«Минулого, як і мертвого, не воскресити, але можна перенести його у теперішнє, назвавши смертним гріхом, а тоді висповідатися, виправдавши не лише вже скоєні, але й майбутні ганебні вчинки».

Ці рядки, мабуть, чи не найкраще розкривають основну ідею роману. Це – роман про гріхи. Звичайні людські гріхи. Усі люди щодня грішать у думках чи на ділі, але не кожен у цьому зізнається. Інколи приховування власних маленьких чи великих «злочинів» стає справжнім випробуванням для совісті, яка повсякчас нагадує про себе. Затаєні гріхи можуть мучити людину, і тоді єдиний вихід – це зізнатися комусь, виговоритися, виплакатися і одержати прощення. «Дошкуляка» розповідає про чоловіка, який на чужих гріхах, а точніше на природному бажанні людей покаятися і отримати відпущення, хотів заробити гроші.

Головний персонаж (не хотілося б називати його героєм) – де тільки не працював, аж поки не зрозумів, що найцікавіша й найприбутковіша справа його життя – це відкрити ресторан, у якому можна привселюдно сповідуватися, ніби у церкві. Як не дивно, людям сподобалася така ідея, і вони дійсно платили за те, аби про їх провини почули інші. Господар ресторану одержав те, що хотів, але цей задум обернувся проти нього ж самого.

Антон (головний, я б сказала, антигерой роману) не викликає жодних симпатій із початку і до останньої сторінки книги. Він – цинічний бабій, який має величезну кількість «кицюнь», але жодної з них не кохає. Зустрівши біля метро дівчину в одязі черниці, Антон починає щодень думати і мріяти про неї, але лише тому, що хоче спробувати щось новеньке – як це, бути з черницею, з майже святою. А коли красуня виявляється зовсім не тією, якою він її собі уявляв, чоловік втрачає до неї усякий інтерес. Для Антона, здавалося б, люди узагалі нічого не значать, але, на диво, у нього таки є друзі. Щоправда, друзі ці – колишні злочинці, які починають нове життя після в’язниці – і знаходять роботу в стінах «гріховного» ресторану.

Сама семантика прізвища Дошкуляка вказує на те, що її носій вражає, зачіпає людей, торкаючись до найболючішого. А й справді, що може бути болючіше, ніж почуття провини, яке гризе людину зсередини?! І Дошкуляка дістає ці гріхи із самих глибин чужих душ, вивільняє їх назовні у вигляді привселюдних зізнань. Але чи може бути ресторан найкращим місцем для покаяння? Чи, може, для цього ліпше підходить церква? Чи, може, найкращий спосіб спокутувати гріх у безпосередній розмові з Богом під час молитви? Невже для того, щоб покаятися, неодмінно треба іти в церкву? Адже ж священнослужителі – теж далеко не святі люди. Як бачимо, роман ставить цілий ряд питань, над якими варто задуматися читачам.

Щодо форми твору, то сама оповідь деякою мірою нагадує нам сповідь журналіста Антона Дошкуляки. З одного боку, це ніби звичайна розповідь від першої особи, у якій персонаж крок за кроком розкриває свій життєвий і кар’єрний шлях, а з іншого, це історія, повна зізнань. Антон слухає, записує чужі гріхи, і водночас аналізує власні. Йому хочеться вірити в те, що його гріхи, у порівнянні зі злочинами інших людей, – дрібниці. Але усе це не більше, ніж самообман.

Щоночі Антону сняться дивні сни, якими починається кожна частина роману. Роман має два розділи – «Люди» і «Гріхи» – і безліч маленьких частин. У творі спостерігається своєрідне обрамлення: у кінці частини останнім реченням обов’язково буде рядочок, який ми вже зустрічали на початку цієї ж частини. Також у романі є одне вставлене оповідання. Це так званий текст у тексті.

Сказати б, що роман – релігійний? Ні. Скоріше він – антирелігійний. Авторка показує, що слуги церкви – такі ж грішні люди, мають свої слабкості, здатні до перелюбу і т.д. Між Богом і людьми не повинно бути посередників. Кожен грішник може, не виходячи з дому, покаятися у скоєному у щиросердній молитві, знаючи, що там, принаймні, його сповідь не запишуть на диктофон.

Десь побічно, тоненькою павутинкою, проходить тема кохання.

«А ти маєш кого кохати?» – питає отець Гервасій.

Про це ж саме питає Антона і його мама.

Насправді закохатися можна у будь-якому віці і за будь-яких обставин, і навіть коли ти – одружений. Здатність кохати, захоплюватися іншою людиною – з нами усе наше життя. І коли б це кохання до людини не прийшло, воно змінює її, частково чи повністю. Це неминуче.

«… рано чи пізно у житті кожного чоловіка настає період так званого дефіциту любові», – стверджують рядки роману.

Отже, «Дошкуляка» – це роман про добро і зло, про духовне й земне, про гріхи, покаяння та розплату за них. Єдине, що хотілося б насамкінець зазначити, так це те, що сюжетно роман Багряної «Етимологія крові» – сильніший, більш захоплюючий у порівнянні із «Дошкулякою», хоча ідейно обидва романи – приблизно нарівні.