Перекладацька робота завжди є посвятою себе іншій особі. Перекладач є посередником, своєрідним містком між автором та читачем. А текст-переклад – це вже зовсім інший твір, відмінний від тексту-оригіналу. Тому так важливо завжди вміти побачити мову «зсередини».

Чому власне окреслюємо у заголовку поняття словесного експерименту? Авторка надає перевагу у добірці перекладів саме представникам школи поетів-мовників (L=A=N=G=U=A=G=E Poets). Чому я називаю цю книгою добіркою перекладів? Як слушно зазначено у передмові, «Лабіринтами слів» не можна вважати антологією. Весь відбір авторів та текстів зумовлений вподобаннями авторки.

Основною ознакою збірки, за словами Г.Скалевської, є експеримент, «згідно якого поезією може стати будь-яке слово чи словосполучення, будь-яке речення, що спонтанно і природно фіксує звичайні моменти нашого буденного життя, не обтяжуючи їх штучними стилістичними засобами, не ув’язнюючи їх у задушливих, вузьких просторах надуманих рим і поетичних розмірів».

Я не буду порівнювати «Лабіринтами слів» із «День смерті Пані день» (2006) – антологією  американської поезії 1950-60-х років у перекладах Юрія Андруховича. Скажу тільки, що це певною мірою продовження тієї перекладацької студії над експериментальною поезією. Юрій Андрухович, за власним бажанням, закцентував увагу на поетичній традиції бітників, а Ганна Скалевська головно на текстах поетів-мовників.  Вірші дев’яти авторів, представлених у збірці «Лабіринтами слів», з п’ятнадцяти, перекладено українською мовою вперше.

Перед тим як перейти до огляду й аналізу текстів цієї збірки, хочу подати основні засади шкіл американської експериментальної поезії. Школа «Блек Маунтін» (Чарльз Олсон, Роберт Дункан, Роберт Крілі, Поль Блекберн, Деніз Левертов та ін.) розробила теорію «проективного вірша», що належить Чарльзові Олсону. В її основу покладено вчення про відкритість форм, яке ґрунтується на спонтанності дихальних пауз під час мовлення. Поетам школи Сан-Франциско (Джек Спайсер, Роберт Дункан, Лу Велч, Гері Снайдер, Кеннет Рексрот, Дайяна ді Пріма та ін.) властиве тонке відчуття природи, у якій вони черпають своє натхнення, шукаючи зв’язок природи з космосом. Поезія стилю «біт» (прародичка популярної у 1990-ті роки музики стилю «реп») бере початок від віршів, що читалися вголос у клубах культурного андеграунду. Поети бітівської школи: Аллен Ґінсберг, Ґрегорі Корсо, Джек Керуак, Вільям Берроуз та ін. Юрій Андрухович зазначає, що «тип бітника найчастіше поєднував у собі асоціальність і марґінальність як свідомий і радісний життєвий вибір, анархізм, мандрівний спосіб життя». Поети Нью-Йоркської школи (Джон Ешбері, Френк О’Ґара, Кеннет Коч та ін.) – здебільшого випускники Гарвардського університету. Їх називають «віртуозами тонкої гри поетичних асоціацій». За визначенням Ю.Андруховича – «те, що зробило Нью-Йоркську школу цілком особливим явищем – це її зорієнтованість на нове американське малярство, зокрема на абстрактний експресіонізм». Що ж до мовної школи – поети прагнули не виходити за межі мови як такої і будувати свої тексти за принципом вільної гри асоціацій.

Чарльз Олсон (1910-1970) – представлений як поет-модерніст другого покоління. Сам називає себе археологом вранішньої зорі. Він пише гостро і правдиво, так ніби виконує постулат Френка О’Гари, доказуючи, що «вірш робиться тільки нервом»: «І зараз скрізь війна/ де нещодавно був мир,/ і тепле братерство, і/ зорані поля». Ми повинні діяти, інакше «…гніздище з екскрементів та/ тухлої риби перетворюється/ на вогку, сморідну масу». Автор зізнається що часто бачить «кольорові картинки/ усілякої їжі: брудні/ листівки/ І слова, слова, слова/ над усім сущим/ Ані очей, ані вух»…

Дещо іронічний Чарльз Буковські (1920-1994) – «лауреат соціального дна Америки» (Time, 1986). Писав просто, без зайвих красивостей, його поезія здебільшого конкретна: «у моєму серці сидить синій птах, що/ хоче звідти вирватися,/ але я заливаю його віскі, вдихаю/ цигарковий дим,/ і всі повії, бармени,/ бакалійні клерки/ навіть не здогадуються,/ що він/ там…». Маємо алюзію до казки-п’єси М.Метерлінка, де синій птах – «таємниця речей і щастя», символ невловимого щастя. Чому невловимого?.. бо Чарльз міркує, що часом «так чудово, що/ можна й/ заплакати, але я не/ плачу, а/ ви?»… Ліричний герой розуміє всю складність життя:

смітники повні

звалища повні

божевільні повні

шпиталі повні

цвинтарі повні

все інше

порожнє

Часом розуміємо, що «є речі набагато гірші за/ самотність», але часто буває пізно… «а немає нічого гіршого/ ніж/ занадто пізно». Імпонує поетичний оптимізм: «ваше життя – це ваше життя/ не дозволяйте йому згинатися у вогкій покорі./ пильнуйте./ вихід існує./ світло обов’язково десь є». Треба бути уважними, «боги даватимуть вам шанси./ не проґавте їх.». Треба вміти опановувати своє життя: «я зустрічав людей сильних і/ знаменитих, але вони не врятувалися,/ б обули сильними і знаменитими лише у межах Людства…». Потрібно виходити поза межі можливого.

Вільям Карлос Вільямс – розбудовник суто американської моделі модернізму у поезії. Мав великий вплив на формування школи поетів Сан-Франциско, поетів Чорної Гори, бітників та поетів Нью-Йоркської школи. Його тексти написані у жанрі мінімалізму:

Я з’їв

сливи

що були в

холодильнику

і які

ти мабуть

берегла

на сніданок

Пробач мені

вони були неперевершеними

такі солодкі

і такі холодні

Джон Ешбері (1927) – один із засновників Нью-Йоркської поетичної школи. Багато філософічності в його рядках: «Все так гарно крутилося, а зараз,/ Що ж, воно просто розвалилося у руці,/ Коли зміну озвучено, гостро,/ Немов гачок у горлі, і показні сльози полилися/ Повз нас у бездонну чашу під назвою вічність».

Гері Снайдер (1930) – за стилем письма був схожий до покоління Біт та Сан-Францизької Школи Поезії: «ми прихилимося до стіни/ один напроти одного/ юшка закипатиме на вогні/ потроху стемніє/ і ми питимемо вино».

Роберт Крілі (1926-2005) – тексти схожі до творчості поетів Чорної Гори, хоча й не такі прагматичні: «Слова сповнені/ порожнеч,/ Що болять. Мовлення/ Лише в роті.». Застосовує прийом семантичної градації:

Біль як та сама квітка.

як ця сама,

як та сама,

як ця сама.

Сід Корман (1924-2004) асоціюється здебільшого з бітниками, поетами Чорної Гори та поетами-об’єктивістами: «дотик світла у небі,/ щоб запевнити себе кожного дня,/ що смерть починається із серця».

Рі Арментрот (1947) – представниця поетів-мовників:

Ти є це.

Це є (ти є)

Помилкою

із цілим арсеналом

облич,

із системою

вживленого

об’єднання,

із ворожістю,

із настановою.

Френк О’Гара (1926-1966) – один із провідних представників Нью-Йоркської школи поезії. У тексті «День коли померла Леді»: «щоб трохи убити час зазираю до лікерного магазину/ ПАРК ЛЕЙН і замовляю пляшечку Стреги а/ потім вертаюся звідки прийшов до Шостої Авеню/ і тютюнової крамниці Театр Зігфельд…».

Аллен Гінзберг (1926-1997) – один із лідерів та ідейних натхненників бітників. У пісні про любов ліричний герой стверджує, що «так, так,/ це саме те,/ чого я хотів,/ завжди хотів,/ завжди хотів,/ повернутися/ до тіла,/ де народився». Рух життя порівнює із комбінацією голосних та приголосних: «Рухатися за ритмом, обертатися за голосними./ Приголосні навколо голосних творять значення./ Насолоджуватися голосними, цінувати приголосні./ Предмет визначає те, що вона бачить».

Бернадетт Меєр (1945) – представниця другого покоління поетів Нью-Йоркської школи. Її стиль порівнюють із манерою написання Гертруди Стайн та Джеймса Джойса: «Час почитати Путівник Філдінга Країнами Європи/ І перечитати Книгу Рецептів Еліс Токлас, кілька книг/ Джона МакФі/ Та новий словник Американської Спадщини,/ Пригоди Математика Станіслава Улама/ І Дикого Хлопчика з Аверона психолога-бехевіориста/ Про хлопчика, якого виховали вовки».

Барбара Гест (1920-2006) – представниця Нью-Йоркської поетичної школи. Її поезії сповнені конкретної мови: «в мені проходить двадцяти-актова драма/ театр активних/ критики точно там/ навіть актори/ навіть квіти представлені на сцені/ навіть польові квіти». Авторка деталізує свою драму життя: «То були дощі/ у таємничу пору року. То були сніги/ на низьких схилах. То була вода/ і холоднеча у моєму роті».

Чарльз Бернстін (1950) – представник школи поетів-мовників. Експериментує на рівні семантичного увиразнення слів у рядках:

Спо-

кутування

приходить

і

спокутуван-

ня

йде

а

швидко-

плинність

лишається

тут

на-

завжди.

Рон Сілліман (1946) – представник школи поетів-мовників. Його поетичний світ має дещо прозовий вимір: «Тяжкі сни. Мить, коли усвідомлюєш, що твоя власна/ смерть лежить в очікуванні десь у твоєму тілі. Самотній/ корабель окреслює горизонт. Дощ небезпечно пити».   

Лін Хеджиніан (1941) – представниця школи поетів-мовників. Її поетичний вимір філософічний, із глибинним внутрішнім підтекстом: «Кохання/ породжує грайливі почуття навіть до серйозних речей,/ забезпечуючи життя/ роздумами». Авторка ніби торкається мовної «серйозності» на рівні багатошарових асоціативних рядів.

Як бачимо автори застосовують інтертекстуальні елементи, творять свої тексти колажним типом, вибудовують мозаїку асоціативних рядів. Однією з основних таких особливостей є частотність певних технік віршування, як-от радикальний перехід до верлібру, використання мовного бриколажу, коли текст будується з банальних готових фраз-кліше.