«Занікатись»

На виході з метро били ногами чоловіка. Поряд – довгі черги на маршрутки. Я набрала 102. Міліція була на місці за дві хвилини. Потім я їхала серед тих, хто щойно бачив усе і не реагував ніяк, і починала розуміти, що об’єднує ці дві книги: підліткову повість про „любов” і розлогу розмову з філософом, якого вже немає. Страх. 

Практично в кожній рецензії, що встигли вийти на книгу «Людина в (м)асьці», йшлося про чат як місце, де співрозмовники не бояться бути собою: писати перше, що зривається з пальців. Територія чату мала би бути чимось на межі одкровення – тим, де розверзається найпотаємніша самість, яку за інших обставин демонструвати ризиковано. Однак герої зані/икують справжні імена, обмінюючись досить банальними повідомленнями на кшталт « - Бугага! » , « А шо? Чого? Га? Де? » , що не містять жодного криміналу. Отже ризикованими вони вважають будь-які свої думки?

Маскування має місце і в реальності, реставрованій спогадами Кримського. Він вичищає наукові збірники від крамольних пасажів, перш ніж вони потраплять на очі партійному керівництву. Відкликає з редакції власну статтю, в якій довів хибність тлумачення Гегеля в СРСР. Пише праці на замовлення під іменем директора Інституту філософії АН УРСР.

Віртуальний світ героїв (м)аськи із грою в хованки – сутнісне продовження реальності, в якій існував Кримський.

Країна моя не моя

Єдина героїня чат-сюжету, яка скидає маску і виводить стосунки в реал,  Марина, робить це при зустрічі з італійцем. Вона – не перша жінка в українській літературі, яка  відкривається, але водночас перетинає кордон. Цей алгоритм відтворюють романи Ірен Роздобудько «Ґудзик», Ірени Карпи «Фройд би плакав» (може, автора (М)аськи теж звати Іреною?).

Кримський вважає, що зобов’язаний приймати основоположні принципи ідеології країни, в якій живе. Пише статті під чужим іменем, викладаючись на сто відсотків. Називає абсурдом курс філософії в Київському повоєнному університеті, але не відбувається від діамату методом більшості – вставляючи на початок статей цитати з книг партійних вождів. Він досконало опановує цю філософію, а потім на комсомольських зібраннях розхитує зсередини: на діаматівські аргументи знаходячи діаматівські ж контраргументи.

Небезпеки самощирості

«Навіщо бути собою, якщо можна бути кимсь вартісним?» – цей НЛП-афоризм а prioiri знецінює особистісну конгруентність, замикаючи її в рамки притлумлених негативів. Існує й інша традиція, в якій «бути собою» означає бути людяним. «Всі люди добрі», - повторював і повторював булгаківський Ієшуа. А бути людяним, запевняє Кримський у своїх спогадах, – непросте завдання, що потребує щоденних зусиль. Іноді пов’язане з ризиками.

Межа конгруентності наступає тоді, коли ти вважаєш, що  ризики перевершують вигоди від насолоди бути собою. 

Чи, попри послідовну націленість на самощирість, така межа існує для Кримського? Ось фрагмент розмови, присвячений репресіям кінця 40-х рр..: « С.К.: « - …я просто реально не розумів, до чого може призвести така поведінка. Т.Ч.: - Не було того, хто міг би вам пояснити? С.К.: -  Що значить пояснити? Що, мені повинні були сказати, що мене заарештують? Звичайно, я бачив арешти, і знав, що таке КДБ, але для мене все це тоді якось не доходило, і я не знав, як би повівся, якби у повній мірі відчував наслідки . Т.Ч.: – Але Ви не стали наступним, як Вам обіцяли? С.К.: – Ні, мені взагалі важко зараз Вам відповідати …»  

Книгу «Разговор длинною в жизнь» завершує не авторський волюнтаризм, а смерть головного співрозмовника. Далі – aut bene, aut nihil. Для покоління Сергія Кримського лишатися собою означало ризикувати життям. Межа, за якою конгруентність невід’ємна від смертельної загрози, в різних суспільствах у різний час знаходиться на різній відстані. Кілька десятиліть тому в Україні її було приставлено кожному до горла.  

Страх всує

На цьому фоні гра в хованки у сучасному чаті викликає швидше поблажливу посмішку. «Не боюся жодних наслідків у свій бік», - говорить Ice Queen про переваги ніку над справжнім ім’ям. Яких наслідків, дівчинко? Повертаючись на початок – яких наслідків боялися ті, хто споглядав, як людину б’ють ногами і не вийняв з кишені мобільного, щоб тицьнути пальцем у три цифри – 102?

Славнозвісна криза ідентичності – не відмова приймати її варіативність, а відмова бути собою. В українському контексті, поставлені поряд, ці дві книги оголюють той факт, що ми не помітили чи не хочемо помічати, як межа ризиків для життя, пов’язаних із правом на конгруентність, відсунулася далі. Можна поворушити шиєю, хоча вона й заніміла, бачити, говорити. Коли продовжуєш поводитися так, наче ця межа все ще тут, вона знову починає наближатися. Вже відчули? Одного дня, як в іншій книзі, створеній у формі чату, - «Шлем ужаса» Віктора Пєлєвіна, – крізь зачинені двері вдеруться омріяні кошмари, породжені страхом всує.