Нещодавно російські читачі по-новому відкрили для себе творчість українського поета, тонкого лірика, одного із пізніх шістдесятників, Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, Леоніда Талалая. Творчість українського митця переклав російськомовний поет і критик, уродженець України, Володимир Артюр, і цього року у московському видавництві «У Никитских ворот» вийшла книжка Л. Талалая під назвою «За тенью тень».

Творчість Л. Талалая неодноразово перекладали російські літератори, проте, за словами самого Леоніда Миколайовича, це були переклади, які не були близькими до його поезії. Справді, перечитавши їх, можна говорити про те, що творча манера українського лірика у російськомовних варіантах губилася, часто це були спрощені переклади, які не відображали особливості талалаєвого почерку.

Для Л. Талалая образи природи стають своєрідною спробою порозуміння з дійсністю: «...таке поетичне занурення в природу, – стверджує І. М. Дзюба, – є визволення суті життя від суєти. У переживанні природи концентрується духовне єство людини, природа є індикатором і вічної етично-філософської проблематики людини, і її громадянської настроєності в найширшому діапазоні». Саме тому творчість митця дослідники охрестили натурфілософською.

В. Артюху вдалося передати органічність Л. Талалая, дух його поезії, творчу манеру, вловити образність і  музичність.

До речі, про Музику. Василь Ге расим’юк у передмові до останньої книжки поета пише: «Скрипка не для побуту, а для буття…Музичний інструмент поета має жорстокі вимоги… інша річ, що в будь-якому випадку музика безжальна. До поета. Але він знає, на що йде. Тобто, майже завжди знає. І якщо потребує «солодкої брехні», то зовсім не так, як забрехалося нині все довкола».

У Л. Талалая є мініатюра «Старий скрипаль», у якій він торкається теми творчості:

Скрипка аж заходиться плачем.
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю.

Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини?
Ми з тобою нерозлучна пара –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.

 Ось як переклав В. Артюх:

Скрипке от сльоз горячо,

К плечу прижавшись, играет.

Кто кому подставляет плечо?

Я не знаю, и скрипка не знает,

Кто к кому под вечерний звон –

В листопаде со всех сторон –

Подошел с покаянием судьбы.

Мы с тобой неразлучная пара,

А черные бездны футляра

Смотрят на нас, как гробы.

До речі, цю мініатюру цікаво було б порівняти із поезією російського митця І. Анненського «Смычек и струны».

Л. Талалай в одному зі своїх інтерв’ю говорив, що поетичне чуття – як слух у музиканта: він або є (від природи), або його нема. У В.Артюха є дивовижний талант відчувати поезію, її музику.

Коли я вперше слухала російські переклади українського поета, у мене було відчуття, що це писав сам Л. Талалай, проте російською мовою. Так тонко і точно Володимирові Григовичу вдалося вловити ритм, передати образність та геніальну простоту талалаєвого письма, не опустивши його до профанного рівня.

Л. Талалай – поет, котрий промовляє прості речі, про які всі ніби й знають, проте чомусь тільки Талалаю вдається їх висловити: («Вслед за ними идет безсмертье, / А нюх у него, как у собаки» («А вслід за ними йде безсмертя, / А внього нюх, як у собаки») або «Сегодня и завтра – все бесполезно» (Сьогодні рано – завтра пізно») та ін.

Парадоксально, але складних поетів перекладати легше, ніж поетів легких і прозорих (за кожним рядком цієї легкості проявляється безмежний горизонт смислів і глибин, за простотою висловлювання, «проговорювання» простих висовлювань стоїть масштабність думки). Писати вірші прозорі  теж, виявляється, важче, адже потрібно сказати просто те, що є складним, філософським, не опустившись до графоманського рівня. Це окреме питання, ще не досліджене літературознавцями, проте страшенно цікаве своєю феноменальністю.

В. Артюх, маючи бездоганний «слух» у поезії, «вловив невловиме»: геніальну простоту він не спростив, а передав її точно й автентично за допомогою магії російського слова. Очевидно, що спрацював феномен цього перекладача (виходець з України, який гарно відчуває українську мову і знає українську культуру, котрий до того ж так само добре знає і відчуває російську мову).

Поезія Л. Талалая, що представлена у його останній збірці «Безпритульна течія» (котра побачила світ у 2010 році завдяки друзям поета і колегам по перу Мирославові Лазаруку та Василеві Герасим’юку, за підтримки благодійного фонду «Україна-3000»), і з якої російський колега обирав тексти для своїх перекладів, є віддзеркаленням української дійсності.

Леонід Миколайович часто повторював, що він у цій країні живе, ніби в іншому житті, не своєму, чужому. Страх за світ, за його бездуховність, за культивацію матеріальних цінностей спонукав поета до внутрішнього бунту, який переростав то у внутрішній конфлікт, то до критики і самокритики. Безсилий щось змінити, поет відчуває безпорадність і спустошеність:

Осень глубокая. Поздний вечер.

В лужах небо молнии мечет.

Громко ругаются в сквере бомжи.

Осень глубокая, и век железный

В копоти, в струпьх, во лжи.

Ни кола, ни двора, ни межи –

Сегодня и завтра –

все безполезно.

Поет рятується від цієї спустошеності різними способами: критикуючи, висміюючи реальність, пародіює її і себе у цій реальності, вдається до іронії і самоіронії, іноді до сарказму. Психоаналітики говорять, що сміх є захисною реакцією на безглуздя. Сміх як механізм самозбереження дозволяє людині не збожеволіти. Згадаймо хоча б М. Гоголя, якого від абсурдності буття і страху рятував сміх. Саме тому у творчості Л. Талалая останніх років є чимало алюзій і ремінісценцій на твори М. Гоголя і Т.Шевченка… Поета до певної межі теж, як і Гоголя, рятує іронія, сміх над собою, за якими проступають – почуття провини. Провини загальнолюдської, провини – за те, що не зміг разом із іншими побудувати світ, у якому б не відчував себе чужим. У якому б не був чужим навіть самому собі:

Ни голоса Бога с неба,

Ни взгляда зверя из чащи –

Вокруг пустота и небыль,

Кроме себя, пропащего.

Не страшно уже ничего.

Так откуда в душе тревога?

Вокруг нигде никого,

Нигде никого,

Кроме чужого порога.

   Або:

Не открывает глаза наше время,

Ты для него только бремя.

Никогда не бойся быть третьим

Без мишуры, позолоты и лака –

Вслед за ним идет безсмертье,

А нюх у него, как у собаки.

   Віршів, які характеризують дійсність у Л. Талалая багато («Востановили Божий храм», «Предлагает, кажется, что-то лукавый», «Все ниже нас склоняет осень», «Живешь горбатым, как закон» та ін.).

У пізнього Л. Талалая багато поезій етично-морального екзистенційного плану. У роздумах про людські цінності, Л. Талалай висловив своє ставлення у прозовій формі: «Хіба не блюзнірство дорікати сьогодні мільйонам людей, які за межею бідності, що вони не розуміють свободи і готові поступитися нею за дешеву ковбасу? Я розумію, що на висотах, де проблем ковбаси не існує, свобода має цінність. Але яка свобода сьогодні в обі­краденої і голодної людини? Свобода стати злодієм? Чи померти?».

Повертаючись до перекладів В. Артюха, варто зазначити, що російськомовний колега сам обирав вірші і сам упорядковував книжку перекладів, які достойно представили творчість українського поета Л. Талалая у сусідній державі.