Багатограння культурного життя визначається, зокрема, і розмаїттям видавничої продукції. Чи не кожне видання має певну свою читацьку категорію. Категорія ця є поняттям умовним, адже розпорошується по різних контингентах. Натомість контингент читачів певного видання розпорошений по різних категоріях. Львівський гіпівський альманах має свою і «контегорію», і свій «категент». Авторами-співавторами альманаху є і справжні, системні гіпі, і попутники, і співчуваючі, і випадкові самовидці й співучасники. У першу чергу це - Алік Олісевич, якому належить значна кількість текстів, та й формування ілюстративного матеріалу. Список авторів барвистий, тексти тут різного рівня і різної якості, але в сукупності альманах є «нерукотворним» пам´ятником певному поколінню, яке й саме є живою (й заодно історичною) пам´яткою львівського буття. Редактором (і, слід розуміти, упорядником) альманаху є Іван Банах, який зумів сконденсувати під одними палітурками відголоски і відблиски, свідчення і фантазії, документи і вимисли, словом - весь конгломерат того, що так чи інак стосується руху львівських гіпі. Серед авторів альманаху є і Юрій Перетятко, тут подано фрагменти його «Історії львівського року» та повісті «В тенетах маразму», написаної ще в кінці 80-х років, де колоритно відтворено атмосферу того часу. Словом, раз гіпівський рух існував у Львові, то фрагменти його буття рано чи пізно мусили таки бути зафіксованими у поліграфічному вигляді.

Сам я до гіпівсього руху не мав майже жодного стосунку, проте певним чином деколи таки був скраєчку там. Мене на самісінькому початку 80-х «затягнув» у гіпівське середовище мій друг Олег Федорович, якого всі називали Боб (бо він був закоханий у мою сусідку Яринку Бобинську і сам собі вигадав таке псевдо), більш відомий тоді в тих колах як Буратіно. Разом із Бобом я ходив на Вірменку, ще в різні місця, зазирав на Стадіон. Добре запам´яталося, як на Стадіоні пурхав дослівно, як метелик, Ян Метелик. Тоді ж ми почали легко дискутувати з Мефодієм, спорадично й завжди випадково з великими проміжками продовжуючи це. Ще багато різних нюансів спливає з пам´яті. Боб відійшов від нас у вересні 1985 року двадцятиоднолітнім, не розрахував дози. Про нього в альманасі немає ані згадки. Він був найкращим другом моєї юності.

Коли я на початку літа 1986 року отримав університетський диплом і ще був трохи патлатий (бо згодом ми, лугосадівці, тобто я з Назаром Гончаром і Романом Садловським всі троє постриглися наголо), то ми з моїм колєґою Ігорем Драком (так би мовити, системним гіпі, про якого, чомусь, теж немає жодної згадки в альманасі) зайшли якось на каву в «Булку», там була невеличка гіпівська компанія, до якої ми приєдналися. Ну, я і похвалився своїм дипломом, на що Пензель каже: та спали ти його, - мовляв, навіщо він тобі. На що я природно обурився: сам відгаратай п´ять років вищої освіти, отримай диплом і спали його - от тоді і я свій спалю. Він тільки махнув рукою і замовк.

Коли я ще до читання текстів альманаху переглянув ілюстративний матеріал, то мене вразило, що дуже багатьох людей з фотографій я так чи інак знаю, з багатьма з них меншою чи більшою мірою перетинався. Про деякі моменти (дещицю з них) спонтанно згадаю без дотримання хронологічної послідовності.

Валерій Дем´янишин, більш знаний як Дем, взагалі-то довший час (навіть дуже довший час) був моїм сусідом через декілька будинків по діагоналі, буквально до недавнього часу, відколи переїхав десь на вулицю Коновальця у зв´язку з вимушеним (але корисним) обміном квартири. Він почав виставлятися, тобто давати й надсилати свою графіку на різноманітні виставки (вітчизняні й закордонні) десь із початку 90-х років. Із самого початку я друкував йому анотації, а потім і списки кирилицею й латинкою (у мене в майстерні були кирилична й латинкова друкарські машинки на основі старих повоєнних прототипів, яких я позбувся, комп´ютеризувавшись). Я за цю «допомогу» зазвичай сам і виставлявся. Друкував під декілька копірок, - перші примірники Дем надсилав куди треба, а з дублікатами носився, показуючи свою славу направо й наліво, і не без результату, бо стриг за це купони у вигляді «виставону».

Льоня Швець був поетом російськомовним, проте написав все ж декілька віршів українською мовою, всі з яких віддав мені для опублікування, що я й зробив у своїй поетичній рубриці «Парнасленд» у газеті «Ратуша» 15 серпня 1992 року. Його українські (майже всі, ним написані) вірші були опубліковані під прізвищем його матері (осетинки) Хадзарагов. Пригадується, йдемо якось з Льонею вниз від його будинку по вулиці Котляревського, довготелесі, патлаті, в розщепнутих плащах і ширококрисих капелюхах, а якась тітонька-туристка з низу вулиці нас фотографує-фотографує і тішиться. Полюбляв Льоня за гальбою пива провокувати присутніх на читання віршів по колу, а позаяк в моїй компанії часто збиралися різні поети чи «поетосамоусвідомлюючі» істоти, то й вірші зазвичай читали свої власні. Якось незадовго до свого відходу Льоня заявив, що визнає у Львові тільки двох поетів - одного російськомовного й одного україномовного: російськомовним був, зрозуміло, він сам, а україномовним виявився я, - це був певний жест віддяки за згадану публікацію, насправді ж найкращим львівським поетом він вважав, звичайно, Грицька Чубая.

Волдмур, у миру Володимир Яворський, коли я, що було вельми рідко, мав зі собою свій «Бортжурнал» (в який я вніс загалом небагато своїх записів, там більше записів приятелів), зробив на з´їзді Асоціації українських письменників у Києві запис від 4 лютого 2000 року - це невеликий розділ із його епопеї «Напівсонні листи з Діямантової імперії та Королівства Північної Землі» під нульовим номером «За скелею не було нікого». Казав, що спеціально придумав цей немарокваний розділ для мого «Бортжурналу»; можливо, цей розділ десь і опублікований чи принаймні вмонтований. Він був у мене в київській групі підтримки (разом з Ірен Роздобудько, Ігорем Римаруком, Миколою Мірошниченком, Іваном Андрусяком та іншими), коли я здуру потрапив героєм на програму «Перший мільйон» восени 2005 року.

Оленка Бурдаш, коли була студенткою-художницею, намалювала мені чи не на день народження картинку, на якій дівчинка підрізає колючки на кактусі, підписавши її на звороті: «Івасикові від Оленки», а я тоді щойно ходив у молодші класи. Сергій Дмитровський і Космодем´ян Возняк були однією частиною програми, а ми з Назаром Гончаром другою на вікопомному поетичному виступі у Львівській філармонії у кінці квітня 1990 року. Кожен мав по 15 хвилин для відчитування своїх поетичних текстів, перші троє чесно в хронологічних рамках відчитали своє, а потім на сцену вийшов Назар, він за той свій квадранс не промовив жодного слова, тільки вклонився наприкінці, - публіка або була в захваті, або обурювалась спересердя; здається, саме Космодем´ян сказав, що то боді-поезія: поезія тіла. Жорик Чорний років двадцять тому показував мені свій гібридний варіант абетки, де кирилиця переплелася з латинкою. Тексти Аліка Олісевича я підредаговував для видавничого проекту Юрка Коха «Казуси». Ілько Лемко був двічі моїм гостем, коли я на Львівському телебаченні в кінці 90-х вів передачу «Як много важить слово». Та й саме організований ним 4 грудня 2011 року виступ «Вуйків», на який я не міг не прийти, і надихнув мене на цей пунктирний опус.

В альманасі, до речі, зустрічаються в різних матеріалах різні ж і написання ключового слова: гіпі, гіппі, хіпі, хіппі. У назву ж альманаху й на обкладинку винесено варіант «хіппі», - і воно наче й логічно, адже саме так вимовлялося (й у Львові зокрема) це слово в часи буяння гіпівського руху.

***

А тепер про тих двох людей, які навіть на рівні згадок не потрапили до першого випуску. Йдеться про двох моїх близьких друзів, це - Олег Федорович (1964-1985) та Ігор Драк (1962 р. н.). Вважаю своїм священним обов´язком хоч дещо про них написати. При цій нагоді я як поезієзнавець не можу оминути деякі віршові нюанси.

Олег Федорович, відомий у гіпівських колах як Буратіно, був надзвичайно обдарованим, мав талант до малювання, до напрочуд легкого складання віршів, відзначався акторськими здібностями. Ми з Олегом вчилися в паралельних класах у 28-ій школі. Пригадую, що в молодших класах у відповідну погоду мама водила його до школи в коротких штанцях і білих підколінках з помпонами. Ближче зійшлися ми десь у класі шостому-сьомому, коли Олег закохався в мою сусідку Яринку Бобинську, тому часто з´являвся біля нашого будинку. Він тоді і прибрав собі прізвисько Боб - від Яринчиного прізвища. Тоді ж він ще з двома своїми однокласниками створив своєрідний орден, вони себе називали «лицарі», а всі на них казали «вицарі», де перший звук вимовляв ближче до [в], бо така була в Боба вимова (коли представлявся на ім´я, то вимовляв: Овесь, із наголосом на першому складі, а не Олесь), точнісінько така ж, як і в його мами, корінної львів´янки. Два інших «вицарі» мали прізвиська Біл і Сміт, так їх назвав Боб, пояснюючи, що ці клички є скороченнями від дебіл і сміття. Він успішно займався великим тенісом, ходив до художньої школи. Він умів так заразно реготати, що не раз його про це просили, а деякі сильніші та зухваліші, то й примушували, а в нього так чи інак сміх виходив невимушеним і таки заразним, так що реготали всі кругом. Боб був відомим складанням віршів, дум і поем, які міг довго цитувати напам´ять, - переважно «проти москалів» та інші «вільнодумства». Шкода, що я жодного з тих віршів не зафіксував і не зберіг. Я тоді паралельно писав епіграмки на кобіт, думи про вчителів, перелицював «Енеїду» під назвою «Поема про повстання в школі»... Наша вчителька російської мови та літератури Анна Ісаківна Вайсфельд, яку учні між собою називали Сара Абрамовна, задала на якомусь уроці скласти віршика по-російськи. Боб склав таке: «Гляжу на зєльоний лісток, / нє могу оторвать ок». Це був хіт сезону, не одного сезону. Я і про неї склав думу, в якій є рядок про те, що вона ненавидить Боба. Боб, тепер це може виглядати й неполіткоректно, склав про неї рядки: «Є в нас вчителька одна, / зветься Сарою вона, - / як вона втікала з ґетто, / загубила цицьку ґдєто», - не можу не згадати цього бодай через шикарну риму. Це та вчителька, що, поставивши мене обличчям до стіни, казала: «Лучук, закрой глаза і нє сматрі на стєну, ти єйо мараєш сваїм взґлядам», - я ж відвернувся від стіни і сказав: «Тагда я буду сматрєть на вас». Десь тоді ж, але вже у восьмому класі, я майже написав маленьку повість «Псяче життя», головним героєм якої був саме Боб, він же ж «подарував» мені й саму назву.

У якомусь із старших класів (восьмому або дев´ятому) Боб «ходив» до репетитора з алгебри - то був якийсь студент університету. Боб із ним домовився, що той акуратно бере гроші за «репетиторство» від батьків, а йому дає спокій. Майже всі ті «заняття» Боб або просидів у моїй кімнаті, або ми з ним гуляли. Ми з Бобом декілька років поспіль ходили колядувати, але трохи подорослішавши, вже в десятому класі, завстидалися ходити, - пригадую, зібралися таки, стояли з торбами у мене в під´їзді, думали-думали і передумали. Він був зі мною відвертим, розповідав про все на світі, про себе, про свої відчуття, говорив, що якийсь його дід Федорович - петлюрівський офіцер (чи не полковник), а це було ніби табуйованою темою. «Який ти великий, я біля тебе як мурашка почуваюсь», - сказав якось, коли ми йшли через скверик біля мого дому, а росту він був нижче середнього. У випускному класі його перевели до 49-ої школи неподалік від нашої, щоб хоч якийсь терпимий атестат він отримав. Його улюбленим письменником був Едґар По, особливо він любив романи Міґеля Анхеля Астуріаса «Пан президент» і Германа Гессе «Степовий вовк».

Боба ми двічі на початку літа 1982 року відпроваджували в армію, бо перший раз вийшла якась «заминочка». І я його двічі відвідував (коли протягом місяця влітку 1983 року мандрував із Ромком Садловським по Криму) у Севастополі в клініці імені Пирогова, де він «косив під дурку», і його таки комісували за півроку до дембелю. Спершу я його шукав у посьолку Орліний за поштовою адресою військової частини, але він вже був у лікарні. Щойно Боб на початку 1984 року повернувся з армії, того ж дня вже був у мене вдома: я відчиняю двері, бачу Боба і кажу: «Явління Христа народові». Він тоді симпатизував одній дівчині Оксані, познайомив мене з нею, я їй теж симпатизував. Коли ми зустрічали в мене новий 1985 рік, і Боб, і Оксана були там, згодом на Святвечір (який знову відзначали в мене) він написав їй одного вірша під назвою «Брехня» (цитую за своїм щоденником):

Кінець Кінців

а де початок

Початок мрій

розчарування

забутий день

і ніч бажання

Кінець Кінців

мов зірка рання

і ти також

від ранку

в ранок

Співає спека

ранок канув

У тому ж щоденнику (початок 1985 року) Боб фігурує надзвичайно часто (зацікавлених відсилаю до видання «ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії», в-во «Навчальна книга - Богдан», 2011). Цікавий, зокрема, такий запис від 05.01.85: «Боб сказав: як добре було б мати окрему кімнату і скрізь порозвішувати недокінчені (або тільки розпочаті) роботи, а біля кожної щоб лежали олівці, пензлі і все що там потрібно. Тоді де б не сів, де б не став - скрізь завжди щось робив би - залежно від моментального настрою. А я думаю: в мене така кімната є (не звичайна стінно-підлого-стельна кімната). І я завжди маю під рукою те, у що можна перелити свій настрій. Я маю багато початих картин, які тільки відповідний настрій може закінчити». Влітку 1985 року Боб привіз до мене на дачу в Наварію мольберт і весь необхідний художницький реманент, щоб там собі малювати; фарби на дачі так і залишилися. Він тоді вже коловся «джефом», вживав «дєрьмушку» й «колеса,» і відмовити його від цього не вдавалося. Хоч і від алкоголю не відмовлявся, але пив мало.

У кінці серпня 1985 року в Наварії ми зробили (були Боб, Оксана, Назар Гончар і Ромко Садловський) проводи (збереглися фотографії, але дуже неякісні, які навряд чи надаються до друку) мене в Болгарію на мовну практику, яку я проходив в університеті міста Велико Тирново. На вокзал Боб із Оксаною та лугосадівці мене теж проводжали. Тоді я востаннє бачив Боба живим. Із міста Габрово я написав Бобові останню болгарську листівку, на якій було зображено Дом на хумора (Будинок гумору). Коли я під кінець вересня повернувся додому, то застав удома суцільну мовчанку, не розуміючи, у чому річ. Через деякий час мама мені сказала: Олег помер. Коли він лежав у труні, в його руках була чомусь та габровська листівка.

Після того, щоб хоч якось абстрагуватися й забутися, я поїхав на неповний тиждень в археологічну експедицію в Урич. Там і познайомився з Ігорем Драком. Ідучи на «ватру», своєрідне закінчення експедиції, пригадується, ми з Драком дискутували на предмет давніх українських граматик чи про щось таке. Повернулися до Львова ми вже друзями. Мабуть, тоді Драк зайняв місце Боба у моєму житті. Відтоді й по сей час ми колєґуємо.

Ігор Драк, або Історик (так Дем його назвав, Дем давав прізвиська ще багатьом, зокрема такого-собі Влодка з моєї школи, коли той працював на бензозаправці, назвав Бензовозом, і так за ним та кличка і причепилася) таки на серіо входив у гіпівське середовище. Десь там тусував, мандрував автостопом, їздив на зібрання на Шипіт тощо. Про його життя, світогляд і походеньки вже давно можна було роман написати. Коли він на початку літа 1987 року вирушив у маршрут по совку, я його екіпірував грубезним зошитом, декількома ручками, щоб він робив нотатки до роману про себе, навіть назву підказав - «Ігор-веда». На вирваних листках із того зошита я отримав лише декілька листів - з хутора під Таллінном, з Середньої Азії та з Абхазії. Це все, що він написав під час тієї мандрівки.

Знаю (чи точніше - пам´ятаю) принаймні про два вірші, які склав Ігор Драк. Десь улітку 1986 року, здається, а може, і трохи пізніше я разок чи декілька провів «майстер-класи» з писання віршів для Ігоря та його молодшого брата Тараса (музиканта, що спеціалізується на середньовічній музиці). Не відаю, чи можливо когось навчити писати вірші, принаймні Драків навчити мені не вдалося. Питаються - про що писати? Кажу: про що писати - неважливо, але тему можна задавати про будь-що - про щурів, про весну, про кобіт тощо. Я заварив чаю і зразу для прикладу склав віршика:

Сьогодні п´ємо чай,

хоча й, звичайно,

вино «Струмок, або Ручай»

теж пили б одностайно.

А от як писати - можна задавати форму. Я справді міг скласти сонет за 15 хвилин і кажу їм про це, але задайте мені тему. Тема виявилася зовсім несподіваною: Саддам Хусейн. За квадранс я і склав сонета на цю тему, він зник десь у моїх непутящих «учнів». Один вірш Ігоря Драка в його автографі (за власноручним підписом Ingwar Drako Piligrimus, плюс «пунцифік») зберігся в одному з моїх блокнотів і датований (вже моєю рукою) 29 листопада 1986 року:

Вітер гонить Надію -

Осінній листок на дорозі.

На плаху зійду я зі сміхом -

Привіт, кістлява.

Інший його вірш, у якому йшлося щось про рибалку та сіті, пам´ятаю, закінчувався чомусь словом кисмет, що, як він пояснював, означає по-тюркськи щастя. Цього вірша він склав точно 10 січня 1987 року, бо у відповідь я написав вірша «Сонячний подзвін зірок позганяв з небокраю...», а свої вірші я датую прецизійно.

Тут доречними будуть причинки до, так би мовити, лугосадівської дракіани. Коли ми, ЛУГОСАДівці (я ЛУ, Назар ГОнчар і Роман САДловський) влітку 1986 року, закінчивши недавно університет, йшли повз нього в напрямку теперішньої вулиці Січових Стрільців, то побачили Драка, який вийшов прогулятися (як казав, до парку Франка), і вирішили його заскочити зненацька, заховавшись за якийсь стовп. Драк якраз мав у губі цигарку (наскільки пригадую, без фільтру), яку збирався припалити. Коли ми вигулькнули, в нього від несподіванки та цигарка випала з губи. Про це й написав Назар десь незабаром вірша «Випадок»:

Лугосад зауважив Драка здалека

і за стовп заховався

і вигулькнув зненацька -

і Драк остовпів

аж випала з губи цигарка

чи то пак недопалок

тобто випадок

Зразу після виникнення 19 січня 1984 року ЛУГОСАДу «четвертим» у ньому був Боб. Потім цим «четвертим» був Драк. Певний час такими «четвертими» можна було вважати Влодка Костирка чи Орка Ґелитовича. Ці двоє навіть спільно з Ромком Садловським зробили 1993 року виставку «Поза», тобто «позадній загін», він же ар´єрґард, який був методологічною ідеологією лугосадівців. Єдиний записаний і відтворений (другий десь є в мене, я його візуально пам´ятаю, але не можу віднайти) наразі вірш Драка зберігся в одному моєму блокноті, в якому є також Назарів і мій вірші про Драка, тим же числом (29.11.1986) датовані. Вірш Назара треба наперед розтлумачити. Це є парафраз із анекдота про старого гуцула, який сидить десь над Черемошем, курить люльку і бачить, що летить Змій Горинич, вигукуючи: «Всє на суботнік! Всє на суботнік!», - гуцул тоді випускає дим і повагом каже: «Знову москалів нажерся».

Якщо Драк, або Змій

нісенітниці верже,

пояснити це вмій -

дураків ся нажер вже.

До слова, обидва ці Назарові вірші не просто увійшли до впорядкованих мною його «Зібраних творів» (Тернопіль, 2011), але й відкривають (як найраніші за хронологією) два розділи. Зміїний вірш відкриває розділ «Із недрукованого при житті», а «Випадок» - розділ «Різне», бо друкувався в альманасі «Королівський ліс» (2000). А мій вірш із того блокнота такий:

Іронія долі -

як поїси фасолі:

не хотів, а пукнув,

і зразу комусь - козир у руку,

бо скаже, що ти -

пердун і Василь.

Іронія долі -

як мудрий доволі:

не хотів, а попав

у культурний парк,

а там кажуть, що ти

ренегат, або Ігор Драк.

Під «культурним парком» мається на увазі Кульпарків (лічниця, а не район), куди Драка з якихось причин декілька разів запроторювали; перед тим 26 жовтня 1986 року ми навіть цілим ЛУГОСАДом його провідували на його двадцятичотириріччя. На його двадцятип´ятиліття 26 жовтня 1987 року я написав епіграмку:

Чверть століття - купка сміття,

А життя - то ціле звалище.

І колись Великі Грибовичі

Перейменують в Ігоре-Драковичі.

***

Нишком писав вірші, як виявилося, й Ігор Корбутяк, відомий у гіпівських колах як Пружина. У Великі Грибовичі на сміттєзвалище, до слова, він навідувався часто, адже на прожиття заробляв, працюючи на сміттєвозі. Нас із ним познайомив Боб на Вірменці, коли я був чи то десятикласником, чи то вже студентом. Ми бачилися рідко, і от він мені якось признався, що пише вірші, показав деякі. Добірку віршів І. Корбутяка я опублікував у своїй поетичній рубриці «Парнасленд»у газеті «Ратуша» 1991 року в числі за 12-13 червня (тоді виходили спарені дводенні номери). Цікаво стало - що ж я тоді про нього написав. Я порився по своїх папках (бо маю давню звичку архівувати вирізки з публікаціями) і, не витративши занадто багато енергії та часу, тільки трішки запилючившись, знайшов ту публікацію. Супровідна ремарочка до Пружининих віршів називається «Споглядання - не самоціль». Ось вона: «Ігор Корбутяк має дуже врівноважену, чутливу натуру. Його життя, можливо, подібне на життя рослини, але рослини з потужним інтелектом. Спостерігати за навколишнім і водночас пропускати його через своє внутрішнє - такий метод найбільш імпонує Ігоревому підходові до поетичної творчості. Із усього реально і нереально існуючого він творить комплексний своєрідний храм. До речі, Ігор навчається зараз у Чернігівському єпархіальному духовному училищі, залишаючись при тому крутим львів´янином». У добірці було п´ять віршів і один диптих Корбутяка. Гадаю, зараз буде багато кому цікаво пригадати бодай один його вірш. Задля цього наведу тут один із тієї добірки:

Де сиджу, на великому камені

з тугою на серці -

які густі й різноманітні трави,

ось тут на пустирищі,

та жодній з них не дам

чіткого ймення. Окрім листя папороті,

від якого зір миттєвий ніяк не відірву.

Раз вже йдеться про вірші, то я вже згадував, що опублікував був україномовні вірші Льоні Швеця у своїй поетичній рубриці «Парнасленд» у газеті «Ратуша» 15 серпня 1992 року. Сюжет про нього я назвав «Льоня жив, живе і буде жив!»: «Кожен п´є те, що хоче пити. А є й такі, що п´ють одеколон. Але не будемо називати їхніх імен. Та й то не стосується сьогоднішнього нашого сюжету. Хіба би. Отже, Льоня... Хадзарагов (а це його новий псевдонім - від материного осетинського прізвища) пише вірші не лише по-російськи, а, як виявилося - і рідною мовою, тобто українською. Один львівський художник (який носить батькове німецьке прізвище) сказав, що в Льоні російськомовні вірші ліпші від українськомовних. Можливо, й так. Але яке то має значення, коли для людини (в конкретному випадку - автора наведених тут віршів) практично все є по цимбалах. Як, зрештою, і нам». Льоня сам мене попросив, щоб я в ремарочці про нього згадав про «фанфурь» (одеколон, який заживають перорально). Коли в кінці 1993 року Льоні не стало, я саме був у своїх наукових справах у Москві. На дев´ять днів по ньому ми прийшли на панахиду до нього додому на вулицю Котляревського разом із Назаром Гончаром (прямо із запису передачі про паліндромію на Львівському телебаченні, куди були запрошені). Там всі домашні розмовляли українською, і мама Льоні теж. Задля ілюстрування і заодно поновної фіксації через вроджену історико-літературну ретельність наведу тут один із трьох опублікованих Льониних віршів. Це вірш під назвою «Дніпро»:

Я не можу бути герметичним,

Я прозорий, ніби небокрай.

Можна бути дуже поетичним

Без поезії, як серце ти не край.

Можна бути трохи старомодним,

Як Дніпро, що все-таки тече.

Але він як серце, що ніколи

Не втече від тебе, не втече.

Щось схоже на вірші складав і Валерій Дем´янишин. Я знаю тільки про один опублікований вірш Дема (у моїй поетичній рубриці «Парнасленд» у газеті «Ратуша» 12 лютого 1993 року), для якого я й назву дав «Півень-округівень»:

ця пшениця цяця цяця

оця цьоця цьоця цьоця

не ріж курку мою мурку

а ріж півня округівня

Дем мені нашептав цього вірша, а я взяв і опублікував його з передмовкою «Ще й Дем вірші пише» (за підписом П. П., що означає Провідник Парнасленду) у супроводі його графічної композиції з частим для нього використанням символу яйця, бо ж курка фігурує у вірші. А передмовка була така: «Тобто не так, щоб зовсім пише, але складає. Дуже рідко, коли Дем в цікавому стані, то нашіптує (саме нашіптує рідко, а не в стані рідко) Вашому непокірному Провідникові свої імпровізовані віршуалізації. Але нам завжди в лом було записувати. А от недавно, мабуть, присутність Назара-Назара Багнета-Багнери [один із псевдонімів Назара Гончара. - І. Л.] надихнула не лише на шепіт (то й без нього було надихнуто), але й на запис. І вийшло незле - навіть трохи актуалізовано і неологізовано, з рефренами і ремінісценціями, з відповідними дозами ідіотизму (по суті) та геніальності (у своїй простоті). До речі, оця-яйця Демова картинка ілюструє загальний настрій його ж стиха створеного вірша». Останні слова відсилають до того, що Назар віршування жартома називав «стиха творення». Дем не раз диктував-нашіптував мені свої віршовані імпровізації, переважно по телефону, але я їх не записував.