Сьогодні такі книги читати важко й знаково водночас. Драматичне сучасся – трагічна розповідь про трагічний відтинок минулого століття (червень – липень 1941 року) на “кривавій” буковинській землі. Разом із тим, фактично до останніх сторінок повісті Марії Матіос катастрофізм либонь не оприявнюється – за винятком тяжкого передчуття з приходом “красних комісарів”. Або ще раніше: символічна “підказка” – ілюстрування чорного яструба-хижака, який застиг напроти сонця на тлі одинокої білої хмарини (с. 26). Той колористичний контраст чорне/біле – невипадковий і промовистий. Варто лише вхопити оком цю художню деталь – і тривожності не оминути. Згодом образ яструба з’явиться ще – ніби підкреслення й посилення трагізму, символ хижацтва й ворожих рейдів. Але про це буде мова далі.

Передусім зауважимо, що Марією Матіос акцентовано дискурс правди, мотиви каяття і прощення (прозираємо Стефаниківські настрої). В епіцентрі повісті – дитяча душа, свідомість 12-тирічної дівчинки Іванки Борсучки, котра вирізняється з-поміж ровесників і ровесниць глибинністю думання, “зрілим” світобаченням, силою уяви. “У дівки має бути довгий волос і короткий розум. А в тебе все не так… все не так” (с. 71), – переймається мати. І далі: “…Ця дитина як не від світу цього, Господи прости…”. Про незвичайність і особливість Іванки свідчать її непоодинокі розмисли про вічний братовбивчий конфлікт Каїна й Авеля, що там – на небі – ніяк не помиряться між собою. Схоже протистояння точиться й на землі – між братами Різунами (Іванчиними сусідами), що наступають один на одного з вилами, ледь не розпоровши обопільно животи. Іванка вертається з Дідькової Ями, несе від діда відро з молоком, кошик із ягодами – і розмислює про небесних братів із вилами. Дівчинка настійно прагне помирити Каїна й Авеля. Оте Іванчине бажання миру актуальне й нині. Миру в душах і довкола.

Прикметно, що Іванка приятелює з москалицею Севериною – мольфаркою. Відтак, добре знає гуцульські звичаї, традиції, замовляння, зашіптування. З нетерпінням чекає свята Івана Купала, бо ніяк не зречеться прагнення віднайти цвіт папороті. А оскільки світогляд гуцулів синтетичний (язичницько-християнський), то Іванка рівночасно апелює до молитви. Найулюбленішою є щоденна молитва до Ісуса Христа, яку склала бабця Варвара.

Іванку настійно цікавить небо: вона згадує, як маленькою хотіла дістати височенну драбину, аби вилізти нагору. Або ж, припускає, небо колись спуститься на землю – і вона зможе по ньому походити й добре роздивитися. Разом із тим, дівчинка має страх перед Божкою, бо добре пам’ятає мамину засторогу: Божку на небі тривожити не можна. Іванка шепоче молитовно й натхненно: “Чуєш, Божко, покажи мені, де ти живеш? Я нікому, Божко, не скажу. І поведи мене до Каїна з Авелем. Я би їх помирила. Я не люблю, коли брати б’ються, я тоді боюся. Покажи мені, Божко, дорогу. Інші крізь туман не побачать, куди ти мене ведеш. А я нікому не скажу. Почуй мене, Божко!” (с. 17). Іванці навіть спадає на думку, що сварка між небесними братами – несправжня, позірна. Тимчасом Іванчин страх бути пораненою вилами у момент примирення братів не скасовується..

Дитяча наївність усуціль єднається з добрими (“недитячими”!) намірами. Іванка знає, що потужнішою за цвіт папороті є менш відома чудодійна рослина Черевички Божої Матері . Дівчинка зриває квітку, бо має світлу мету стати сильною, дужою, здолати зло, хвороби й робити людям добро. Відтак, розрізає долоньку грибним ножиком і ховає у ранку пелюсточку: гадає, що чарівний цвіт вросте у ручку. Насправді лише шкодить собі: ручка загноїлася – і доктор Маєр ледве врятував Іванку (натомість різні примочки, зілля, замовляння не допомагали – дівчинці дедалі гіршало).

Іванка шокована, що на образах Божа Мати з Ісусом-немовлям боса – більше того, навіть без ніг: либонь загубила черевички. “Де вона діла свої черевички?! Як вона боса Ісуса носить між люди?” (с. 25). І далі по-дитячому розмірковує, маючи намір дошукатися істини: “[…] вона залишила свої черевички в лісі, для людей залишила, перетворила їх у чудодійні квіти, щоб хтось знайшов їх – і дістав небачену силу?!”

Іванка не бачить виразного рубежу між добром і злом: те, що є добрим для дітей, для дорослих – злий вчинок. Приміром, за те, що хотіла зупинити град, аби врятувати дім і городину, Іванка отримала від батька “доброго лупня”. Дівчинка пригадала всі замовляння й обряди, яким її вчила москалиця Северина: відгонила негоду косою (сокири далебі не знайшла) – частувала святковими стравами – присоромлювала “голою срачиною”. “І встид таки ж вигнав! Її срачина давно забула, що була бита, а гарбузи й кукурудза з татового городу таки віддячили за турботу гарним врожаєм. І так добре, і так не зле!” (с. 37). Чи інший епізод: Іванка з братом Семеном намастили підлогу смальцем, аби блищало, – за це обидвоє отримали дубця. Після того покарання дівчинка воліє померти. Прозираємо тут рівночасно дитяче прагнення бути любленою батьками й поривання провчити їх своєю смертю за “незаслужену” кару. Перше бажання вочевидь перемагає: “[…] коли мама в коморі витягла її із тепла великоднього кожуха і взяла, сонну, на руки, Іванка встигла подумати: як добре, що я сьогодні не вмерла, – і дужче притиснулася до маминих грудей” (с. 43).

Вимовним у повісті Марії Матіос є екзистенціал страху. Москалиця Северина радить Іванці, як треба долати страх: “[…] згадуй те, про що ні з ким не говориш, – і страх собі знайде іншу дорогу, і попрошкує до того, кого є чим лякати, а тебе ще нема за що у дрож пускати! А як буде за що – то вже ніхто не поможе” (с. 48). Дитяча свідомість не відає смерті – звідси Іванчин страх перед мертвими. Помирає дід Матей – цей страх посилюється. Але втрата однорічного братика Михайлика нівелює той межовий (либонь хронічний!) страх. Іванка невпинно й гірко ридає, тужить за братиком, який безгрішний має відлетіти на небо (на відміну від діда – той лишиться у землі).

Іванка слабує на епілепсію (“чорну хворобу”, “падучу”), заїкання – як наслідок переляку, який спізнала в темному лісі, коли несла дідові бурячиння для свині. Насправді “живим” переслідувачем виявився старий кошик-наплічник, що скрипів дорогою. Утім той переляк наклав тяжкий карб на дівчинку: дорослі односельчани жаліли через важку недугу, співчутливо хитаючи головою, а діти перестали з нею бавитися, ніби сторонячись. Між іншим, чи не найбільше Іванка товаришувала з хлопчаками-євреями, зосібна Зісьо Клугман іменував її “сміхованкою”. Аби здолати капосну хворобу, Іванці довелося пережити обряд “продажу”, відчути на собі лікувальні методи москалиці (на кшталт – сидіти голяка на мурашнику). Причиною своєї слабості дівчинка вважала гріх, за який покарала Божка. В повісті оприявлена думка, що гріх має бути обов’язково спокутуваний як не самим носієм, то його родичами, однофамільцями (Стефаниківська традиція).

Деструкцію у впорядковане життя Іванки та її односельців вносять “красні комісари”. Село відверто руйнується: яблука зіпсувалися, перетворившись на купу мерзлого гною, дах заготконтори (колишньої конюшні) продірявився. Символічним і віщим є Іванчин сон: “красний комісар” настійно кличе дівчинку до себе, але вона не може зрушити з місця, бо гадина біля її ніг пильно дивиться в очі. Іванці здається, що бійка на небі посилюється: Каїн і Авель тримають вила напоготові. Гіршає і на землі: розгораються репресії, вантажівки (“грузовіки”) проїжджають через село, люди німіють і ховаються вдома. Іванка мимоволі стає таємним свідком того, як “красний комісар” за списком заганяє людей у “грузовік” – з-поміж “ворогів народу” тітка Августина (батькова сестра), якій попередньо “продавали” Іванку. Тим часом отець Онуфрій переховує у храмі єврейку Хаю, у якої починаються перейми, свідомо веде у вівтар, приймає пологи, просить Бога простити йому цей гріх. “У життю часом буває так, що чиєсь життя важить більше, ніж гріх перед Богом. Гріх можна відмолити…” – пояснює панотець Іванці. Поки Хая народжує, забирають її чоловіка Левка, зрештою, як інших євреїв. На відміну від більшості дорослих, Іванка вміє тримати таємниці. Тож замовчує правду про Хаю, але змушена попередити батька про загрозу, яка нависла над дідусем – ще одним “ворогом народу”.

Актуальними є слова бабці Варвари – як відповідь на Іванчине питання про ймовірність Другої (на порядку денному – загроза Третьої!) світової війни: “Най Бог боронить, аби друга война колись зачалася! Най Бог боронить! Най іде, як іде, аби войни не було, бо вигибнуть у войну люде, усі вигибнуть. У войну, дитино, нема праведних, усі у войну винні. І правди у войну нема, ой, нема, дитино…” (с. 113).

Вимовною є реакція сільського дзвонаря – однорукого Михайла – на дитяче питання про те, як люди на небо вибираються: “Стріляє канона – і випроваджує чоловіка на небо. Душу і тіло забирає – і не питає, хоче чоловік на небо до Бога, чи не хоче. Або инак, по-другому забирає: виходить чоловікові час дихати, чоловік спускає дух – та й по-всьому. Один карається, як уже виходить йому час ходити під Богом, а другий і кліпнути не кліпне – пішов на хмари, забрав Бог душу – та й по-всьому…” (с. 116). Далі Іванчиному братові Семену: “Видиш, хлопче, мама тебе у муках родить, ти ростеш, а не знаєш, що з тобою завтра буде. І котрий на твою голову цісар чи король ся вродить, що буде йому чи земель, чи людей замало. Е-е-е, бац! Усім, хто колотить світом, і земель, і людей вічно замало, не можуть ці вар’яти наїстися людської праці й людської крові. А чого? Бо не шкода людських дітей нікому” (с. 117). І як продовження: “Щасливий чоловік той, що дихає, хоч і карається на світі. Але дихає. Видиш, дихаю – і ще сміюся! А ті, що зі мною були, коли канони били, махають мені з неба крилами. А чого? Бо є лише дві правди на світі: як народився, то мусиш і вмерти. Так що не думай, янголе […] як на небо по драбині вибратися. Прийде час – драбина сама ся спустить по тебе”. Отже, хисткий рубіж між життям і смертю, перший первінь конче зумовлює інший. Роздуми Михайла-дзвонаря – не так відповідь на дитячі питання, як сповідальний монолог.

З нападом Гітлера на Росію ”красні комісари” полишають село й від’їжджають. Люди потрохи оговтуються – втім ненадовго. Знову виринає образ яструба, що вперто висить над Іванкою: “[…] у ясному небі – ні одної пташки. Поблизу – ні живої душі. А яструб незрушно застряг над Іванкою, ніби має намір ось-ось клюнути її в тім’я. Вона пробує кинути догори прутик, щоб налякати його. Та хижак висить і далі – так, ніби за нитку прив’язаний до неба” (с. 160). Далі відбувається жахливе і трагічне: наближаються німці й румуни. Іванка й цього разу невільно стає випадковим свідком уже кривавих злодіянь: фріци женуть євреїв на розстріл. Це ніби помста за вбивство румунського офіцера. Дорогою страчують старого і сліпого Капетутера, який всю провину хоче взяти на себе, щоб захистити молодих, далі Хаю (немовля скочується з рук помираючої, німець наступає на крихітне тільце чоботом, роздроблюючи кісточки – це достоту наймоторошніший епізод у книзі!), Рівку Зарембиху… Іванчин товариш Зісьо втрачає ліву руку. Така жорстокість фашистів набуває особливої актуальності нині (проросійські терористи не поступаються фріцам!). Подибуємо образ яструба на німецькій формі (це вже третя з’ява хижацького птаха). Кривава трагедія поєднується з абсурдом: “просто перед дзвіницею Марфин бик покриває корову Гаврила Клима” (с. 193). Такий ганебний “нонсенс” супроводжується реготом окупантів. Крайню байдужість і навіть схвалення єврейська трагедія викликає в односельчан: окремі персони навіть намовляють на юдеїв, таким чином ніби мстяться за колишні суперечки й образи. Особливе психологічне навантаження у драматичні моменти несуть пейзажі. Напередодні розстрілу євреїв сонце чорніє , а Іванка переховується у каламутному вирі шанця.

Єврейська трагедія стає кульмінаційним моментом у творі, межовою ситуацією для Іванки. Пострілів дівчинка вже не чує, вона осліпла й оглухла, ба більше – померла з усіма. Церковний дзвін не слухається виснажених дитячих рук. Іванка відчуває тривожність і відчуження: чужим стає село – та Іванка в ньому. У трагічних умовах дванадцятирічна дівчинка гейби проходить обряд ініціації: посвячення у дорослість, рівнозначну духовній та особистісній зрілості. Вона – віч-на-віч із ворожим їй світом, незвіданим до кінця.

Розв’язкою є остання частина повісті: Іванка два дні поспіль лісами й верховинами шукає єврейського хлопчика – Елі Шерфа (“дурне теля”). Відчуває розчарування в людях, на них кладе провину за нещастя. “Учора минуло Івана Купала. Та Іванка уперше не шукала цвіту папороті. І черевичків Божої Матері вона тепер не шукає. Нема на світі таких черевичків. Пішли по людях. А Матір Божа лишилася боса. Як проста жінка, що не має взуття. Тому вона й не має сили спинити зло. Бо ж хіба би дозволила Матір Божа чинити одним людям з іншими людьми те, що вони чинять? Проста людина не може стати упоперек зла – а Бог може, коли хоче. Чи люди не заслужили, щоби Матір Божа їм помагала? […] Матір Божа не винна, що люди злі. А хто винен?..” (с. 200 – 201). Як зостається без відповіді це питання (авторка спонукає до розмислів читачів, до пошуків ними істини), так і фінал повісті лишається відкритим. Іванка безуспішно кличе Елі й молиться. Але надія є. Вочевидь буде продовження…