Класично лабіринтний роман як елегантна обгортка для «чисто англійської «чорнухи» – дорослий твір від Джоан Ролінг продовжив вдячну тему чортів у зовні тихих водах симпатичного містечка немилосердною сатирою про сучасне британське суспільство.

 У старовинному Пегфорді, місці дії «Несподіваної вакансії», все похмуро й безнадійно, мешканці приховано чи не дуже ненавидять одне одного. Був там єдиний «промінь світла в темному царстві», чиновник Баррі Фербразер, але й той помер наглою смертю вже на перших сторінках. Інші герої, дорослі й неповнолітні, – коли ще не сформовані моральні потвори, то, принаймні, недалеко втекли від “високого” звання. Представники старшого покоління – нездарні як батьки, недалекі й егоїстичні, інфантильні, пихаті, заздрісні, жадібні, лицемірні. Правдорубство карається не лише публічним остракізмом, але й офіційно – відвертий виступ лікарки Парміндер, обуреної цинізмом «стовпа» місцевої еліти, коштував їй посади.

Натомість, нащадки-підлітки, які ще не встигли опанувати мистецтвом затаврованої в романі політкорекності, прямолійні у всьому, і в жорстокості теж. «Чесно» лаються, кривдять слабших, доводять вчителів до сказу і хизуються періодичними зляганнями як ознакою «крутизни». Хіба-що єдине роблять крадькома – зраджують тат і мам в кращих традиціях Павлика Морозова. 

 Така «безпосередність» не додає юним персонажам симпатії, зате плоті й крові і виказує «дитячий» бекграунд письменниці. Досвід багатотомної казки про Гаррі Поттера  прислужився у створенні переконливих тінейджерських образів, що виглядають «живішими» від ними ж зневажуваних «предків». Надто, коли останніх, героїв зовсім не другорядних – більше десятка. Зрозуміло, важко виписати кожного так, щоб і Станіславський аплодував би, але, як наслідок «масовки», пегфордівці-батьки могли б позаздрити увазі авторки до внутрішнього світу дітей – чи йдеться про аналіз Стюартових пошуків «автентичності», зацьковану, але, попри все, героїчну Саквіндер, страждання Ендрю від нерозділеного кохання і домашньої деспотії, або Крістал, чию вперту вітальність змогло зламати лише почуття провини.

Дорослі, тим часом, «задовольняються» викладами їхніх попередніх історій, що мали б підказати читачеві, чому ж стали такими, як є – за кількома винятками, ходячими збірками вад і комплексів. Подібних легко зустріти в будь-якій, не лише британській провінції, але ця типовість все ж не рятує від схожості радше на героїв серіалу, аніж справжніх людей. Не в останню чергу, і завдяки затягненим, трохи не мильно-оперним сценам, що грузнуть в деталях і нерідко повертаються до вже сказаного раніше – як-от домашні посиденьки за участю молодшого подружжя Моллісонів. Пара то вечеряє в батьків, то сама приймає гостей, але антураж і застільні балачки тавтологічно повідомляють про все ту ж пристрасть поважних матрон до пліткарства і дрібних інтриг, еротичну стурбованість Саманти і її та Майлза снобізм.

Не бозна-як потрібним для сюжетного розвитку здається і розлогий опис святкування ювілею Моллісона-старшого. І без нагромаджених гротескних ситуацій на вечірці відомо, що Говард – самовпевнений лицемір, Гевін – безвідповідальний і безвольний, Морін та Саманта – недолугі та кумедні у своїх спробах повернути молодість, а батьки і діти, як завжди, ворогують. Достоту, як у серіалі, коли аудиторії зайвий раз «люб’язно» нагадують про що ж, власне, назнімали стільки відтинків.

На додачу – суто «кіношний» сюрприз, коли Патриція вибовкує про давній батьків адюльтер. Навіть, коли зважати на значну “похибку” її образи на родину і щойно спожитого алкоголю, все одно не дуже віриться, що доросла жінка буде ділитися подібним секретом з випадковими співрозмовниками. Ще й коли ці співрозмовники – підлітки, і коли сама Пат починає розмовляти так, ніби їй теж «надцять».

Аналогії з серіалом, на щастя, на цьому закінчуються, бо пегфордівський «нуар» – зразок хоч і не завжди бездоганного з точки зору великої літератури, та загалом добротного, традиційного англійського письма. («Небездоганність» стосується і авторської мови, вона часом викликає нерозуміння – що ж, власне, намагалася сказати письменниця «надміру оригінальними» метафорами? Наприклад, сестра Крістал, з якою розлучили в дитинстві, здавалася їй казковою феєю, такою ж прегарною і таємничою, як... небіжчик, колись знайдений у материній ванні. Припустимо, мерця ще можна уявити таємничим, але ніяк не чарівним).

Незважаючи на згадані недоліки, все одно читаємо роман, витриманий в британській ретро-стилістиці: з розгалуженням фабульних ліній, жодна з них не провисає. З майже Діккенсівським сарказмом, що промовляє деталями – адвокат бідних Фербразер вмирає поруч з полем для гольфу, атрибутові-символі багатого життя. Біля його ж могили двоє підлітків займаються сексом, і тільки згодом дівчина відчуває щось схоже на докір сумління, бо покійний – один з небагатьох, хто ставився до неї співчутливо. З притаманною Гарді фатальною знедоленістю бідняків, що у Ролінг показана на прикладі кількох скалічених поколінь родини Відонів. Як і в Гарді, зовні привабливий патріархальний світ британської провінції від Ролінг приречений, хоч би як не “переконували” містян у протилежному вилизані фасади Пегфорда. Врешті, повчальні інтонації обох класиків однаково впевнено звучать і в «Несподіваній вакансії» – пройшовши повз біду ближнього, отримаєш власну. Чи те ж саме словами письменниці  в «Гаррі Поттері і Ордені Фенікса»: байдужість і недбалість можуть наробити більше лиха, ніж відверта ненависть.

Шукати інших паралелей роману з дитячими творами авторки справа настільки ж «вдячна», як порівнювати казку і її обов’язкове «жили вони довго й щасливо» з реальним життям, яке буває ще потворнішим від описаного у «Несподіваній вакансії». Щирого, аж до відрази, натуралізму, в книзі не бракує, проте описи згвалтувань, чорних злиднів, домашнього насильства чи вкритої кількаденною кіркою фекалій дитячої сідниці мають на меті не так маніфест Ролінг «я – вже доросла письменниця!», як привернути увагу до проблем, про котрі незручно говорити в порядному товаристві. Чи, навпаки, тому ж товариству зручніше сказати: бідні самі винні, що бідні.

На перший погляд, роман наче б також підводить до цієї ж тези: бідняків не жаліють ні заможні герої, ні сама Ролінг. Агресивна, хоч і добросердна Крістал намагається врятувати занедбаного пропащою матір’ю брата-малюка і обирає для цього єдиний для себе спосіб – завагітніти від однокласника і відтак отримати від держави пільги та соціальне житло. Про те, щоб здобути шанс у житті бодай завдяки спортивному талантові, дівчина не думає. Інші пролетарі з незатишного Філдс, прилеглого до Пегфорда, ще гірші –  безробітні-повії-наркомани-злодії, пливуть за брудною щоденною течією. Назву їхньої місцевості, що англійською означає «поля», можна розуміти як один з численних проявів гіркої іронії Ролінг. Недарма в давньоєгипетській міфології «лани Іалу»– місце вічного раю для праведників, а тут земля поруч вродила людським бур’яном. Чого ж дивуватися, що в містечку ледве зі шкіри не пнуться, аби формально відмежуватися від соціального непотребу і «перекинути» його на бюджетний баланс Ярвіла, більшої адміністративній одиниці.

Та це не той випадок, коли можна поспівчувати: послав же Бог сусідів добропорядним громадянам. Хоч би й тому, що бути громадянином означає усвідомлення власної відповідальності за суспільні негаразди, а це почуття  властиве єдиній Кей, яка недавно переїхала до Пегфорда і живе по вулиці з символічною назвою Хоуп – в перекладі «надії». Кей близьке чуже горе, але то швидше завдяки статусам соціального працівника і матері-одиначки. Якщо її устами письменниця озвучує істину про спільний обов’язок, то з’ясувати причину жалюгідного стану мешканців Філдс спонукає самого читача, раз по раз «завертаючи» до неприкаяних «полів». Поступово стає зрозумілим, що винні не тільки лінощі і схильність злидарів до криміналу: вони просто не знають, як можна жити інакше, бо тупа безвихідь – це не те, що створює можливості вибору.

З темами бідності й класової нерівності Ролінг знайома незаочно – відомо про скрутне життя письменниці «допоттерівського» періоду – і тим цінніше її «повернення до витоків» у «Несподіваній вакансії». Одна з найбагатших жінок Сполученого Королівства пхнула публіку видом просто у виразку середнього класу – його подвійну мораль – подібно до літературного корифея з минулого, Семюеля Батлера, що два століття тому сатирично знущався чи не з тієї ж вікторіанської «цінності». Своєю чергою, вигадані сучасники Ролінг не спромоглися на імунітет проти латентного расизму: пегфордівці не пробачають сім’ї Джаванда, що смагляві сікхи – розумні й успішні, і обмовляють їх за будь-якої нагоди. Як велять правила пристойності «старої-доброї Англії», в пошані – по-пуританськи міцно стиснені уста, надто у хвилини, коли їх хочеться розтулити криком відчаю. Через те Рут «чемно» терпить побої чоловіка, а Ширлі навіть сама перед собою вдає, ніби її шлюб та нащадки – ідеальні.

На цьому тлі два обірвані дитячі життя, що спершу сприймається як своєрідний викуп за повернуте взаємопорозуміння в родинах, в кінцевому, «глобальному» рахунку – все одно безглузда жертва. Вона не помирить вчорашніх суперників на виборах до місцевої ради (ті нагадують українські, бо обирати не дуже-то є з кого, тому перемагає непотизм). Тим більше, не збудується міст дружби між Пегфордом і Філдс, і трагедію, що виросла з комедії людських стосунків, не назвуть оптимістичною навіть найбільш затяті прихильники позитивного мислення, ще однієї чесноти середнього класу. Єдина втіха, коли тут можна вести про неї мову – негативних героїв покарано, вони залишилися біля «розбитого корита» втрачених мрій і ґрунту під ногами – знову ж таки, як належить в класичній англійській літературі. Хіба-що Стюарт, коли вибереться з ями розпачу, що її сам же викопав, має майбутнє – звісно, якщо котрогось кепського дня знову не повернеться до своїх соціопатичних експериментів з «автентичністю». Але все одно краще, аніж лежати паралізованою купою плоті на шпитальному ліжку, як Говард.

Гіркий і сподіваний фінал пегфордської псевдо-ідилії, що насправді – звичайна англійська буденність. Коли згадати про різноманітні сучасні кризи, виявиться, що не винятково англійська, але то вже тема іншої розмови.