Щоби добре відчувати Київ, треба тут народитись і вирости або прожити бодай півстоліття, а щоби писати про це місто після Максима Берлінського, Костя Щероцького та Федора Ернста, авторові потрібні велика наснага, неабиякі знання та бажання передавати їх іншим. Саме таким автором є історик Ігор Гирич. У своєму «Путівнику» він прив’язує до історичного часу теперішній профанний простір Києва, в якому вулиця Івана Мазепи перетинається з вулицею Московською, вулиця Григорія Котовського вливається у вулицю Кирила Стеценка, а вулиця Симона Петлюри завершується кінним пам’ятником Миколі Щорсу.

Київ Ігоря Гирича – це автентично українське місто, вкорінене у княжому акрополі на Старокиївській горі, у маґдебурзькому середмісті на Подолі та в Університеті та Латинському кварталі на Паньківщині. Саме з Університетом і тамтешніми інтелектуалами, починаючи від Тараса Шевченка, Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша, автор пов’язує розвиток українського руху від середини ХІХ до першої третини ХХ століть на всіх трьох його стадіях – романтичній, науковій та політичній. Звісно, до цього були так само причетні викладачі та випускники інших навчальних закладів міста, особливо Першої гімназії та Колеґії Павла Ґалаґана.

Осердям українського життя у Києві на зламі ХІХ–ХХ століть був Латинський квартал – чотирикутник між Тарасівською, Микільсько-Ботанічною, Панківською та Маріїнсько-Благовіщенською (нині – Саксаганського) вулицями. Саме там тоді селилися «своєкоштні» студенти Університету, а також професори, доценти та інші науковці, у тому числі Володимир Антонович, Микола Василенко та Наталя Полонська-Василенко, Орест Левицький, Вадим Модзалевський, Орест Новицький, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Володимир Науменко, Михайло Драгоманов. Там жили й українські письменники Олександр Кониський, Михайло Старицький та Олена Пчілка, актор Панас Саксаганський, поети Леся Українка і Максим Рильський, композитор Микола Лисенко, меценат Євген Чикаленко. Там-таки розміщувались і редакції українських часописів «Село», «Киевская старина», «Шляхи», «Наша кооперація», з якими співробітничали, серед інших, Сергій Єфремов, Симон Петлюра та Микола Порш. Тож недаремно Маріїнсько-Благовіщенську вулицю кияни тоді неофіційно називали Українською.

«Путівник» Ігоря Гирича унаочнює логіку «привласнення» міського середовища Києва українською спільнотою, показуючи, як вона визначала у ньому свої місця пам’яті та маркувала його своїми історичними символами та культурними знаками. Ця логіка найчіткіше проглядається у столітній історії пам’ятника княгині Ользі, апостолові Андрію та просвітителям Кирилу і Мефодію роботи Івана Кавалерідзе на Михайлівській площі. Він постав там 1911 року з ініціативи Київського відділення Імператорського російського військово-історичного товариства як перший на запланованій алеї монументів на честь провідних діячів імперії, згодом був у кілька етапів зруйнований більшовиками, а 1996 року – відновлений за рішенням Київради вже як пам’ятник цим чотирьом чільним постатям української історії.

Одночасно з ними до українського пантеону були залучені також князь Володимир Великий та гетьман Богдан Хмельницький, а пам’ятники їм, свого часу зведені саме як свідчення присутності імперської влади у Києві, внаслідок цього символічного привласнення стали українськими місцями пам’яті (щоправда, для цього довелося, серед іншого, прибрати з постаменту пам’ятника гетьманові написи про «царя восточного, православного» та «единую, недѣлимую Россію»). Таким самим чином музей Володимира Леніна на площі Ленінського комсомолу був перетворений на Український дім на Європейській площі, а так званий «будиночок Петра І» на розі вулиць Хоривої та Костянтинівської на Подолі (насправді збудований братами Биковськими вже після смерті першого російського імператора) – приєднаний до українського світу як місце ув’язнення Артемія Веделя.

Натомість поза цим світом залишаються численні київські знаки колоніальної (а тепер уже і неоколоніальної) залежності. Це, зокрема, згаданий пам’ятник Щорсу, бюст Леніна між перонами станції метро «Театральна», бюст Віталія Примакова у Наводницькому парку, статуя пролетаря із каменем в руках на площі Червоної Пресні на Заканав’ї, меморіальна дошка на честь штабу більшовицького повстання проти «контрреволюційної Центральної Ради» на стіні будинку Назарія Сухоти на Контрактовій площі. Це також червоний пам’ятник двом чекістам на площі Фелікса Дзержинського, веселкова «арка дружби народів» («ярмо») у Хрещатому парку і стометрова «батьківщина-мати» («баба») над Наводницьким яром. Щоправда, цей останній монумент києвознавець Дмитро Малаков не так давно визнав (утім, не зовсім серйозно) цілком придатним до «ідеологічного переосмислення»; справді ж-бо – варто лише подивитись, як ця сталева жінка, стоячи обличчям до Сходу, демонструє свій шістнадцятиметровий меч тамтешнім збирачам земель , возз’єднувачам та іншим інтеґраторам .

Проте переважна більшість знаків імперської влади у Києві через свій символічний тягар не надаються на привласнення чи переосмислення, а відтак їх врешті-решт відторгає міська громада. Класичний приклад – пам’ятник Петрові Столипіну на Думській площі (нині – Майдан Незалежності), на постаменті якого були написані його слова про велику Росію та світло російської національної ідеї. 16 березня 1917 року, напередодні Свята Свободи, учасники української маніфестації спорудили над ним дерев’яну шибеницю і на «столипінській краватці» повісили на ній зняту з постаменту статую Столипіна, а потім скинули її на землю та відвезли на переплавку на завод «Арсенал». Так трапилось і з пам’ятником Леніну на протилежному кінці Хрещатика: 8 грудня 2013 року повстанці, зачепивши троси ручних лебідок за стовбури перших тополь на бульварі Шевченка, скинули ту статую з постаменту із викарбуваними на ньому словами «вождя» про «єдину дію пролетарів великоруських та українських».

Деяким читачам «Путівника» ця українськість Києва, на якій наголошує Ігор Гирич, може видатися такою ж несподіваною, якою вона видавалася тим воякам Української Галицької Армії, що спільно з козаками Армії УНР пізно ввечері 30 серпня 1919 року звільнили столицю від більшовиків, а наступного ранку були вражені портретами Тараса Шевченка на балконах будинків і численними синьо-жовтими прапорами на вулицях і навіть на балконі Міської думи на Думській площі. Натомість обізнаний читач напевно пригадає, як того ранку кияни обсипали квітами галицьких стрільців Самбірської бригади, поки ті йшли від залізничного вокзалу до Софійського собору (за маршрутом № 1 «Путівника»), а коли вони закріпили бойовий прапор свого куреня на перилах балкону Думи, всі присутні на площі тричі вигукнули: «Слава Україні!».

Звісно, жоден путівник не здатний охопити всього Києва, тому запропоновані Ігорем Гиричем сім маршрутів екскурсій окреслюють тільки головні напрямки опанування міським простором. А далі всі охочі мають можливість на власний розсуд і смак дорощувати ці напрямки іншими іменами, будинками, датами та сюжетами. Приміром, вийшовши тим самим маршрутом № 1 на Театральну площу (готель «Театральний», кондитерська «Франсуа», Оперний театр, готель «Ермітаж», Ольгинська гімназія), один читач, мабуть, уявить собі Володимира Винниченка, який червневим вечором поспішає з Педагогічного музею до Опери, щоби там на Всеукраїнському військовому з’їзді оприлюднити І Універсал Центральної Ради із проголошенням автономії України. Інший читач може пригадати невеликий гурт київських гімназистів, школярів і реалістів, які січневого вечора 1918 року, навіть не вміючи до ладу прицілюватися, затято відстрілювалися від червоногвардійців з верхнього поверху Ольгинської гімназії. А ще один читач, можливо, згадає крайового провідника ОУН(б) на східноукраїнських землях Дмитра Мирона (псевдо «Максим Орлик»), який липневого дня під час утечі з київської в’язниці був застрелений гестапівцями біля стіни Опери.

Так само на Майдані Незалежності (маршрут № 6 «Путівника») один читач, напевно, почує стотисячний спів українського гімну та майже за Овідієм відчує запах солодкого диму вітчизни від вогнищ у металевих діжках. Натомість другий читач, мабуть, уявить сотника «Чорних запорожців» Божка, що пополудні 31 серпня 1919 року скидає з балкону Міської думи прапор імперії, а третій – двох сестер-жалібниць, які вслід за тим розстелюють той прапор на бруківці Хрещатика, щоби по ньому пройшли коні козаків Запорозької дивізії Армії УНР.

У вступі «Від автора» Ігор Гирич повідомляє про підготовку ним до видання нового, розширеного путівника по Києву, який за обсягом буде вчетверо більшим за цей. Отже, читача чекає ще одна добра нагода розширити свій персональний київський світ, долучити до нього нових героїв, знову помилуватися його химерним рельєфом і дивовижно гарними будинками, ще раз прогулятися його райськими місцинами, смакуючи їхні назви: Грушки, Мишоловка, Кудрявець, Предславине, Китаєве, Пріорка, Біскупщина, Уздихальниця, Скородум, Бабин торжок, Реп’яхів яр, Труханів острів, Бусове поле, Лиса гора, Чортове Беремище.