Нещодавно укрсучліт поповнився черговим надбанням. Володимир Єшкілєв видав свій десятий, ювілейний роман «Шлях Богомола». Книга вийшла у харківському видавництві «Фоліо» у тандемі з ранньою річчю письменника «Імператор повені».

Про що ця нова річ? В анотації читаємо: « Середина ІХ століття. Східна Європа охоплена війнами. Праукраїнські племена під тиском Хазарії та служителів демонічного божества, знаного під ім’ям Богомола, відступають на Захід. Але й на землях їхньої нової батьківщини – Прикарпаття – ворог не залишає їх у спокої… ».

Сюжет роману зводиться до наступного. Збідоване плем’я Білих хорватів тікає з неозорих степів Сходу сучасної України та оселяється у передгір’ї Карпат. Старі боги від племені відвернулись, тож головний волхв Лобас змушений заручитись підтримкою нових, тутешніх, небесних патронів. Об’ївшись мухоморів, чаклун вступає у контакт з доволі противним божком Пеком. Той обіцяє племені спокій упродовж семи років, а далі – буде видно.

Сім років пролітають непомітно, потім починаються пригоди. У найкрасивіших дівчат племені старійшини підозрюють ворожу агентуру та вирішують перевірити через ордалії. Кожна красуня має пройти по розпеченому залізу. Якщо обпеклася, значить спаскуджена клятим духом Богомола і підлягає страті. Кілька юнок добре розуміють, що нічого доброго з прогулянці по пательні не вийде й тікають до лісу. За ними пускають погоню.

У той самий час з таємного храму Богомола, що в сучасному Криму, в подорож вирушає жриця Арата. Раз на тисячу років Богомол спускається на землю та оселяється у якомусь людському тілі. Задача жриці знайти оте тіло, охороняти його та забезпечити процес перевтілення. Нічого доброго прихід божества у Серединний світ (тобто людський) не передвіщає. Волею автора Богомол облюбував собі одну з втікачок – Жаринку.

Паралельно прописана лінія візантійського ченця Макарія, який, пройшовши складний шлях, став мандрівним лікарем та оселився у закинутому карпатському капищі. Саме на нього виходять кілька втікачок.

Кульмінація відбувається на Громовому хребті, де отаборився могутній чаклун Корван. Там, у місці Сили, має статися явлення Богомола народу. Тому тут збираються до купи дівчата втікачки, спецзагін біло хорватських воїнів, жриця Арата, лікар Макарій, а також місцеві достойники. Кінцівка нагадує пісню «Океану Ельзи» – все буде добре!

Роман прочитав швидко. Сподобався. Втім є кілька «але». Отже, розберемо його сильні і, не дуже, сторони.

Насамперед це не є історична хроніка. Тому не варто шукати стовідсоткової точності в описі подій і племен, які населяли Карпати у ранньому середньовіччі. Наприклад, ви не почуєте жодного слова про Стільське – могутню столицю Білих хорватів, яка знаходилась біля сучасних Підгірців Львівської області і мало чим поступалася Києву. Також є суттєва нестиковка у хронології. За Єшкілєвим, плем’я прийшло на Прикарпаття у середині IX століття, втім археологічні розкопки свідчать, що вони тут існували значно раніше. Отже книгу варто розглядати перш за все як художній твір, де фантазія автора суттєво корегує історичну реальність. А що Єшкілєв професійний історик, то відхилення цілком прийнятні і адекватні.

Виникає питання, до якого жанру належить «Шлях Богомола». Перша думка – це наше, карпатське фентезі. Спочатку навіть напрошувалась аналогія із  знаменитим романом Святослава Логінова і Ніка Перумова «Чорна кров». І там, і там давні слов’янські племена, магія, грізні вороги та боротьба за виживання.

Романи класичних авторів фентезі  це перш за все екшн, екшн і ще раз екшн. Книга Єшкілєва також не позбавлена пригод. Мало того, це напевно, найбільш «пригодницький» роман з творчого доробку письменника. Ну, хіба що «Втеча майстра Пінзеля» може скласти конкуренцію в цій царині. Чаклунів і магії у «Богомолі» також вистачає. Втім повноцінним фентезі я б його не назвав.

Якщо автор пише пригодницький твір, то він, насамперед, має легко читатись. Тут Єшкілєву можна сміливо ставити оцінку «вище середнього». Але є місця, які гальмують процес і збивають з пантелику читача. На мій погляд, автор забагато захоплюється усілякими таємними культами, ритуалами, так і сипле іменами язичницьких богів і богинь. Якби то були наші, слов’янські божества, то це ще пів біди. Мусили ж хорвати комусь поклонятись. Але коли сюди доплітають хазарських, єгипетських, тюркських і ще бозна яких, то це вже занадто. Ось деякі «перли» роману:

« Наречених Богомола посвячували лише на вершині літа і лише у головному храмі Триликої, схованому в надрах Царської землі… Там, під конічним склепінням, горіли ароматні смолоскипи. Всі три лики богині дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх з золота – променисто-сонячну Карну-Савру, закуту у лев’ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану ». Ну, це ще терпимо. Далі цікавіше:

« Дякую тобі, Велика мати, – прошепотіла Арата, виринаючи з видіння. – Дякую за те, що показала мені силу і вірність мого предка, святої войовниці Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видінням ти наказуєш мені бути достойною святості Капаутаки і подруги її Сінкаштри, котрі незламністю своєю принизили царя-відступника. Я виконаю твій наказ, о Володарко Ночі! ».

І, нарешті, вершина польоту думки автора:

« А ще він згадав, що мудрець у своїх чи то мареннях, чи то видіннях називав богиню Триликою, Троякою і Трояною – єдиною у трьох поставах або подобах.

Він намагався досягти точності у визначенні подібності. Вживав для означення постави слово «мішкан», що в перекладі з мови Старого Завіту означає житло і мешкання, та грецьке слово «іпостасіс», яким Соборні Отці позначали відмінні та нерозривні сутності триєдиного християнського Бога. Він згадував багатолику демоницю Ліліт і жіночу суть землі Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та інші імена, що звучали загрозливо, наче закляття… ».

Як вам таке «фентезі»? Дуже швидко у читача в голові утворюється суцільна каша з усіх тих Капаутаки, Великих Матерів, Володарок Ночі. Плюс додайте сюди слов’янських Хорса, Пека та інших язичницьких ідолів. 

Усе це обтяжує текст, уповільнює динаміку оповіді. Інколи складається враження, що автор писав свою книгу виключно для завсідників філософських квартирників. Можливо, в такий спосіб, він підкреслює власну ерудованість і глибоку начитаність. Але пересічному читачеві, який купує книгу, усі ці Триликі і Сущі глибоко до одного місця. Він очікує пригод, інтриг, таємниць, але точно не « означення постави слова «мішкан» ».

Хоча, варто визнати, що у порівнянні з більш ранніми речами автора, як «Богиня і консультант» або «Усі кути трикутника», метафізичного словоблудія у романі явно поменшало. Тут доцільно згадати афоризм невідомого класика: «Будь простіше, і до тебе потягнуться люди». У даному випадку, читачі.

Замість ілюстрацій в романі використані карти. Переважно це мапи XV-XVII століть, що зображають карпатський регіон. Деякі Володимир Єшкілєв намалював сам. Конкретне відношення до подій, які описуються, має лише одна. На ній позначені регіони розселення племен. Знов напрошується аналогія з фентезійними речами, наприклад «Володарем кілець» Толкієна, який щедро «картографований». Однак, якщо толкієнівські мапи тісно прив’язані до канви твору, то єшкілєвські схоже там лише для краси. Між тим у романі вказуються конкретні географічні пункти, як то Манява, Тухольський перевал чи Сокільський хребет. Зробити відповідну мапу не становило б великої проблеми і надало суттєву перевагу книзі. Якщо вже малюєш карти, то роби це «чисто конкретно».

Ще одним недоліком є майже повна відсутність психологізації героїв. Автор зовсім не намагається заглянути їм під черепушку, показати їхні думки, терзання, сумніви і вагання. Одна з головних Героїнь – Арата – взагалі вийшла якась картонна. Це така собі машина вбивств, що мочить усіх в сортирах і внє. Нагадує персонажів голлівудського актора Стівена Сігала, що аж ніяк не відрізняються інтелектом.  Для дешевого чтива Арата повністю підходить, втім Єшкілєв претендує явно на більше і тут він дещо проколовся. У природі таких жіночок-суперменок навіть близько не буває. У слід за Станіславським так і хочеться вигукнути – не вірю!

А ось образ лікаря Макарія автору вдався напрочуд добре. Він звичайна людина, з усіма перевагами і недоліками. Можливо, саме це і викликає читацьку симпатію. Коли я читав книгу, то з усіх герої Макарій запам’ятався найбільше. Його історія запросто могла стати основою окремої повісті. Чого вартий лише епізод, як молодий лікар активно впроваджував нові методики лікування ртуттю і що з цього вийшло. Якщо б інші герої були так само якісно прописані, роману б ціни не було. 

Вважаю вдалим ходом розгортання дії на тутешніх теренах. Коли в примітках читаєш про знайомі міста, книга набуває зовсім іншого, предметного звучання. Набагато легше уявляти розвиток подій на Сокільському хребті (у книзі це Громовий хребет) чим в якомусь абстрактному Мордорі. Якісна карта тут, повторююсь, ой як би згодилась.

Гірські племена також мають реальні історичні прототипи. Наприклад дикі гравели це предки гуцулів, болотні люди то волиняки, а верховинці тяжіють до бойків.

Оригінально підписані глави. Дається взнаки історична освіта автора і вільне володіння фактажем. Ось наприклад, епіграф до глави №3: « року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рік від перемоги гуннів над аланами, у двісті шістдесят дев’яте літо від спалення аварами Хорсового капища на Хортиці, у двадцятий рік по смерті імператора Феофіла, батька Михаїла, у третій рік походу Людовика проти ободритів, наступного року після Довгої зими і Кривавого снігу, коли франки вибрали очі в князя Ростислава Моравського». Спеціально перевіряв по енциклопедіях. Усе сходиться!

До сильних сторін тексту, безперечно, відносяться діалоги. Вони природні, не занудні, цікаві. Дозволю собі цитувати уривок, який дуже сподобався: « Християнський бог терплячий, запевнила Хамдуна білявку. – Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів ».

До речі, трохи гумору книзі явно б не завадило. Окрім грека Макарія, між іншим християнина, усі герої якісь занадто серйозні, похмурі і постійно чимось стурбовані.

Одна річ мене приємно здивувала. Цього разу Єшкілєв повністю уникнув описів шалених сексуальних оргій, які далекі від реальності так само як Катапуакі і Сінкаштрі. Традиційних лесбійських ігрищ ви тут також не побачите. Книзі це лише додало солідності. Цікаво: це в автора нарешті припинило грати в одному місті дитинство, чи наполіг видавець?

Підбиваючи підсумки, підкреслимо головні переваги роману. Цікавий сюжет, достатня читабельність тексту, досконале знання автором теми.

Недоліки – перенасичення тексту високомудрими і незрозумілими пасажами, певна плоскість героїв, і, як на мене, дещо зіжмакана кінцівка.

Втім, варто пам’ятати одну річ. Рецензії пишуть критики. Хто такий критик? Правильно! Це людина, яка розповідає автору, як би він написав книгу, якби вмів.