можна знати, ким хто є насправді. Ось встане зараз Жулян, скреготнувши стільцем, із-за столу, на якому стоїть наше пиво й димиться трохимівський “бичок” у банці з-під “Оболоні” з одрізаними краями, й піде, сіпаючи плечами й пательками, спочатку в бік Бессарабки, а потім далі, десь звернувши на Тюїльрі, й, перетнувши алею, заявиться на рю Себастьян Боттен, до видавця із виголеними до синяви породистими щоками, в “Ґалімар”. Там у Жуляна виходять два романи – “Марґрав Диявола” і “Син сутінок”. Не зараз, звичайно, але колись так має бути». І так мало би бути, – додам від себе, – але вже не буде. Або інший реальний епізод із життя О.Ульяненка, що так само потрапив до роману: «А в Жуляна на кухні живе Кактус, безхатченко, що стояв на Петрівці й вив з голоду й розпачу. “Отако, мля: А-а-а-е-е! – кривив щоку Жулян, стаючи схожим на Чарльза Менсона. – І, мля, не замовкає: А-а-а-е-е!..” Жулян привів його додому погодувати. Вже четвертий рік живе. Я, наприклад, на таке не здатен. Хоча волосся не одрощую й мене не перепитують, чи давно мив голову, як трапляється з Жуляном». Це – та спорадична, здавалося б, мозаїка, з якої, тим не менше, складається повнокровний портрет персонажа. За персонажем стоїть конкретний прототип. Об’єкт і суб’єкт, які знаходяться по різні боки маґічного мистецького дзеркала, співпадають: автор чесно і вправно виконав свою роботу.

Є нове місто, – будуть й нові жінки. Ця паралельна історія особистости пишеться на тих же бульварах і вулицях, що й основна історія персонажа. Тільки от дехто про це сором’язливо мовчить, вважаючи щось подібне за вульґарність чи ледве не дисидентство, а інші про це говорять, стверджуючи природнє людське право на власне живе життя. (Попри те, що у Запоріжжі лишилася та, найголовніша , про яку йшлося уже у віршах, але, насамперед, про неї ходить у житті романного персонажа: «П-е-е-а-а-а-вєл! – кричить хазяйка / коли дзвонить найкраща жінка у світі / чиї очі / в які падав / не дають мені впасти в пекло / І ніхто мене тут не бачить / крім неї й Бога»…). У цій, відверто слизькій темі, – як письменник, так і його оповідач, – ставляться до читача з максимальною серйозністю та адекватністю; розуміючи, що ми, читачі, здатні відчути фальш і під кілограмами косметичного матеріялу. Тому й говорить оповідач про випадково-тимчасових жінок саме так, як воно зазвичай і буває в чоловічому житті: «Парадокс полягає в тому, що ця жінка мені абсолютно ні до чого. <…> Як не були потрібними попередні знайомства – ріелтор, власниця косметичного салону, диригент, менеджер фармацевтичної фірми, психолог, не беручи до уваги мимолітних, теж зрілого віку й теж – так збігалося – всуціль середньокласових. Останньою була стюардеса. Серпневого дня я побачив її в середмісті». Першого разу не склалося. Але буде продовження: «Я за неї забув. А за тиждень знову наткнувся, помітивши ще від польського консульства. Ніби кадр на сітківці ока: красива жінка в обрамленні вулиці, з листям і каштановим шпичастим ґроном, врізьбленим над віяла бруківки. Я, знаєте, теж естет. Як ті ж Трохимович чи Жулян, тільки зі своїми відрухами. Бо звідки ж цей трем і гупання в скронях, про які уже казав. Мені самому здається, що це якась психічна девіація, хіба ні? (Насправді, все гаразд, і ніякої девіяції не фіксуємо. Радше має місце шизофренічний дискурс у м’якій зародковій формі, що є наслідком протиріч поміж пристрастю та сумлінням (відповідальністю). – О.С .). Проте так зрідка трапляється, і важко сказати, щоб я цього не хотів. У цьому якраз і полягає сенс подібних виправ. Це самовипробування. Азарт. Від них мене не відволікла навіть Рима Матвіївна Козаченко, що несподівано виникла з-за стовбурів, затуливши незнайомку і всю вуличну перспективу. Живий класик шествувала, розметавши копну волосся, гордо, як завжди, але з “кошовкою”, ніби проста смертна, й до неї можна було доторкнутися рукою. <…> За плечем пані Рими поволі даленіла мармуроволика незнайомка…». (До речі, якщо читач і досі не зрозумів, про кого мова, то в наступному фраґменті він таки має впізнати Ліну Василівну Костенко та її роман «Записки…»: «На пані Риму я колись трохи мав серця з іншої причини. Лист-звернення про підтримку перекладачів сучасної прози, підписаний кількома відомими людьми і відвезений мною й Жуляном в офіс дружини лідера опозиції, пані Рима так і не підписала. Годину й сорок хвилин – так зафіксовано в моєму деннику – Рима Матвіївна пояснювала по телефону, наскільки є безпробудно зайнятою людиною. – Я зараз пишу прозу ХХІ століття. Роман “На полях історії хвороби”. І мені жодні фонди не потрібні»). Їй особисто, бачите, жодні фонди не потрібні, бо вона сама собі – фонд. І це – окрема печаль сучасної української літератури з її проблематичною спадкоємністю, попри те, що письменник на цьому анітрохи не акцентує, лише принагідно згадує: «Я тоді сухо розвітався з живою легендою. Але то інша тема. Та й було давно». Але ми відхилились від актуальної теми, якій і присвячений цей абзац: «Чималий простір пам’яті заселений гріхами. Обличчя. Очі. Звинні тіла. Чад, від якого хочеться відмахнутися, затягнути за собою зображення, як завіску у ванній кімнаті, але та вперто відслонюється й з-за неї визирає чергова спокуса. Новіша. Від якої напинаються штани в паху». Або, як там у перших київських віршах нашого автора: «Лушпиння звуків… “…как же…” “…што ви…” / Шептання бруків, брови Штоня, / Тепло і таїна панчіх. / Тонких облич тонкі рум’яна / Несуть бульвари і майдани, / Й хоругви довгих теплих ніг» («Вже тіні синьої води…»). Але інша правда, найголовніша правда, полягає в наступному, і це є одним із джерел екзистенційної самотности як оповідача, так і романної жінки-стюардеси (пригадую водночас, що Євгенія Кононенко в одному зі своїх творів формулювала подібні речі ще жорсткіше, мовляв, правда полягає в тому, що, насправді, ніхто нікому не потрібний ): «Історія – це трохи душа. Мені стюардесиної душі не потрібно. Ніхто, крім Дарини, чию присутність я відчуваю завжди, мені не потрібний. Але раз у раз мене кидає в перелюбні пригоди. Я сам від цього потерпаю. Можливо, це лік від самотності, що брижами іноді холодить шкіру? Направду, аж терпне шкіра. Втім, колись я таки себе переможу…». І таки переміг. Дорослий вік зобов’язує. Відповідальність винагороджує, густо засіваючи наші конкретні овиди непроминальними сенсами.

***

Не лише в безіменного оповідача, але передовсім у самого автора була аж надто непроста зима. Але за нею, хвалити Господа, прийшов день суботній . У тому сенсі, в якому цей день суботній вивершує повість Левона Хечояна «Ладанові дерева» (1980), – у сенсі звільнення й вивільнення радісної життєвої перспективи. Багаторівневий текст П.Вольвача прочитають по-різному. Кожному відкриється те, що має відкритися, і не більше. Але і не менше. Ріка життя тече із минулого у майбутнє: «Багато хто розчинився зовсім. Кому треба, ті лишилися. Вони там, в імлі міста, на його вулицях. Дарина теж там, нарешті. А ще лишаються ті, що тремтять, буває, над кручами, під складним нагромадженням хмар. Незмінні, як і той настрій, котрий з’являється вмить, разом із ними (курсив мій. – О.С .). Якісь нові фізіономії посміхаються до мене з біг-борда, а я, притулившись скронею до вікна маршрутки, їду далі, через Московський міст, і думаю, що вогні, перекинуті вечоріючим, набухаючим темрявою Подолом, міг би бачити свого часу велик… Та їх багато хто бачив. За рікою, як і згадуваному вже десь на початку письменнику, мені вчувається степ. Лишилося сісти і написати. Ось. Я навіть приблизно вгадав, уявляючи, як це буде: за вікном пожухла трава, засинені впроти сонця троєщинські висотки. У проміжку між ними – імлиста смужка середмістя, звідки блискає іскра котроїсь із дзвіниць. Весна. Літо. Вересень. Трохи грудня. Важка була зима. Ну й знову на в е сну. Є. Написав». І більше, як слушно вважав Чарльз Буковські (щоденниковий запис від 28-го серпня 1991-го року), – письменник анічого і нікому не боргує : «Письменник нікому нічим не зобов’язаний, окрім як своєю творчістю. Він нічого не боргує читачеві, окрім доступу до надрукованої сторінки». Доступ до нового роману П.Вольвача на сьогодні відкритий, залишається його прочитати. Подумати. Зокрема, й над тим фактом, що перший роман письменника «Кляса» з’явився восени 2004-го року, а другий – цієї осени; в обох випадках – напередодні масштабних народних зрушень, виходу народу на столичний Майдан Незалежности. Чи це випадковість та ще й двічі поспіль? Чи, можливо, це письменницька інтуїція, помножена на специфічно-турбулентну енерґетику його ж таки поетичних текстів? Хтозна, але все це направду цікаво. Це щось таки мусить значити. Нам залишається дочекатися і подивитись, якою буде наступна весна.

І, зовсім останнє. Всіх персонажів роману цементує столичне місто. Це досить терпкі обійми. Пригадую, як боявся їх у дев’яностих роках Ю.Андрухович, присвятивши цій темі окремий есей про страх у великому й відверто чужому місті. Василь Герасим’юк, один із багатьох поза сюжетних персонажів сього роману, в 1997-му році говорив про Київ наступне: «Я прийшов у Київ, у це місто без мови, а місто без мови не може бути містом, і ось дотепер я прожив там більшу частину свого життя, і чи це місто є, чи його нема, воно для мене – нуль. Хоч там є Київські гори, туди приходив Андрій Первозваний, хоч на місці Десятинної церкви був храм Дажбога, хоч там велика енергія, але там нема української мови і воно не бере, не звучить» (інтерв’ю з Яриною Сенчишин). Ясна річ, опісля 1997-го року ситуація дещо змінилася, але не так, щоб аж занадто радикально. Зрештою, можливо, й це не головне (маю на увазі демаркаційну лінію, пов’язану з мовою, хоча іґнорувати цей факт анітрохи не випадає й сьогодні) й значно більше важить відчуття громадянства (братства), якого П.Вольвач побіжно торкнувся в романних сценах, присвячених пріснопам’ятній Помаранчевій революції. Чого більше у цьому місті, – комерції, страху, відчуження чи мільйонів, що змикають ряди перед боєм, – знов-таки, покаже найближчий час.