Книга Володимира Биньо «У хмарах та глечиках» концептуально поділена на чотири частини: «Рись у мені», «Бджолині танці», «У лабіринтах» та «Збиті амфори». Кожна із цих частина відрізняється тематично, проте має спільну нитку - внутрішнє «я» ліричного героя.

                У розділі «Рись у мені» ліричний герой дещо стурбований, сповнений сумнівів: «В тебе душі не видно,/ Тож не дивись у вічі». Класичний вислів: очі - дзеркало душі, по-новому алюзійно прочитується у авторських рядках. Мотив позиченої душі або душі-маски зринає в наступних рядках: «Він привезе з Гоморри/ Свіжу солону душу». Такі рядки нагадують комедію дель-арте, де в маскараді змінними є навіть не обличчя, а душі. І радісні моменти життя не завжди щирі: «залатуємо дні піснями в до мажорі,/ Бо в джинсових серцях протерлися кишені». Все це «нагадує нам, що ці шкури овечі/ Для нас тільки підготовчі,/ Під ними ще шкури вовчі...».

Бачення любові як болю: «Кажуть, любов у тому,/ Щоб ти впустив цей біль...». Свого часу Генріх Гейне назвав це почуття «зубним болем». Володимир Биньо дещо узагальнює розуміння любові до тієї найвищої точки чуття, від якої може страждати і тіло, і душа. Образ вогню асоціюється із сильним, проте невзаємним почуттям: «Твій ворог - вогонь, що вкотре зове погрітись/ Під мурами зим... під мурами вічних зим». І тільки час здатен все здолати, бо ж «графіті не зітруть зі стінок тих артерій, / В яких пульсує час уривчасто і грубо». Треба чекати допоки з «серця вилетять/ Голуби або ворони».

Концепт мрії яскраво перетинається із концептом дороги: «І мрія - струнка, мов старість/ Нанизує і калічить», бо «порізав на прапор вітрила,/ Поросли не стрічанням дороги». І тільки «свобода ввижається птахом,/ Що мишам вкоротить віку». Бо «на кислій планеті смішних дикобразів» нам залишається лише чекати, коли «із попелу зліплять столітні легенди,/ Як тільки дотліють вчорашні газети».

У своїх текстах автор часто звертається до гри з читачем. Застосовує прийом парономазії: «Рани так рано весь вечір». Або ж паронімічної атракції, що має в основі алітераційну тавтологію приголосних: «Шарф ночі розквіт - / для квітів і ваз/ вив´язуть джаз/ вітри». Є тексти, що будуються за принципом нанизування намиста, де кожен рядок самодостатній і творить свою окрему асоціацію: «Увімкнено світ./ Обпечений час/ замерз на 4:03».

Всі вірші вражають глибиною та образною метафоричністю: «Народжуються з грозами, щоб вмерти,/ Перлин квартети в профілях трави». Вдалий паралелізм сприймається по-новому свіжо: «У оркестрі світанку/ розплакались/ блискавки-скрипки,/ Бо коханець-смичок/ впав дощем/ на/ трамвайні дроти».

Розділ «Бджолині танці» вирізняється більшим прагматизмом думок і виразною соціальною тематикою: «Надто шумні авто, надто зимні та безповоротні/ Ті слова, від яких заразилися інієм стіни...». Ліричний герой описує світ, в якому «на сльози глобальні знижки/ І попит на них росте...». Оригінальним парономазійним видається рядок: «А скільки ще літ/ до літа/ летіти?». Гра слів стає своєрідним прийомом цього розділу: «Твої всі земфіри/ і мумітролі/ забули,/ забили,/ заграли/ з ефіру...». Цікавим видається вірш побудований за допомогою стилістичної фігури - епанафори, що базується на паронімічній атракції стику строф:

Піковий туз

Чирвовою дамою

не б´ється.

Б´ється серце

Від передчуття

Раннього.

Рань його

і втечи у своє

місто.

Містить зайвість

сльоза твоя.

Там я.

Космічність поетової душі сягає свого піку в рядках: «Ромашки навшпиньки вдивляються в зорі,/ Як ті застібають на ніч небеса». Своєрідне трактування людської суті життя: «Падіння, як ознака висоти.../ Туманність, мов ілюзія польоту...». Але важливо зберегти в собі щось непроминальне, внутрішню людську святиню: «І, зірвавши вистави і голос... не зривай незабудку,/ Бо уже не злетить її ангел із твого плеча...». Головне встигнути все сказати, не проґавити свій момент, бо боляче, коли «та, яка хвилями бавиться,/ відходить в ранковий сніг/ І хочеться жити в світах,/ в яких не буває «пізно»».

                Розділ «У лабіринтах» здебільшого про шукання себе і розуміння власного призначення: «Кажуть, повзати народжений я,/ але, коли сплю,/ крила сняться». І якою насправді буде доля знає хіба що «на пагорбі - силует/ ромашки-віщунки/ безволосої». Бо зараз чомусь так пронизує «погляд незнайомки,/ наче мелодія/ скрипки карої...».

                Частина «Злиті амфори» по-новому відкриває «я» ліричного героя. Внутрішній неспокій можуть зрозуміти «тільки тонкі одежі хвиль». Бажання простору, незалежного подиху, «коли жовто замовкає свіча/ і темрява, як не дивно,/ перестає бути темною, -/ свобода починається...». Головне не знищити себе, внутрішню сутність, бо «збиті амфори тріщин уже НЕ БОЯТЬСЯ!..».

                Збірка має єдину наскрізну позицію - зберегти внутрішню сутність і свободу ліричного «я». Залишатися собою, можливо, нелегко, але варто. Любити щиро і жити по правді. От що хотів сказати Володимир Биньо.