На жаль, українська культура мала в минулому й такі парадокси, коли наша еліта, замість того, щоб творити щедеври на радість людям, змушена була, потравивши в тенета НКВС – КДБ, займатися далеко не тим, на що мала талант. Скажімо, неперевершений художник Микола Глущенко у 30-і роки під агентурним іменем «Ярема» виконував спецзавдання у фашистській Німеччині: він першим, ніж Ріхард Зорге, повідомив, що її уряд активно готується до війни з Радянським Союзом. А ще до того йому передали офіційно від Гітлера альбом акварельних малюнків фюрера, яким зацікавився сам Сталін. Лише після війни він сповна присвятив себе живопису, часто відвідував Седнів, дружив із чернігівцем, нині народним художником України Анатолієм Шкурком.

Спражнім детективом постає й історія життя талановитого письменника і літературного критика, визначного вченого Віктора Петрова (1894 – 1969). В 20-роки він належав до кола неокласиків, займався вивченням життя і творчості Пантелеймона Куліша, писав, під псевдонімом В.Домонтович, художню прозу, зокрема, повісті «Дівчина з ведмедиком» і «Аліна й Костомаров». Фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, але вже перед війною очолює директором Інституту українського фольклору.

А через два роки Віктор Петров переходить лінію фронту десь між Орлом і Харковом, здається в полон і пропонує німцям співробітництво. Попри всі підозри в ймовірній належності до розгалуженої радянської шпигунської мережі, він витримує всі випробування гестапо й абверу. Менше року минуло відтоді, і ми вже бачимо письменника у званні німецького офіцера, який редагує харківський журнал «Український засів». Після  війни Петров перебуває в Німеччині, багато їздить по таборах «переміщених осіб», спілкується з різними політичними діячами, у тому числі з Степаном Бандерою, друкується чи не в кожному еміграційному виданні.

Фатального дня 18 квітня 1949 року він раптово зникає зі своєї квартири у Мюнхені. Це привело до виникнення різноманітний версій його вбивства. Лише через кілька років українська діаспора довідалася, що він мешкає в Москві.

З 1956 року Петров працює в Києві, в Інституті археології. Зокрема, видана ним у 1972 році монографія «Етногенез слов’ян» стала на мене, тоді ще студента, настільною книгою на до довгі роки. Поховали вченого на Лук’янівському військовому цвинтарі для високих кагебітських і військових чинів. У «Київському некрополі» Людмила Проценко називає Петрова полковником.

Про нього багато писали: і в емігрантському оточенні, зокрема, письменники Василь Чапленко (його брат-професор Іван Чапля, до речі, ще на початку 70-років викладав у Ніжинському педінституті) та Ігор Качуровський, і сучасні київські вчені Сергій Білокінь і Віра Агєєва.

І ось книжка відомого літературознавця і педагога, донедавна ректора університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслава Брюховецького. Це, власне, збірник, що склався у процесі роботи над тритомником вибраних есеїв Віктора Петрова «Розвідки», що теж вийшов щойно у видавництві «Темпора». Крім глибокої аналітичної передмови до тритомника та виважених приміток до есеїв (про це окрема розмова), В’ячеслав Брюховецький намагається розкодувати його правдивий життєпис.

Загалом, зацікавленість Брюховецького постаттю Петрова починається з 1975 року, коли київський письменник Іван Сенченко дав йому почитати брошурку «Українські культурні діячі УРСР — жертви большевицького терору». Цю працю — перший мартиролог політичних репресій 30-х років — вчений написав на початку війни, але чомусь вона була опублікована в зарубіжних виданнях у 50-і роки. Читати В’ячеслава Брюховецького дуже цікаво, особливо контроверсійні оцінки і судження. Скажімо, отаке. Після від’їзду з Німеччини, Віктор Петров виконував ще одне завдання радянських спецслужб, на цей раз у Франції. Пов’язане з письменником Володимиром Винниченком.

Та інтригуючі загадки зі сфери розвідницької діяльності Петрова все ж лишаються на майбутнє —  документальних підстав не виявлено в жодних відкритих архівах. Запитання, яке поставила письменниця Докія Гуменна, давня приятелька нашого героя, ще у 1949 році, і яке цитує В’ячеслав Брюховецький, «Чи є в Петрова запорізький дух? Чи людина це великих діл і принципів — чи це болото, з якого не може витягнути ноги Україна?», зостається відкритим.