Світлана Талан – письменниця, яка у своїх творах не просто пише, вона кричить про людський біль. Насмілюся припустити, що робить те не від хорошого життя. Читаючи її інтерв’ю, які дає сєверодонецькій пресі (саме там проживає), або сумській (звідки родом), стає зрозуміло, що ця жінка чимало перетерпіла. Було, навіть кинула писання, бо самотужки виховувала сина й ледь зводила кінці з кінцями. Але за кілька років, аби, з її слів, не збожеволіти, вона згадала, що вміє і любить творити.

 Згадала батька, який викладав українську мову й літературу, «був закоханий у рідну мову й рідний край», мав звання відмінника народного освіти України, і саме від нього передалася доньці любов до української мови. Згадала себе дев´ятикласницею, коли відправила на конкурс у місцеву газету нарис і перемогла, відтак стала позаштатним кореспондентом. Згадала, як запрошували працювати у районну й обласну газети, та вона обрала дорогу батьків: закінчила Глухівський педагогічний інститут. Згадала переїзд до Сєвєродонецька ще 1989 року, де багато років працювала вчителем початкових класів, але теж дописувала у місцеву газету, навіть отримала запрошення від керівника літературної студії на заняття, але «не змогла туди піти з банальної причини: отримуючи мізерну вчительську зарплатню, не мала гарного вбрання, тож просто посоромилася прийти на зустріч». Саме тоді й перестала писати. А врешті зрозуміла: її життя неможливе без літератури, писання їй необхідне, «як саме повітря».

 У 2012-му світ побачив її роман на гостросоціальну тему «Коли ти поруч» (дипломант «Коронації слова-2011»). Торік Світлану Талан знову нагородили «коронаційним» дипломом за не менш проблемний твір «Не вурдалаки», який нещодавно з´явився на книжкових полицях.  

 Аби тонко, глибоко й достоту зрозуміти роман (чи що це? – у мене запитання до видавця, який не вказав у книжці, що саме пропонує читачеві: роман, щоденники, повість, засновану на реальних подіях) «Не вурдалаки», треба бодай якимсь чином стикнутися із болісними неправдою, пригніченням, розчаруванням, безгрошів’ям, себто мати родичів-учителів або «дітей війни» (осіб, яким на час закінчення Другої світової війни було менше 18 років).

Зізнаюся, у 1990-ті, коли й моїм батькам-учителям по півроку не платили зарплатні, я змушена була по три тижні не приїжджати додому з навчання, бо не мала грошей на квитки, ходити взимку у туфлях, бо не було за що купити чобіт, носити штани, які мама перешивала з батькових… Направду було дуже скрутно. А що вже казати про тих, хто народився у голодні 1930-ті?! Світлана Талан ділиться історією своїх батьків, які терпіли нестерпне, ціле життя трудилися «на благо Вітчизни» й урешті «заслужили» не на гідний відпочинок та смерть, а на нелюдське до себе ставлення. Їм, а також усім «дітям війни» письменниця й присвятила роман (роман?) «Не вурдалаки» – емоційну, піднесену, часто з неправдоподібно грамотною розмовною мовою, як для сільських жителів, але однаково болючу, чуттєву й проникливу розповідь «від першої особи».

Твір складається із трьох частин. Перша – про тяжке дитинство дівчинки Марії, яка з чималою родиною проживала «у мальовничому селі на Поліссі». Авторка прямо, подекуди навіть безжально описує реалістичні сцени жахіть голоду, відтак війни. Як виживали, у які халепи втрапляли діти та дорослі, і як із них вибиралися… З великим щемом читаються рядки, з яких дізнаєшся: аби діти не замерзали вночі, мати клала їх спати у піч. Або й – про тяжку долю Марійчиної тітки, що її зґвалтував німець, від якого завагітніла...

«Зараз нас називають дітьми війни , – підсумовує першу главу письменниця словами головної героїні. – Якось це неправильно. Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває їх людською кров ’ ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнула наше дитинство. Війна не може мати дітей, але нас чомусь називають дітьми війни».

 Друга частина книги написана у формі щоденника. Марія, уже доросла дівчина, студентка омріяного педагогічного вишу, почала вести записи у серпні 1954 року. З першого й до останнього рядка, який записала у жовтні 1996 року, її думки, плани, мрії та наміри просочені несамовитою вірою у майбутнє, радістю за можливість трудитися на благо людей. Вона навчається на вчительку заради одного – « збудувати нове, краще життя для наступних поколінь». «Від однієї думки про причетність до такої великої місії перехоплює подих », – зазначає дещо патетично. Тим часом дівчина навіть не припускає, що всі її пережитки, безкінечні старання та часті страждання заради чийогось «благо», мало хто оцінить. Хіба – найрідніші люди. Бо головне, що трапилося з Марією – вона зустріла кохання свого життя, кохання «схоже на безкрайній океан, на нескінченний Всесвіт».

Годі не захопитися жінкою, яка навіть у шістдесят дивилася на свого чоловіка закоханими очима. Попри все, що довелося пережити й пробачити. Бо кохання, якщо воно справжнє , «повинно бути не лише всепоглинаючим, а й всепрощаючим », – ділиться досвідом Марія.

Читаючи цю найбільшу частину твору, видається, дивишся старе чорно-біле кіно, де є вірна жіноча дружба і підступні недруги, нерозділене кохання, розчарування, де хоч менше радості, але так багато вірності, чекань, надії, кохання, де немає чужих дітей, бо головними героями верховодить любов. І ти щиро сподіваєшся, що фінал цієї стрічки буде щасливим. Але якби не йшлося про нашу реальність…           

«Життя після щоденника», себто третя частина твору є таким собі підсумком життя головних героїв і цілого покоління людей, яких так «обдурила держава». Та держава не просто «обдурила», вона не навчила молодь поважати цих людей, вона абияк роз’яснила, що ці «діти війни» зробили для нас теперішніх. Світлана Талан – донька своїх дорогих батьків вказала пальцем на кожного, хто й нині не добирає слів, коли спілкується з літніми людьми чи то на вулицях, чи в чиновницьких кабінетах. Бо це ж як треба не поважати, яким треба бути неосвіченим, щоб назвати батька, чоловіка, дідуся, відмінника народної освіти України вурдалакою?

А ти запитав, як той чоловік прожив життя? Чи знаєш, що він і досі пам’ятає страхіття війни, що й тепер бачить уві сні німецькі літаки, чує їх «монотонний гул та завиваючий свист бомб, що падають»? Не прочитавши у книжках про пережите нашими предками, ти бодай поцікався, як не здатен допомогти. Бо тебе не просять про гроші з власної кишені. Тебе просять про звичайне добре слово. Жаль, що нині навіть це у великій ціні.